Розділ X

На фотографії, яку показував айфон, було засипане снігом шале, а перед ним вродлива білявка на лижах. Обабіч неї, також на лижах, були двоє закутаних у теплий одяг малих білявих дітлахів невизначеної статі. Ця фотографія була схожа не так на телефонний знімок, як на рекламу якогось знаменитого швейцарського продукту, наприклад йогурту або мюслів Бірчера.

Я ошелешено подивився на нього. Він поглянув убік із давно знайомим мені російським жестом: так воно сталося, що тут удієш.

— Це твоя дружина? Ти не жартуєш?

— Так, — сказав він, піднявши брови. — І мої діти також. Близнюки.

— Твою мать.

— Атож, — сказав він із жалем у голосі. — Вони народилися, коли я був дуже юний. Час був вельми незручний, але вона захотіла зберегти їх — «Боря, невже ти можеш», — що я міг їй сказати? Сказати правду, я їх майже не знаю. А найменшого — його немає на фотографії — я взагалі ніколи не бачив. Скільки ж йому? Півтора місяця?

— Що? — Я знову подивився на фотографію, щоб ототожнити цю цілком нордичну родину з Борисом. — Ти розлучений?

— Ні, ні, ні. — Принесли горілку, заморожену пляшку з двома маленькими келишками, він налив її кожному з нас. — Астрід і діти переважно живуть у Стокгольмі. Іноді вона приїздить узимку до Аспена покататися на лижах — вона була чемпіонкою, брала участь в Олімпійських іграх у свої дев’ятнадцять років.

— Справді? — перепитав я, доклавши всіх зусиль, щоб у тоні мого голосу не пролунав сумнів.

Дітлахи, коли я добре до них придивився, здавалися надто білявими й надто гарненькими, щоб мати бодай віддалену схожість із Борисом.

— Так, так, — сказав Борис дуже переконливим тоном, енергійно кивнувши головою. — Вона завжди хоче бути там, де є сніг і можливість ходити на лижах, а ти мене знаєш, я ненавиджу паскудний сніг, ха-ха! Її батько належить до дуже, дуже правого крила — нацист, власне кажучи. Думаю, Астрід недаремно має напади депресії, з таким батьком! Який бридкий старий гівнюк! Але вони дуже нещасливі й нікчемні люди, усі вони — ті шведи. То вони сміються й п’ють, то — вже наступної хвилини — стають похмурі й від них не почуєш жодного слова. Dziękuję, — сказав він офіціантові, який знову підійшов із тацею закусок: чорний хліб, салат із картоплі, два сорти оселедців, огірки в сметані, голубці, мариновані яйця.

— Я не знав, що тут подають і закуски.

— Не подають, — сказав Борис, намазавши шматок чорного хліба маслом і посипавши сіллю. — Але я помираю з голоду. Попросив їх принести що-небудь із сусіднього ресторану. — Він цокнувся своїм келишком із моїм.

— Сто лят! — сказав він; це був його давній тост.

— Сто лят! — Горілка тут була ароматною й пахла гіркою травою, якої я не впізнав. — Отже, — сказав я, взявши в нього трохи їжі, — Міріам?

— Ти про що?

Я простяг перед собою руки з розкритими долонями, в нашому дитинстві цей жест означав: поясни, будь ласка.

— То тебе цікавить Міріам? Вона працює на мене. Вона, так би мовити, моя права рука. І скажу тобі щиро, вона краща у своєму ділі, ніж будь-який чоловік. Яка це жінка, Боже мій. Таких, як вона, у світі мало, повір мені. Варта своєї ваги в золоті. Візьми, візьми, — сказав він, наповнивши мій келишок і посунувши його назад до мене. — За встрєчу, — сказав він, піднявши власну чарку. — За нашу зустріч!

— А хіба не моя черга проголосити тост?

— Атож, твоя, — він цокнувся зі мною келишком, — але я голодний, і твого тосту мені доводиться чекати надто довго.