Розділ VII

— А от нам не дають навіть джему до тостів. — Її рука була веснянкуватою і блідою на тлі чорного пальта. — Його одержують лише дівчата з харчовими розладами. Якщо ти хочеш цукру до чаю, то мусиш красти пакетики з кімнати медсестер.

— Он як… — Усе гірше й гірше. — Ти знаєш дівчину на ім’я Доріт Вільєрс?

— Ні. Вона там була, але потім її відіслали кудись інде. Здається, вона намагалася подряпати комусь обличчя. Вони тримали її під замком протягом певного часу.

— Що?

— Це не так страшно, як звучить. Це будинок, схожий на ферму, який вони називають Ла Ґранж, — сказала вона, потерши ніс. — Там порядкують молочарки й панує атмосфера штучного села. Приємніше, ніж у гуртожитку. Але на дверях там сигналізація, і вони мають охоронців.

— Ага. — Мені пригадалася Доріт Вільєрс — кучеряве золотаве волосся, порожні блакитні очі, як у химерного різдвяного янгола з ялинки, і я не знав, що сказати.

— Саме там вони утримують справді божевільних дівчат. У Ла Ґранж. Мене оселили в Бессоне, з групою франкомовних дівчат. Намір був такий, щоб я швидше вивчила французьку, але вони просто не розмовляють зі мною.

— Ти повинна їй сказати, що тобі там не подобається! Своїй тітці.

Вона зробила гримасу.

— Я їй казала. Але вона тоді починає розповідати мені, як дорого їй це обходиться. Або каже, що я ображаю її почуття. Зрештою… — сказала вона напружено, озираючись через плече, і я радше відчув у її голосі, аніж почув, — мені пора йти.

— Угу, — сказав я після дурманної паузи.

Удень і вночі моя гарячка була забарвлена відчуттям того, що вона перебуває в домі, щастя напливало на мене від одного звуку її голосу в коридорі, від її ходи: ми з нею поставимо намет із ковдр, вона чекатиме мене на ковзанці, радісне гудіння лунало на думку про те, чого ми тільки не зробимо, коли я одужаю, — а насправді мені здавалося, ми вже щось робили разом, наприклад, низали намисто з райдужних цукерок під музику «Belle and Sebastian» по радіо, а потім блукали під аркадами уявного казино на Вашингтон-сквер.

Я помітив, що Гобі непримітно чекав у коридорі.

— Пробач мені, — сказав він, подивившись на годинник. — Мені дуже не хотілося б квапити тебе…

— Я все розумію, — сказала вона. А мені: — Отже, до побачення. Сподіваюся, ти скоро одужаєш.

— Стривай!

— Що? — запитала вона, напівобернувшись.

— Ти ж приїдеш на Різдво, правда?

— Ні, приїду до тітки Марґарет.

— Коли ж тоді ти приїдеш сюди?