Розділ II

Тими весняними ранками у квітні Лєра була надзвичайно щасливою, адже через кілька днів після знайомства їй подзвонив Артур. Він попросив Лєру допомогти йому вибрати подарунок для дружини, а вона, звісно, погодилась. Він не відводив від жінки погляду. Лєра і сама часто грала з чоловіками в цю гру. Говорити, не давати обіцянок, просто посміхатись, просто сяяти, просто багатозначно мовчати, заворожувати поглядом. Тепер же вона бачила себе в діяннях Артура і їй було надзвичайно радісно усвідомлювати, що цей чоловік вміє говорити з нею однією мовою — фліртом. Лєра все відчувала, вона теж посміхалась, вона включила весь свій шарм і привітність. Похід за подарунком дружині зайняв у них близько двадцяти хвилин. Весь інший час вони спілкувались. Лєра була вражена цілеспрямованістю Артура. Він мав успішний бізнес в Ізраїлі, але йому було мало, він хотів більшого. Як і Лєра. Вона чудово розуміла, як це. Коли в тобі стільки енергії, що ти не можеш сидіти на дивані. Коли гроші — це побічний ефект для тебе. Головне — рухати справу свого життя далі, робити її кращою, не боятись ризикувати і братися за нове, вводити інновації, експериментувати. Рухаючись вперед, ти ніби рухаєш разом із тим Землю вперед, змушуєш її обертатись, ти не можеш зупинитись, ти прагнеш рости. Година розмови, а Лєрі здається, що ще ніхто її так ніколи не розумів. Їй здається, що інші чоловіки — звичайні ледачі істоти, лише Артур особливий. І ця ілюзія відкрила в її мозку таємний сейф. І з того таємного сейфу починають текти її тілом ендорфіни. І вона щаслива. Як же важливо людям знайти того, хто буде розуміти; поруч з такими людьми ви відчуваєте себе у безпеці, ви навіть вірите в теорію половинок. Тепер ендорфіни — наркотик Лєри. Тепер за те, щоб отримати цього наркотику ще, вона буде готова розбити родину. І байдуже, що дружина її коханого — її хороша подруга. До всього байдуже. Лише б отримати ще одну порцію цих ендорфінів. Вона розуміла, що варто було зробити аборт своїй закоханості. Але не могла і не хотіла. Вона хотіла падати і при цьому відчувати себе жінкою, мріяти і літати у цих мріях. Інколи жінки настільки сильно хочуть літати, що дозволяють собі летіти на дно. З моїми поцілунками боротися важко.

Вони домовляються про другу зустріч. Артур її торкнувся. І його пальці зробили неймовірне, адже ендорфінів було в рази більше. Мурашки. Крила. Щастя. Лєра обожнювала слухати, як він говорить. Артур обожнював слухати, як говорить Лєра. І було так дивно, що вони читали і любили однакові книжки. Однакову музику. Вони смакували вино. Вони тримали один одного за руку в ресторані. Вони пірнали в очі один одного. Ніби між ними в ресторані нема столу з картатою скатертиною, ніби між ними нема відстані, навіть їх тіл нема. Вони були одним цілим і звісно їх шалено тягнуло один до одного. Мої поцілунки на лобі робили свою справу, квітень зводив їх з розуму і робив живими та щасливими, залежними і п’яними від пристрасті. Лєра тієї весни сплутала мене зі справжнім коханням.

Сеошник Марк

Марк був наш чувак. Свій. Грішний. Гарний. Злий. Ненавидів увесь світ, ходив до тренажерного залу, набивав собі татуювання раз на три місяці. Татуювання — маленький акт мазохізму, який залишається з тобою назавжди. Ні, чого це назавжди? На кілька десятків років. У випадку з Марком на один десяток років. Чому ж люди лякають людей з татуюваннями цим «на все життя», якщо варто сказати «всього лише у цьому короткому житті». Ех, Марку, краще б ти на ті гроші, за які бив свої ексклюзивні і дуже креативні татухи, допоміг діткам. Будь-яким. Можна навіть африканським. Можна навіть не діткам. Знаємо ми, що діток ти не любиш, як і весь світ. Знаємо, як ти ненавидиш їхню присутність у громадських місцях, адже вони не дають тобі відпочити. Кричать, а твоє тіло інстинктивно відчуває небезпеку, і ти переповнюєшся люттю і нерозумінням. Навіщо батьки беруть їх із собою? Чому не закривають у темній кімнаті так, щоб їх ніхто не чув і не бачив? Хіба це квіти життя? Ну добре, дітям не допомагай, але ж є ще й інші нужденні. Ти міг би допомогти бабусям або хоча би котикам. Ключове слово — віддати. Щиро, по-доброму поділитись, збагатитись, віддавши. Але ти обрав інший шлях.

СЕО — це часто коктейль, у якому головний інгредієнт не знання, а удача. Ні, звісно, без досвіду і базових знань, певних зв’язків розкрутити сайт, а саме цим займаються вищезазначені сеошники, буде важко. Але виконуючи ті ж самі речі для різних сайтів, один з них буде мати чудовий прибуток, інший буде мати лише збитки. Бо пошукова система чимось схожа на Всесвіт. У Яндексі і Гуглі своя атмосфера і розгадати її важко, СЕОшніки ж схожі на відьом, астрологів і магів. Вони ніби щось і роблять, але часто можуть дозволити собі не робити нічого і запевняти всіх, що вони надзвичайно багато працювали. Єдине, що їм дійсно доводиться робити багато — спілкуватися зі своїми замовниками. При цьому використовуючи всі премудрості шановного Дейла Карнегі. В іншому випадку клієнти підуть до іншого мольфара, тобто сеошника. Крім усього іншого, сеошникам потрібно спілкуватись із копірайтерами і дизайнерами, веб-розробниками і рекламодавцями, вебмайстрами, а також іншою купою сторонніх людей. А ті дуже часто намагаються довести сеошникам, що вони обмежені, нетямущі, тупі і взагалі не поважають їх час. Тому часто Марк і був таким злим.

Марк замислився одного разу, хто ж його бісить більше: тупі замовники, яких він щиро ненавидів, або ж тупі копірайтери, яких він щиро ненавидів. Оскільки відповіді на це питання не було, Марк потягнувся до того, що було ближчим і солодшим. Ну звісно, цю насолоду підкинула йому наша наркотична Насолода. Їй було легко з Марком, як і з іншими шановними панами, які живуть у Києві, всіх ненавидять і мають багато грошей. Він відразу ж полюбив кокаїн і його пластикові банківські картки все частіше виконували функцію формування прекрасних і гарних доріжок, що дарували щастя. Коротких чи довгих, але завжди солодких. На відміну від тупих людей, доріжки викликали у Марка лише позитивні емоції. Він їх любив. Навіть поважав. Доріжки не задавали сотню тупих питань, не трахали мозок, не дратували, не наїжджали, не чекали неможливого від нього, не напружували. Навпаки. Заспокоювали, наповнювали радістю, дарували любов. ЛЮБОВ.

Гроші. У хороших і працьовитих сеошників завжди є гроші, запам’ятайте, дівчата. А гроші псують людей. Тому не радила б я вам ставити цю перевагу вище за інші. Гріхи дуже полюбляють гроші, адже тоді людину напрочуд легко змушувати грішити, є за що зачепитись. Цей ресурс ми скеровуємо у грішне русло. Тому, дівчата, будьте обачними з грошима. Ось так було з Марком. В один момент він перестав вірити у те, що любов можна створити, він щиро вірив, що її можна лише купити. Він купляв жіночі тіла або ж користувався безкоштовними. Він не соромився брехати, але будьмо відвертими, у Києві зараз не треба багато брехати дівчині, щоб затягнути її до ліжка. Особливо коли в тебе модні татуювання, борода, гарний одяг і брутальний погляд.

Нічні прогулянки 

Чим я могла себе заспокоювати і відволікати від помираючого Саші? Тим, що раніше сприймала як належне. Наприклад, гарним одягом. Натягнула на себе дорогі туфлі, які навіть Лєра собі дозволити не могла та й більшість киянок. Намастилала губи чарівною помадою «NoUBA MШebari», розпустила густе чорне волосся. Стала оголеною перед дзеркалом і милувалася собою. Дивилась на свою всемогутність, то змінюючи зовнішність, то стаючи прозорою. Думала про те, що я могутній гріх, а Саша і його Лєра — усього лише люди, слабкі люди, нічим не особливі. Смерть Саші буде такою, як і смерть інших людей, яким гріхи подарували венеричні, серцево-судинні, онкологічні чи інші види хвороб. А Саша тим часом кашляв біля батареї, щось промовляв зі свого трансу, а я завмирала, відчуваючи свою провину. І знову заспокоювала себе думкою, що він сам зробив вибір. Дівчата теж заспокоювали мене, казали, що я тут ні до чого, що немає різниці, де його душа покине тіло: у нашій квартирі чи під колесами автівки. Та все одно я відчувала свою провину, тому не могла знаходитись вдома. Певно, тому після затяжних весняних морозів у Києві раптом стало дуже тепло, подекуди навіть спекотно. Швидко зацвіли абрикоси і розпустилося листя. Я багато працювала. А коли робота закінчувалась, я не могла знаходитися вдома.

Якось, хоч і була дуже втомленою, натягнула панчохи та сукню і вирушила літати нічним Києвом. Літати і думати, насолоджуватися повнею. Моє місто. Моє. Там у тишу вривається поїзд з вантажними вагонами, вони проносяться столицею, розрізаючи її спокій, доносячи стукіт коліс у кожне вікно. І ті, кого мучить безсоння, чують тебе, поїзде. А я сіла на міст над залізничною колією і дивилась, як вагони внизу міцно тримаються один за одного. На небі місяць світив так яскраво, що я добре розгледіла колір даху тих вагонів. І коли вони закінчились, настала тиша. Було чути, як вітер торкався дерев, а вони відповідали йому шелестом, бо поступово відростили на собі зелене листя. Вітер тепер жбурляв не снігом в обличчя, а дарував пахощі, коли дмухав на цвіт яблунь та абрикос, а шелест листя заспокоював. Хотілося торкатися до нього, незайманого пилюкою, гладити його і дякувати за цю чисту незайманість. Це квітень. Це зелена трава, це мурахи і мухи, які прокинулись від сплячки. Це квітень, це ночі, що стають коротшими, це дні, що стають довшими, це запашні абрикоси, це бджоли. Це квітень. Це червона помада, це надія, це кохання, це життя, це свобода. Це я.

Мене на мосту помітив якийсь дуже п’яний чоловік з обручкою на пальці. Підійшов поближче, попросив грошей на горілку. Я сумно посміхнулась і спитала, чому він лишив дружину вдома одну. А він сказав, що та дивиться за двома дітьми, а його все дістало. Я спитала, скільки ж він вже в такому запої. Він сів поруч зі мною і почав рахувати на пальцях. Загинав їх і нарахував 7. От тільки я так і не зрозуміла, чи то він 7 днів у запої, чи 7 тижнів, чи 7 місяців. Я просто сказала, що так робити негарно. Нема в його очах пристрасті, а горілка і побут мені заважали оселитись у ньому. Ще я сказала, що йому варто зав’язувати, бо я, відьма у сьомому поколінні, нашлю на нього невиліковну хворобу і в нього відпаде член. Чоловіку цей жарт дуже не сподобався і він вже намагався встати і піти, та не виходило ні встати, ні піти, ні навіть відповзти. Тоді я злетіла над ним. Трохи покружляла, зробила граційне сальто в небі, ну просто як стриптизерка на сцені, вигиналась у тому небі, а на задньому плані світив місяць. Краса! Так атмосферно вийшло, а чоловік, здається, не оцінив. Вмить протверезів і чкурнув подалі. А я прокричала, щоб пити зав’язував, бо я повернусь. Ех, таку видовищну картину він зранку назве білочкою, а не мистецтвом, аж образливо, але що поробиш! Гарних стриптизерок ще й не так обзивають.

У тому квітні запам’яталась мені ще одна цікава історія. Була чергова ніч, яка витягнула мене з ліжка на вулицю: я знову не могла лишатися вдома і слухати вже хронічний кашель чоловіка. Вийшовши до вітальні навшпиньках, щоб нікого не розбудити, я побачила Ненаситність і Лють, які саме взувалися у коридорі. У нас такі випадки бувають часто. Якщо гріхи не сплять вночі, значить, десь хтось має згрішити. Довго вилежуватися в ліжку ми права не маємо. І часто вночі у вітальні ми наштовхуємося на безсоння одна одної, а потім вирушаємо на прогулянку всі разом. Нічка тоді виявилася дуже приємною. По-перше, холод остаточно відступив, і в повітрі відчувалась подекуди літня свіжість, яку всі обожнюють. Наші тіла були звільнені від важкого зимового одягу, на ноги можна було взути звичайні кросівки. Сухий асфальт. Жовте світло ліхтарів прикрашало темні вулички. Вивіски магазинів кидали відсвіт на перехожих. Прекрасна весна у прекрасному нічному місті. Ми ходили по барах, по вулицях і під’їздах. Ми натхненно надихали Київ грішити. А потім близько третьої ночі я відчула одну зі своїх гріховних сестер і те, що в її життя насувається щось дуже вибухове. Я ніби побачила той океан емоцій, який скоро зруйнує її спокійне життя. У ту ніч із нею мало статись щось доленосне. Я схопила подруг за руки і ми миттю залетіли на Виноградар у невеличку однокімнатну квартиру в панельному будинку.

Аліна сиділа перед ноутбуком в одній спідній білизні і щось активно переглядала. Я пірнула до її пам’яті і за мить повернулась назад. Дівчата тим часом сіли на дивані.

— Люблю, коли вони вночі з ноутбуком сидять за столом, ми можемо полежати тим часом на їхніх диванах. А от взимку вони кутаються у ковдри, займають свої ліжка і канапи, а нам доводиться сидіти на стільчиках чи на підлозі, — промовила втомлена Лють.

— Що там у неї'? — спитала Ненаситність, яка вже також хотіла швидше повернутись додому.

— У неї там колишній коханець, — відповіла я, дивлячись на її монітор.

— Який же ваш діагноз, докторе Хтивосте?

— Ну, таке. Він лайкнув її фотографію і написав реплай в Twitter. І це було сьогодні вдень, коли вона була на роботі. З того часу вона думає лише про нього. І вивчає його сторінку в соціальній мережі. Передивляється, кого він лайкав, сторінки його друзів і дівчат, що лайкали його аватарки. Аналізує, кого лайкав він.

— Boring, — промовила Лють і позіхнула.

— Ооо, і що ми тут робимо? — позіхнула Ненаситність.