— Йому до лікаря треба, — говорить дівчинка.
— Може, в лікарню? — вагається Паша. — Як думаєш, -питає він у Віри, — лікарня ж має працювати? Не розбіглися ж вони?
— Думаю, що якраз розбіглися, — відповідає Віра. -Якщо встигли.
— І як із ним тепер? — не розуміє Паша.
— Слухай, я ветеринара знаю.
— Ветеринара?
— Так. Він мені пса лікував рік тому. Ну, коли в мене ще був пес, — пояснює Віра. — Він на квартирі приймав, я пам’ятаю. Це не зовсім лікар, але щось же в нього там є. Аспірин якийсь, анальгін.
Почувши про анальгін, старий знову закашлюється, на знак згоди, очевидно.
— Далеко? — питає Паша.
— Як сказати, — відповідає вона, і Паша розуміє, що неблизько.
Вішає старого на себе, мов лицарський плащ, тягне, зупиняється час від часу, аби передихнути. Мала біжить збоку, Віра не відстає. Переходять вулицю, пірнають у двори, проходять між будинками. Минають дитсадок, виходять на сусідню вулицю, йдуть уздовж липової алеї. На обрії знову починає щось горіти. Таке враження, що місто розстрілюють по колу. Небо з темного стає рожевим, синьо підсвічується, глухо вихоплює кожен вибух. Час від часу від проспекту чути автоматні черги. І зовсім нікого немає, порожнє місто, кольорове небо, вогкий туман, з якого виростають чорні липи. Паша знаходить лавку, опускає на неї старого, сам падає поруч. Віра стоїть оддалік, туман охоплює її, так, ніби з її шуби йде дим. Мала плаче, тримає старого за руку. В кінці вулиці раптом виникає якийсь рух. Хтось їде. Без вогнів, ясна річ, але їде в їхній бік. Швидко! — кричить Паша, підхоплює старого, біжить в арку, озираючись, чи ніхто не відстав. Потому обережно визирає з-рогу, бачить, як вулицею на повній швидкості пролітає болотного кольору маршрутка. Рвані залізні боки, мов у бойового пса, вибиті вікна. Таке враження, що пасажири вистрибували на ходу.
+До будинку ветеринара дістаються близько сьомої. Дев’ятиповерховий панельник. Половини шибок немає. Темно, тихо. Перед під’їздом розбита лавочка. Паша дивиться й розуміє, що розбили її ще до війни, у мирний, так би мовити, час. Під’їзд був із домофоном, але нині двері стоять розчахнуті, зсередини витікає темнота, ніби чорна вода.
— Поверх пам’ятаєш? — питає Паша.
— Третій, здається, — говорить Віра невпевнено. — Або четвертий.
— Чорт, — Паша опускає дідуся на землю, той осідає в туман, дівчинка відразу ж підскакує до нього, хапає за руку. — Чекайте тут, — каже й заходить до під’їзду.
А вже в під’їзді дістає мобільник, вмикає ліхтарик. На сходах бита цегла, густий шар вапна, залишений кимось черевик, старе шмаття. Обережно переступаючи, підіймається вгору. Віра йде за ним. Підіймаються на третій. Віра придивляється до дверей.
— Ні, — каже Віра, — не тут. У нього двері металеві.
Підіймаються на четвертий. Металевих дверей немає.
— Точно металеві? — перепитує Паша.
— Не знаю, — починає вагатися Віра.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День перший“ на сторінці 22. Приємного читання.