Розділ «День перший»

— Та ніякого немає, — темрява починає рухатись, на Пашу з-під стіни виходить жіночка. Довга куртка, тепла шапка, обличчя не розгледіти. Але в окулярах. Себто теж нічого не бачить, як і Паша.

— Звідки він у вас? — питає вона, показуючи головою на старого.

— Ми з вокзалу, — пояснює Паша, — пробували вийти. А його ось прихопило. Тут є десь лікарня? Або хоча б аптека?

— Яка аптека? — обурюється жінка. — Яка лікарня? Ми в підвалі другий тиждень живемо.

— Ладно-ладно, — заспокійливо каже Паша. — Не кричіть.

Обертається до Віри. Треба йти, каже, пошукаємо ще. Старий підводиться. Віра підхоплює його з одного боку, мала — з другого.

— Ей, — кричить їм у спину жінка. — Ну куди ви його тягнете? Він же помре. Лишайте тут. У мене аптечка є, вода залишилась. Якщо помре, то хоч не на вулиці.

Паша знову бере старого на спину. Йдуть уздовж стіни, повертають за ріг, спускаються до підвалу. Жінка попереду йде впевнено, хоча не видно зовсім нічого: вгорі, над головою, мав би висіти місяць чи щось таке, але туман ліг так низько, що неба просто немає. Лише десь в іншому кінці міста знову починає рватись, глухо й глибоко, з рівними тягучими інтервалами. Паша йде по темному, наче по річковому дну, боїться втратити рівновагу й звалитися разом із пасажиром на спині. Спускаються сходами вниз, жінка прочиняє двері. Проходять коридором, потім жінка навпомацки прочиняє ще одні. Відразу ж б’є несвіжим застояним повітрям. Паша нічого не бачить, але чує дихання багатьох людей. Сюди, каже жінка, проходьте. Двері за ними зачиняються. Тоді в темряві хтось вмикає ліхтарик, світить Паші просто в лице.

Приміщення невелике, напхалося їх сюди близько двох десятків, сидять під стінами, підпираючи одне одного. Теж переважно жінки та діти. Хоча є й один мужик, років сорока, у пальті й в пижиковій шапці. Дивиться на Пашу, відводить очі. Збоку стоїть туристична гасова грілка, пакет із їжею. Але кожен при боці тримає і щось своє, домашнє.

Одягнені тепло, до того ж накриваються ковдрами, килимами, пальтами. Скільки сидять — незрозуміло. Але судячи з тяжкого духу й червоних очниць — не першу добу. Може, справді два тижні. Щойно розгледівшись, Паша опускає старого на цементну долівку. Кілька жінок відразу ж підхоплюється, мужик у пальто ще глибше втискається в стіну. Жінки беруть старого на руки, кидають на долівку сіру зимову куртку, опускають хворого, схиляються над ним, як мироносиці, починають галасливо радитись, як його рятувати. Мала стоїть поруч, плаче собі. Паша дослуховується до звуків іззовні. Двічі вдарило, але незрозуміло, з якого боку. Якщо потрапить прямо сюди, навіть не відкопають, думає. Дістає мобільний. Майже восьма.

— Добре, — каже він жінці, яка їх сюди привела. — Я піду. Ви за ним подивитесь?

— Ну, раз він уже тут — подивимось, — спокійно каже вона.

— Може, телефон мій запишете? — пропонує Паша. -Про всяк випадок.

— Ну і як я вам дзвонити буду? — цікавиться жінка. -У рейку?

— Ладно, — говорить Паша, — спробую завтра повернутися. З лікарем.

— Ну-ну, — без ентузіазму говорить жінка. Потім додає: — А куди ви підете? Проти ночі?

— Ну, мені в інтернат треба, — пояснює Паша.

— В інтернат? — жінка лякається.

— Ага, — роздратовано повторює Паша. — В інтернат. Племінника забрати треба.

— Чорт, — лише й каже жінка. — Лишайтесь краще, -пропонує ще раз.