Розділ І

— Піппа, — хрипко вимовив старий.

Я глянув на його обпалене, червоне обличчя й помітив щось знайоме в його вицвілих і прозорих очах. Я десь бачив його раніше. І я бачив також дівчину, такий собі миттєвий знімок, позначений прозорістю осіннього листя: руді брови, медово-коричневі очі. Її обличчя було віддзеркалене на його обличчі. Де вона тепер?

Він намагався щось сказати. Потріскані губи заворушилися. Старий хотів знати, де Піппа.

Він хрипів, дихаючи з великим зусиллям.

— Спробуйте лежати тихо, — схвильовано сказав я.

— Хай їде на метро, так набагато швидше. Якщо тільки вони не довезуть її в машині.

— Не турбуйтесь, — заспокійливо мовив я, прихилившись до нього ближче. Я не був стурбований. Хтось незабаром прийде по нас, я в цьому не сумнівався. — Я зачекаю, поки вони прийдуть.

— Ти такий добрий. — Його рука (холодна й суха) стиснула мою руку. — Я не бачив тебе відтоді, як ти був зовсім малим хлопчиком. Ти дуже виріс після того, як ми розмовляли з тобою востаннє.

— Але я Тео, — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.

— Звісно, ти Тео. — Його погляд, як і потиск руки, був міцним і добрим. — І ти зробив найкращий вибір, я в цьому переконаний. Моцарт набагато кращий, ніж Ґлюк, ти так не думаєш?

Я не знав, що йому сказати.

— Для вас буде легше виступати вдвох. Вони так прискіпуються на прослуховуваннях. — Він закашлявся. На губах у нього виступила кров, густа й червона. — Не дають другого шансу.

— Послухайте-но… — Не годилося допускати, аби він уважав мене за когось іншого.

— Але ви заграли це так чудово, мій любий, ви обоє. Соль мажор. Так і крутиться в голові. Легенько, легенько, делікатно…

Він промугикав кілька безформних нот. Пісня. Це була пісня.

— І я, либонь, тобі розповідав, як ходив брати уроки гри на фортепіано до старої вірменки. Там була зелена ящірка, вона жила у пальмовому листі, зелена, як льодяник, я любив спостерігати за нею… як вона бігала по підвіконню… чарівне світло ліхтариків у саду… du pays saint[10]… двадцять хвилин пішки, але мені здавалося, що пройти треба багато миль…

Він замовк на хвилину; я відчував, як старий непритомніє, зникає з поля мого зору, мов листок на поверхні струмка, а потім повернувся, знову був тут.

— А ти? Скільки років тобі?

— Тринадцять.

— Ти навчаєшся у французькому ліцеї?