Розділ VII

Докладаючи всіх зусиль, щоб проковтнути наступний кашель, я сказав:

— Дякую вам.

— Це справді те, чого ти хочеш? — Він подивився на мене таким гострим поглядом, що я відчув себе в суді на лаві свідка. — Перебувати під опікою містера Гобарта протягом кількох наступних тижнів?

Мені не сподобалися слова про кілька наступних тижнів.

— Так, — сказав я собі в кулак, — але…

— Бо школа-пансіон… — Він склав руки на грудях, відхилився назад на стільці й подивився назад. — Це, мабуть, найкращий вихід для тебе в тривалій перспективі, але, скажу тобі відверто, з огляду на ситуацію я міг би зателефонувати до свого друга Сема Анґерера в Бакфілд і прилаштувати тебе туди негайно. Щось можна було б для тебе зробити. Це чудова школа. І я думаю, можна було б прилаштувати тебе так, щоб ти жив у домі директора або котрогось із учителів, а не дортуарі, тож перебував би в більш сімейному оточенні, якби тобі так більше подобалося.

Він і Гобі обидва дивилися на мене підбадьорливо, так мені здавалося. Я дивився на свої черевики, мені не хотілося бути невдячним, але я сподівався, що ця пропозиція швидко забудеться.

— Ну що ж, — містер Брейсґьордл і Гобі обмінялися поглядами, і чи справді я побачив вираз розчарування і/або смирення в очах Гобі? — Оскільки ти цього хочеш, а містер Гобі погоджується, я не бачу нічого поганого в такому прилаштуванні на певний час. Але я закликаю тебе подумати, куди тобі хочеться, щоб ми наперед могли знайти, де ти навчатимешся в наступному семестрі або навіть у літній школі, якщо тобі захочеться.

Тимчасове опікунство. Протягом кількох наступних тижнів я намагався поринути в працю й багато не думати про те, що може означати ця тимчасовість. Я подав документи на початкову програму в коледж тут, у Нью-Йорку, міркуючи, що в такому разі мене не зашлють у якусь глушину, якщо з якоїсь причини справи з Гобі не пощастить залагодити. Цілими днями у своїй кімнаті під світлом слабкої лампи, тоді як Попчик сопів на килимі біля моїх ніг, я горбатився над готуванням тестів, запам’ятовуванням дат, доведеннями, теоремами, словами з латинського словника, такою величезною кількістю іспанських неправильних дієслів, що навіть у сновидіннях я дивився на довжелезні списки й у розпачі усвідомлював, що ніколи не зможу запам’ятати їх.

Усе відбувалося так, ніби я намагався покарати себе — можливо, навіть загладити свою провину перед матір’ю, — встановлюючи собі таку високу планку. Я втратив звичку робити домашні завдання; не можна стверджувати, що в Лас-Веґасі я серйозно навчався, й тепер сама величезна кількість матеріалу, який я мав запам’ятати, наповнювала мене відчуттям тортур: світло, спрямоване в обличчя, незнання правильної відповіді, усвідомлення катастрофи, що чекає на мене, якщо провалюся. Протираючи очі, намагаючись прогнати сон холодним душем та кавою з льодом, я втішав себе нагадуванням, яку добру справу роблю, хоч безперервне накачування себе знаннями значно більше руйнувало мене, аніж нюхання будь-якого клею. І в якійсь невизначеній точці робота перетворювалася на наркотик і так виснажувала мене, що я втрачав здатність орієнтуватися в довкіллі.

І все ж таки я був вдячний праці, бо вона тримала мене в такій розумовій напрузі, що думати не було коли. Сором, який мене терзав, був тим нещаднішим, що я не знав, звідки він береться, не розумів, чому почуваюся таким заплямованим, непотрібним і неправильним, — але усвідомлював: щойно я підіймаю голову від книжок, на мене накочується з усіх боків липуча брудна вода.

Частина моїх проблем була пов’язана з картиною. Я знав: нічого доброго не буде, якщо я ще довго її триматиму, — але знав також, що тримав її вже надто довго, щоб розповідати про неї. Довіритися містерові Брейсґьордлу було б дурницею. Моє становище в його очах було надто хистким; він і так уже докладав усіх зусиль, щоб прилаштувати мене в школу-пансіон.

А коли я думав, як думав часто, довірити свою таємницю Гобі, я уявляв собі різні теоретичні сценарії, жоден із яких не здавався мені кращим, ніж інші.

Я віддам картину Гобі, й він скаже: «Не турбуйся, це дрібниці», — і якось (із цією частиною я мав проблеми, тут моя логіка кульгала) подбає про неї, або зателефонує комусь зі своїх знайомих, або дійде геніального висновку, що з нею робити, і не буде перейматись, і все буде добре.

Або: я віддам картину Гобі, а він викличе поліцію.

Або: я віддам картину Гобі, а він залишить її собі, а потім скаже: «Ви збожеволіли? Картина? Я не знаю, про що ви говорите».

Або: Я віддам картину Гобі, й він кивне, подивиться на мене прихильно і скаже, що я правильно вчинив, але, щойно я вийду з його кімнати, він зателефонує своєму адвокатові, і вони відправлять мене в школу-пансіон або до виправного будинку (на цьому, власне, з картиною чи без картини, закінчувалися більшість моїх сценаріїв).

А проте більша частина тих думок, які мене бентежили, були пов’язані з батьком.

Я знав, що не винен у його смерті, але десь у нутрощах, на ірраціональному, абсолютно несхитному рівні я також знав, що винен. Коли я згадував, як байдуже покинув батька в його останньому розпачі, навіть той факт, що він мені набрехав, не здавався мені істотним. Можливо, він знав, що я в змозі заплатити його борг, — цей факт переслідував мене відтоді, як містер Брейсґьордл так легковажно проговорився про нього. З темряви, що чорніла за настільною лампою, дивилися на мене кульками скляних очей теракотові грифони Гобі. Чи думав батько, що я навмисне його ошукав? Що я хотів, аби він помер? Уночі мені снилося, як за ним ганяються і як його б’ють на паркувальних майданчиках казино, і не раз уночі я підхоплювався й бачив, як він сидить на стільці біля мого ліжка й дивиться на мене спокійним поглядом, а вогник його сигарети жевріє в темряві. Але мені повідомили, що ти помер, голосно казав я, перш ніж до мене доходило, що його там немає.

Без Піппи будинок був порожнім, наче мертвим. Її зачинена кімната мала якийсь слабкий вологий запах, схожий на запах опалого листя. Я блукав домом, дивлячись на її речі, намагаючись угадати, де вона тепер є й що робить, і намагаючись прив’язатися до неї такими тоненькими нитками, як руда волосина в стоку ванни або скручена в кульку шкарпетка під канапою. Але настільки ж, наскільки мені бракувало нервового пульсування її присутності, мене втішав будинок, відчуття його безпеки й закритості: старі портрети і слабко освітлені коридори, гучне цокання годинників. Я почувався так, ніби найнявся юнгою на «Марію Селесту»[119]. Я рухався крізь застояну тишу, крізь озерця тіней і яскравого сонячного світла, а старі дошки скрипіли під моїми ногами, як палуба корабля, гуркіт вуличного руху накочувався з Шостої авеню, наче шум морського прибою. Я сидів нагорі й сушив собі голову над диференціальними рівняннями, законом Ньютона — Ріхмана, незалежними змінними величинами й тим, що, взявши число тау за константу, ми позбулися його похідної, — і сама присутність Гобі внизу була для мене таким собі якорем, дружнім і ваговитим: я заспокоювався, слухаючи стукіт його молотка, який долинав ізнизу, і знаючи, що він там спокійно працює зі своїми інструментами, спиртовим клеєм і різнобарвними шматками дерева.