Розділ VII

— Що таке?

— Еее…

Чому зі мною відбувається все не так, як раніше? Чому мені нічого не спадає на думку?

— Ой, ой, ой! — Вона подивилася на мене і знову дзвінко засміялася, сміялася так голосно, що не могла сказати й слова.

— Чого ти так смієшся?

— А чого ти на мене так дивишся?

— Як дивлюся? — стривожено запитав я.

— А отак. — Я не знав, як витлумачити обличчя з витріщеними очима, яким вона передражнила мене. Людина, в якої перехопило подих? Хворий на синдром Дауна? Риба?

— Не придурюйся. Ти просто надто серйозний. Можна подумати. — Вона подивилась на айпод і знову засміялась. — Ооо! — сказала вона. — Шостакович, оце вже величина.

Чи багато вона пам’ятає? Я думав про це, принижений, усе ще неспроможний відірвати від неї погляд. Про такі речі не запитують, але я хотів би знати. Чи її також навідують кошмари? Чи боїться вона натовпу? Чи її вганяє в піт, у паніку? Чи коли-небудь опановує її відчуття, ніби вона дивиться на себе збоку, як часто буває зі мною, так ніби вибух розколов моє тіло та душу на дві окремі сутності, на відстані шести футів одна від одної? Вибухи її сміху були позначені машинальною нерозважливістю, яку я дуже добре знав від шалених ночей із Борисом, як і напади запаморочень та істерії, які я пов’язував (у собі, принаймні) з дуже близькою смертю, якої мені пощастило уникнути. Були ночі в пустелі, коли я страждав від болісного сміху, звивався в корчах і перегинався навпіл, коли шлунок терзав мене годинами, і я охоче кинувся б під колеса машини, аби тільки зупинити цей біль.

Уранці в понеділок, хоч почувався я ще погано, я примусив себе вибратися зі свого дрімотно-болісного туману й поплентався на кухню, звідки зателефонував до офісу містера Брейсґьордла. Та коли я попросив його до телефону, секретарка (сказавши мені, щоб я зачекав, і повернувшись, як мені здалося, надто швидко) повідомила, що містер Брейсґьордл вийшов з офісу і ні, вона не має телефону, за яким його можна було б знайти, і боїться, що не може сказати, коли він повернеться. Чим вона ще може допомогти?

— Ну… — Я подиктував їй номер Гобі і, поки сварив себе, що так туго мислю й не здогадався записатися на прийом, телефон задзвонив.

— Отже, Мангеттен? — запитав низький діловитий голос.

— Я виїхав, — бовкнув я; застуда примусила мене говорити в ніс і туго міркувати. — Я в Нью-Йорку.

— Так, я зрозумів. — Його тон був дружній, але прохолодний. — Чим я можу допомогти тобі?

Коли я повідомив його про смерть батька, він глибоко зітхнув.

— Я тобі співчуваю, — обережно промовив він. — Коли це сталося?

— Минулого тижня.

Він вислухав мене не уриваючи. За ті п’ять хвилин, поки я розповідав йому, як це було, він не відповів щонайменше на два інші дзвінки.

— Божечки, — сказав він, коли я закінчив розповідати. — Це справжня історія, Теодоре.