Розділ VII

Божечки: я, певно, усміхнувся б, якби був у кращому настрої. Це справді був хтось, із ким спілкувалася моя мати і хто подобався їй.

— Певно, тобі було там тяжко, — сказав він. — Звичайно, я співчуваю твоїй втраті. Усе це дуже сумно. Хоч, відверто кажучи, — а тепер мені набагато легше в цьому зізнатися, — коли він з’явився, то ніхто з нас не знав, як бути. Твоя мати, звичайно, розповіла мені деякі речі про нього — навіть Саманта висловила тривогу, — ти розумієш, що ситуація була важкою. Але ніхто не сподівався, що дійде до такого. Бандюки з бейсбольними битками.

— Ну, знаєте, — бандюки з бесбольними битками, я зовсім не хотів, щоб він звернув увагу на цю деталь. — Той мужик лише стояв там, тримаючи битку. Він нікого нею не вдарив.

— Але, — засміявся він сміхом, який розрядив напруження, — шістдесят п’ять тисяч доларів здалися мені надто точною сумою. Я мушу також тобі признатися, що трохи перевищив свої повноваження як твого юридичного опікуна, коли ми розмовляли телефоном, хоча, з огляду на обставини, я сподіваюся, ти мені пробачиш. Я тоді відчув, що справа пахне смаленим.

— Що ви сказали? — перепитав я після ніякової паузи.

— Про гроші по телефону… Ти міг би зняти їх за 529 рахунком. Довелося б заплатити величезний податок, але така можливість існує.

Така можливість існує? Я міг би скористатися нею? Альтернативне майбутнє сяйнуло в моєму мозку. Містер Сільвер одержав свої гроші, батько в купальному халаті перевіряє рахунки матчів на своєму «блекбері», а я сиджу в класі Спірсецької й дивлюся на Бориса, який ліниво розвалився через прохід від мене.

— Хоч я повинен тобі сказати, що грошей на твоєму рахунку набагато менше, аніж ця сума, — сказав мені містер Брейсґьордл. — Але з плином часу їх стає все більше! Я не кажу, що ми тепер не можемо дозволити тобі розпоряджатися певною сумою, з огляду на обставини, але твоя мати була сповнена абсолютної рішучості не чіпати цих грошей попри фінансові труднощі. А передусім вона не хотіла, щоб твій батько міг накласти на них руки. Між нами, я повинен тобі сказати, що, вважаю, ти зробив дуже розумно, повернувшись до міста за власним бажанням. Пробач мені, — у слухавці почулася приглушена розмова, — у мене ділова зустріч об одинадцятій, я мушу бігти — ти зараз перебуваєш у Саманти, правильно я зрозумів?

Це запитання примусило мене збентежитися.

— Ні, — сказав я, — зупинився у друзів, у Вілліджі.

— Що ж, чудово. Головне, щоб тобі там було зручно. Але я зараз повинен бігти. Ти не заперечуєш, якщо ми продовжимо цю розмову в моєму офісі? Я передам слухавку Петсі, щоб вона призначила для тебе прийом.

— Дуже добре, — сказав я, — дякую вам.

Та коли я повісив слухавку, мене занудило, наче хтось щойно занурив руку мені в груди й видер жмут вологої речовини, в якій борсалося моє серце.

— Усе гаразд? — запитав Гобі, який ходив по кухні й несподівано зупинився, побачивши вираз мого обличчя.

— Звичайно.

Але мені лежала довга дорога через коридор до моєї кімнати, і, коли я зачинив за собою двері й заліз у ліжко, я заплакав чи напівзаплакав, бридкі сухі ридання вилітали з мого рота, який я притискав до подушки, тоді як Попчик дряпав кігтями мою сорочку й тривожно дихав мені в потилицю.

Перед цим я вже почав був одужувати, але останні новини знову погіршили мій стан. Коли день почав хилитися до вечора і моя температура піднялася до попередньої карколомної висоти, я не міг думати ні про що, крім батька. «Я повинен зателефонувати йому», — думав я, знову й знову намагаючись вилізти з ліжка; мені здавалося, його смерть є не справжньою смертю, а такою собі репетицією; справжня смерть, вічна, ще мала відбутись, і можна було відвернути її, якби я міг його знайти, якби він лише відповів по своєму мобільному телефону, якби Ксандра його знайшла, — «я маю сконтактувати з ним, я маю його застерегти». Потім — день закінчився, стало темно — я провалився в тривожний напівсон, у якому батько шпетив мене, що я неправильно замовив квитки на якийсь літак, коли раптом я помітив світло в коридорі, й маленька освітлена зі спини тінь — Піппа, — спотикаючись, наче хтось її підштовхнув, забігла до моєї кімнати, озирнувшись назад із сумнівом:

— Розбудити його?

— Чекай, — сказав я, звертаючись наполовину до неї, наполовину до батька, який швидко розчинився в темряві, за розбурханим натовпом уболівальників на стадіоні по той бік високої брами. Коли я начепив окуляри, то побачив, що Піппа прийшла до мене в пальті, певно, вона готувалася вийти з помешкання.

— Пробач, — сказав я, затуливши рукою очі, засліплений світлом лампи.