Розділ І

Одна його тонка, як папір, напіврозплющена повіка, помережана синіми венами, затремтіла й смикнулася.

— Якщо ви мене чуєте, стисніть мені руку.

Але його рука в моїй лежала розслаблена. Я сидів там і дивився на нього, не знаючи, що мені робити. Я давно вже мусив іти — моя мати цілком ясно дала мені це знати, — але я не бачив жодної стежки, якою міг би покинути те місце, де перебував, і, в якомусь розумінні, мені було важко уявити собі, що я можу перебувати деінде у світі — що існував інший світ, розташований поза цим. Мені здавалося, я ніколи не мав іншого життя.

— Ви мене чуєте? — запитав я старого востаннє, низько нахилившись і наблизивши вухо до його закривавленого рота.

Але відповіді не було.

Не бажаючи потурбувати його на той випадок, якщо він тільки відпочиває, я підвівся на ноги обережно, як тільки міг. Мені все боліло. Якусь мить я стояв, дивлячись униз на нього, обтираючи руки об свою шкільну куртку, — його кров була скрізь на мені, і мої пальці злипалися від неї, — а тоді подивився на місячний краєвид руїни навколо мене, намагаючись зорієнтуватись і знайти найкращу дорогу до виходу.

Коли — з великими труднощами — я добувся до центру тієї руїни чи до того, що здавалося центром тієї руїни, я побачив, що одні двері захаращені обваленими уламками, розвернувся й почав добиратися до протилежних дверей. Там одвірок обвалився, придавлений стіною з цегли заввишки майже в мій зріст, яка відкрила димучий отвір, крізь який міг би проїхати автомобіль. Розгрібаючи уламки, я поліз у тому напрямку, обминаючи шматки бетону, — але, подолавши дуже короткий шлях, зрозумів, що доведеться обрати інший вихід. Слабкі язики вогню лизали стіни, які раніше були стінами музейної крамниці, бризкаючи іскрами набагато нижче від того рівня, де мала бути підлога.

Мені не сподобався вигляд інших дверей (розтовчені плити підлоги, залиті кров’ю, носок чоловічого черевика, який стримів із купи гравію), але принаймні більшість матеріалу, який блокував вихід, не була дуже твердою. Завернувши назад, уникаючи обірваних дротів, що звисали зі стелі, я перекинув торбину через плече, набрав повні груди повітря й пірнув у прохід між купами сміття.

Але відразу мене мало не задушила пилюка й гострий хімічний запах. Кахикаючи, благаючи Бога, щоб попереду більше не іскрилися дроти обірваної електрики, я поповз у темряві під дощем уламків, які сипалися мені на голову й засліплювали очі: камінці, шматки тиньку, клапті та обрізки невідомо чого.

Дещо з цього будівельного матеріалу було легким, а дещо — ні. Чим далі я заглиблювався в нього, тим чорніша й гарячіша темрява оточувала мене. Знову й знову моя дорога звертала вбік або раптово закінчувалася глухим кутом, і в моїх вухах лунав гамір великого натовпу — я не міг зрозуміти, звідки він долинав. Я мусив проштовхуватися крізь речі. Іноді я йшов, іноді повз навкарачки, люди посеред такої руїни більше відчувають, аніж бачать, моє тіло раз у раз провалювалось, але ще гіршим був сморід паленого одягу, паленого волосся та паленої плоті й гострий запах свіжої крові, з присмаком міді, олова та солі.

Мої руки та коліна були порізані. Я пірнав під уламки й проштовхувався між ними, намацуючи собі дорогу, обдираючи стегно об гострі грані різних предметів, аж поки опинився перед туго спресованою масою уламків, що утворювали непроникну стіну. З великими труднощами — прохід був дуже вузьким — я засунув руку до сумки, щоб дістати ліхтарик.

Я хотів намацати ліхтарик на ланцюжку — він лежав на самому дні, під картиною, — але мої пальці наштовхнулися на телефон. Я увімкнув його і майже відразу випустив із рук, бо в його світлі з’явилася рука чоловіка, яка стриміла між двома уламками бетону. Я пам’ятаю, що, навіть опанований жахом, я подякував Провидінню за те, що це була тільки рука, хоч її пальці були розбухлі, темні й мали вигляд, якого я ніколи не забуду. Навіть сьогодні я можу відсахнутися з жахом, коли якийсь жебрак на вулиці простягує до мене таку руку, з опухлими пальцями й брудом навколо нігтів.

Ліхтарик був на місці, але тепер я хотів використати телефон. Він відкидав слабке світло в ту порожнечу, де я перебував, але щойно я достатньо прийшов до тями, щоб нахилитися до нього, екран погас. Кислотно-зелений відблиск завис переді мною в темряві. Я опустився навколішки й став мацати обома руками в пітьмі по уламках каміння та скла, сповнений рішучості відшукати його.

Я думав, що знаю, де він лежить, хоч приблизно, але, мабуть, шукав довше, ніж мав би шукати, бо коли втратив надію його знайти, до мене дійшло, що я заповз у таке місце, де неможливо встати, а коли спробував підняти голову на три дюйми, вона вперлася в якусь тверду поверхню. Обернутися назад я не міг, рушити назад — теж. Я вирішив повзти вперед, сподіваючись, що там стане просторіше, і незабаром виявив, що повільно пересуваюся вперед з болісним, розпачливим відчуттям, а моя голова грубо притиснута з одного боку.

Коли мені було чотири роки, я частково застряг у вбудованому в шафу відкидному ліжку в нашій колишній квартирі на Сьомій авеню. Це звучить як гумореска, але насправді нічого кумедного в тій моїй пригоді не було; я, мабуть, задихнувся б, якби Аламеда, наша тодішня служниця, не почула мої здушені крики й не витягла мене звідти. Намагання маневрувати в цьому задушливому вузькому місці було чимось подібним, але ще гіршим: адже тут було скло, розпечений метал, сморід паленого одягу, і я знову й знову торкався чогось м’якого, про що не хотів навіть думати. Уламки важко сипалися на мене згори; моє горло було заповнене пилюкою, я важко кахикав і вже почав був панікувати, аж раптом зрозумів, що можу бачити, хоча й непевно, грубу поверхню розбитих цеглин навколо мене. Світло — слабенький, ледь видимий відблиск — проникало до мене з лівого боку десь на шість дюймів вище, ніж рівень підлоги.

Я нахилився нижче й виявив, що дивлюся на темну мозаїчну підлогу сусідньої галереї. Безладне нагромадження чогось схожого на рятувальне обладнання (мотузки, сокири, ломи, балон із киснем з написом FDNY[13]) лежало розкидане на підлозі.

— Тут хтось є? — гукнув я і, не чекаючи на відповідь, ліг і почав проштовхуватися крізь отвір так швидко, як тільки міг.

Простір був завузьким; якби я був на кілька років старший або на кілька фунтів важчий, я міг би там не пропхатися. Десь на півдорозі моя торба за щось зачепилась, і на якусь мить я подумав, що картина картиною, але мені доведеться позбутися її, як ото ящірка позбувається свого затиснутого між каменями хвоста; та коли я смикнув її востаннє, вона нарешті звільнилась, обсипавши мене дощем подрібненого тиньку. Угорі я побачив якусь балку, що, схоже, тримала на собі чималу кількість важкого будівельного матеріалу, і, звиваючись усім тілом і пропихаючись під нею, я був опанований страхом, що вона впаде на мене й переб’є мене надвоє, аж доки побачив, що вона підперта іншою балкою.

Вибравшись нарешті на вільний простір, спітнілий і з відчуттям полегкості, я знову вигукнув:

— Тут хтось є? — дивуючись, чому навколо мене стільки обладнання, а я не бачу жодного пожежника поблизу.