Розділ І

Думаю, я скрикнув дуже голосно, я був надто щасливий, що нарешті видобувся назовні, хоч ніхто не міг мене почути в такому гуркоті та шумі. Я міг би з тим самим успіхом горлати на аеродромі Ла-Гвардія, намагаючись перекричати гуркіт авіаційних моторів під час грози. Здавалося, кожна пожежна машина, кожен поліційний автомобіль, кожна карета «швидкої допомоги» й усі аварійки в п’ятьох кварталах плюс Джерсі влаштували котячий концерт на П’ятій авеню, утворивши дивовижно щасливий гуркіт, ніби разом вдарили в небо всі феєрверки на відзначення Нового року, Різдва та Четвертого липня.

Знайдений мною вихід викинув мене в Центральний парк через занедбані двері чорного ходу між майданчиками для завантаження-розвантаження і закритим паркінгом. Алеї були порожніми на сіро-зеленій відстані. Верхівки дерев білішали, розгойдувалися й бризкали краплями дощу на вітрі. Далі, ще до залитої дощем поперечної вулиці, П’ята авеню була перекрита. Від того місця, де я стояв, крізь зливу я міг бачити, як там розгортається активна діяльність: крани та важке обладнання, копи, які стримують натовп, червоне світло, жовте й синє світло, вогні, що стрибали й спалахували, створюючи рухливий, наче ртуть, безлад.

Я підняв лікоть, щоб захистити обличчя від дощу, й побіг через безлюдний парк. Дощ потрапляв мені у вічі й краплями стікав по лобі, перетворюючи вогні на авеню в каламуть, що пульсувала вдалині.

Поліція, пожежники, припарковані машини міських служб з увімкненими двірниками: К-9, Служба порятунку, Ліквідація техногенних катастроф. Чорні плащі майоріли на вітрі. Вихід із парку крізь Браму шахтаря був перекритий жовтою стрічкою, що позначала межу злочину. Не вагаючись, я підняв її, пірнув під неї й приєднався до натовпу.

У стовпотворінні ніхто не звернув на мене уваги. Протягом кількох хвилин я безпорадно бігав угору та вниз по вулиці, дощ поливав мені обличчя. Усюди я бачив вияви моєї власної паніки: люди бігали навколо мене, не розуміючи, чого хочуть: копи, пожежники, хлопці в касках, старий, що колисав зламану руку, й жінка з закривавленим носом, яку полісмен неуважно підштовхував до Сімдесят дев’ятої вулиці. Ніколи я ще не бачив стільки пожежних машин в одному місці: Вісімнадцята бригада, Команда 44, 7-й Рятувальний загін Нью-Йорка, Перший рятувальний, Четвертий рятувальний «Гордість Мідтауну». Проштовхуючись крізь море припаркованих автомобілів та офіційних осіб у чорних плащах, я натрапив на «швидку допомогу» Гетцола: гебрейські літери на задніх дверях, невеличке освітлене лікарняне приміщення, видиме крізь прочинені двері. Санітари нахилилися, намагаючись укласти жінку, яка поривалася сісти. Зморщена рука з червоними нігтями хапалася за повітря.

Я постукав кулаком у двері.

— Ви повинні повернутися назад до музею! — вигукнув я. — Там ще є живі люди…

— Є ще одна бомба! — загорлав санітар, не дивлячись на мене. — Ми повинні евакуюватися.

Перш ніж я встиг відповісти на це, велетенський коп налетів на мене, як шуліка: тупоголовий, схожий на бульдога суб’єкт із накачаними, наче у важкоатлета, м’язами. Він грубо схопив мене за передпліччя й почав штовхати на протилежний бік вулиці.

— Якого хера ти тут стовбичиш? — загорлав він, не слухаючи моїх протестів, і я марно намагався випручатися від нього.

— Сер, — жінка з закривавленим обличчям спробувала привернути до себе його увагу. — Я думаю, моя рука зламана.

— Відійди від будівлі! — гримнув він на неї, відкинувши її руку, а потім обернувся до мене: — Геть звідси, геть!

— Але ж…

Він так штовхнув мене обома руками, що я захитався й мало не впав.

— ВІДІЙДИ ВІД БУДІВЛІ! — загорлав він, піднявши руки й ляснувши плащем. — НЕГАЙНО!

Він навіть не дивився на мене. Його маленькі ведмежі очі дивилися поверх моєї голови вгору по вулиці, й вираз його обличчя вжахнув мене.

Я квапливо проштовхувався крізь натовп рятувальників до протилежного тротуару, якраз навпроти Сімдесят дев’ятої вулиці, шукаючи поглядом свою матір, хоч і не бачив її. Карет «швидкої допомоги» й медичних машин тут вистачало: карета «швидкої допомоги» «Бет Ізраель», лікарня «Ленокс-Гілл», Пресвітеріанська лікарня, Центр рятувальної медицини Кабріні. Закривавлений чоловік у діловому костюмі лежав на спині за декоративним тисовим живоплотом, на невеличкому обгородженому подвір’ї дому на П’ятій авеню. Було натягнуто жовту стрічку безпеки, яка вигиналася й ляскала на вітрі, але просяклі дощем копи та пожежники й хлопці в металевих шоломах підіймали її і прослизали під нею, ніби її там зовсім не було.

Усі погляди були спрямовані до верхнього міста, й лише згодом я довідався чому; на Вісімдесят четвертій вулиці (надто далеко, щоб я міг побачити) поліцейські в захисних костюмах «знешкоджували» бомбу, яка не вибухнула, поливаючи її з брандспойта. Намагаючись із кимось поговорити й з’ясувати, що відбувається, я спробував проштовхнутися до пожежної машини, але в натовпі металися копи, змахуючи руками, ляскаючи в долоні, відштовхуючи людей назад.

Я схопив пожежника за куртку — молодого хлопця, який жував гумку і мав дружній вигляд.

— У будинку ще є люди! — закричав я.