Розділ «День перший»

Підіймаються вище. Потім ще вище. Знову спускаються на третій.

— Ну ось, ніби ці, — показує Віра на чорні двері без номера.

Двері справді металеві, але обгорілі, чорні, не зрозумієш, із чого вони. Паша підходить, обережно б’є кулаком по металевій поверхні. Луна важко розходиться під’їздом. Паша спочатку лякається, потім набирається духу і вже гатить по дверях, не стримуючись. Ніхто не озивається.

— Може, не чують? — питає Паша.

— Смієшся? — незадоволено відповідає Віра.

Виходять надвір, вимикають ліхтарик. Старий навіть не дивиться в їхній бік. Натомість мала аж витягується навшпиньки, чекає.

— Нікого, — повідомляє Паша.

Мала починає плакати. Віра пробує її втішати. Але як тут утішиш. Що ж робити? — думає Паша. — Що ж робити?

— Ви хто? — раптом чують вони.

У темряві хтось стоїть, проте хто там — не зрозуміти. Так, ніби це темрява до них і говорить.

— Ми до ветеринара, — відповідає Паша темряві.

— До якого ще ветеринара? — запитує темрява.

— З третього поверху, — пояснює Паша.

Темрява якийсь час мовчить, обдумуючи почуте.

— Немає на третьому ніякого ветеринара, — говорить, подумавши. — Там одна порожня стоїть, а в іншій бізнесмени жили. Але їм гранату всередину кинули, ще влітку.

— Слухайте, — каже Паша й робить обережний крок у напрямку темряви. — Не бійтесь. Я вчитель.

— Чий учитель? — не розуміють його.

— Просто вчитель, — пояснює Паша. — У нас тут дєдуш-ка, погано йому. Лікар потрібен.

— А чому ветеринар? — знову не розуміє темрява.

— А є якийсь інший? — питає Паша.