Розділ II

Квартира київських гріхів

— Я знаю, чого я хочу. Я хочу тебе.

Вранці він фотографував її біля вікна. Порожня пляшка стояла біля ліжка. Джордж помітив, що погляд Скарлет змінився. Тепер у ньому була якась незвична магія і таємниця. У ній не було бруду. Але на її серці лежав тягар. Як же часто жінки після зради стають слабшими і вразливішими, але вона зробила свій вибір осмислено, пропустила через себе і зробила його частиною себе. Вона стала не бруднішою, а сильнішою. У ній не було докорів сумління, в ній була сила і впевненість.

— Я вражений твоїм поглядом, — промовив він. — Знаєш, ти сподобалась мені своїм інтелектом, коли ми почали листуватися. Але я думав: як може розумна жінка осмислено йти на зраду? Коли я дізнався про те, що ти заміжня, я розчарувався в тобі і твоєму інтелекті. Але ж ні. Розум сковує наші спонтанні рішення, але вищий розум дозволяє падати, щоб нахапатись у гріхопадінні нового і принести це нове в своє життя, даючи щастя своїй сім’ї. Сильні духом виходять із бруду чистими. З такими сяючими очима, як у тебе зараз. Тепер твій погляд — це погляд, який можна розгадувати ціле життя. І милуватись твоїм поглядом буде тепер твій чоловік. Йому дуже пощастило.

— Ех, шкода, що бізнесмени рідко бувають поетами. Він не зможе розрізнити щось у моєму погляді.

Тієї ночі я перемогла, просто вислухавши її. Просто посидівши поруч у плетеному кріслі. Просто підійшовши до неї і вдихнувши запах її солодких парфумів.

Так минала наша весна. Роботи інколи було так багато, що я зовсім забувала про тіло, яке лежить на нашій підлозі. А повертаючись додому, боялася побачити тіло без духу. Мертве тіло, яке потрібно було кудись подіти. Але, на щастя, душа хоч і падала і зменшувалась, але все ж лишалась на Землі і змушувала легені вдихати повітря, а кров рухатись тілом. Це викликало повагу. Інколи я підходила до нього, підносила руку до обличчя, відчуваючи тепле дихання, полегшено зітхала. Я зі скорботою уявляла, якою трагедією стане для мене його зникнення. Образа і лють вже давно повільно розчинились у мені.

Мені дуже хотілося побачити щасливий фінал цієї історії. От тільки я сама не могла дати відповідь, яким же має бути фінал, щоб ми всі назвали його щасливим? Інколи мені дуже хотілося взяти його і відвести кудись за межі

Києва. Сказати: «Тікай!», — і забути. Одного разу я настільки загорілась цією ідеєю, що почала доводити її правильність Ліні. На що вона відповіла:

— Бог не дозволить тобі це зробити, — Лінь домивала посуд за Сашею, для якого тепер похід до туалету і кухні був справжнім випробуванням.

— З чого ти взяла, що Бог взагалі існує? Хіба ми колись бачили його? — відповіла я, не очікувано для себе. — Ми знаємо, що нам не можна покидати Київ, але чи пробував хтось і колись порушити це правило? Це все догматизм, наші правила — це суцільний і навіть ненаписаний догматизм. Адже людей приводити до квартири нам теж не можна. Тим не менше... Хто ж доведе, що він існує, той Бог?

— Хто ж тоді створив тебе? І цю квартиру, в якій ми живемо? І хто надав тобі можливість робитися прозорою? Хто дав тобі чари змушувати людей грішити? Еволюція?

— Ти говориш примітивно.

Ось на цій примітивній ноті ми і закінчили. Лінь мала надзвичайний талант вбивати ідеї, мою тієї ночі вона теж вбила. Я вважала її геніальною, а за мить зрозуміла, що вона абсурдна. На жаль чи на щастя, людей не можна просто так взяти і викинути зі свого життя. Навіть якщо ти маєш чарівну силу піднімати їх у повітрі. Ми всі занадто пов’язані і переплетені, а кожне знайомство — не випадковість. Знайомство — це немов зіткнення двох кораблів, які набрали швидкість ще до початку нашого життя.

* * *

Він прокинувся, щоб сходити в туалет. Ми всі спали. Світло нічника розливалось по кімнаті, годинник на стіні повільно крокував, за вікном спало місто. Сашко сів на підлозі і зробив вдих. Він намагався розгледіти щось, але все було ніби в тумані. Нарешті чоловік зрозумів: це затьмарення не в його очах, він справді знаходиться в обіймах теплого туману. І чим більше й глибше він вдихає його в свої груди, тим легше ним дихати. Думки ставали яснішими, а тіло ставало сильнішим. Як тільки у чоловіка з’явились сили підвестись, у голові виникла ідея відчинити вікно. Сил тікати не вистачало, дуже хотілося свіжого повітря. Сашко жадібно вдихав повітря, а потім тихо закрив вікно. Туман розвіявся, все навкруги стало чітким і ясним. Здається, у Саші загострився зір, бо тепер він міг розгледіти всі деталі навколо, навіть на великій відстані.

* * *

Поки Сашко боровся за своє життя в нашій квартирі, я потроху втрачала контроль над собою. Щось у мені дало збій. Виявилося, що так буває, коли по твоїй крові протікають струмки з коктейлем гормонів. Вони настільки стрімкі і шалені, що обтесують твій розум, як річки обтесують скелю. Коли хворіє людина, вона викликає лікаря або ж йде в аптеку, довіряючи рекламі. Коли ламається пральна машинка, викликають сантехніка. І тільки гріхи не знають, де їм лікувати свої поламані потоки гормонів. Залишалась надія на зцілення і самостійне одужання.

Моя інтуїція почала давати перманентні збої. Я випробовувала людей, які зовсім не заслуговували на це. І навпаки, поганців, які заслужили на випробування, я не могла спокусити. Ще одним доказом того, що Бога нема, була я. Бо, якщо він є, як може він залишати мене на цій посаді? Як може не звільнити і не відправити до забуття ?

Одного разу я прийшла до альфа-самця, який зрадив своїй дружині разів сто. Я була впевнена, зрадить і сто перший. Він працював тренером у тренажерному залі. До нього приходили дівчата з округлими животиками, гладкими стегнами і руками. І він ніколи не дозволяв собі переступати межу з тими початківцями, він вирощував їх, як кізочок, відкладав на пізніше. Він дуже знущався над жінками, але це завжди давало свої результати. Річки поту, сльози, боротьба над собою, присідання, випади, жими, стрибки, віджимання. І ось на животиках вже з’являлись рельєфні лінії, а попи ставали такими пружними, що замість об’ємних штанів дівчата могли собі дозволити носити шортики. І тоді він збирав вдячності від когось із тих, кому подарував чарівну фігуру, і вважав, що чинить цілком справедливо. Хоч це було не за правилами їх тренажерного залу, та альфа-самець усе продумав. Він домовився з директором закладу тим єдиним способом, яким домовлятись у нього виходило найкраще. Тому його ніхто не звільняв, а якби і звільнили, хіба ж то було б проблемою для такого гарного мужчини, як він?

Прийшла я до нього на роботу. І що? Мій поцілунок не подіяв. Він пітнів у тренажерному залі, дівчина поруч еротично присідала. Тієї весни рекордна кількість київських дівчат записалася до спортзалу і качала дупи. На них дуже гарно подіяли фотографії чужих дуп в Instagram, тому вони вважали за необхідне наблизитися до підкачаних пружних ідеалів. Але моїй обраниці пощастило: вона ходила до залу вже давно, тому на фоні інших виглядала дуже яскраво і привабливо. І ось мій альфа-самець навіть не звернув увагу на ту, якою я хотіла його звабити. А вона ж так гарно і глибоко присідала зі штангою, а потім робила випади, а потім лягала на тренажер і розсувала ніжки і піднімала ними важку вагу, жадібно вдихала повітря і видихала так, що було чутно всім навколо. Так еротично піт стікав по її шкірі, це так нагадувало приємний, пристрасний акт поєднання двох естетично привабливих світів, накачаних і покритих м’язами тіл. Але найспокусливішим був її погляд і губи. Бо вона на обличчі своєму несла інформацію світу, вона тут лежить не просто так, вона вже давно готова і мріє про нього, чорнобривого тренера, який їй дуже сподобався. Дівчина вже й сили втратила качати сідниці, закрилося друге дихання, третє, не так вже й легко зваблювати хлопців качанням сідниць. І вона почала ходити по залу, відпочивали її м’язи, ходити було дуже важко, ноги тряслись, але вона все одно носила себе впевнено і спокусливо. При цьому її погляд усе ще говорив замість неї. Це не просто погляд, це очі, які зупиняються на тобі, вдивляються в зіниці, а губи в цей момент трохи відкриті, груди глибоко вдихають повітря. Альфа-самець і бровою не повів. Він качав свої власні м’язи, не реагував на старання дівчини, в його голові не було еротичних думок. І все через мене. Ніби зникли сили зробити влучний постріл, дмухнути з достатньою силою. Він ніби не помічав мене, хтивість перестала для нього існувати, а усвідомлення цього факту занижувало мою самооцінку.

Або ж Марина. З Мариною вийшло навпаки і було так незручно. Вона приїхала до Києва працювати в колл-центрі і всього лише місяць тому записалась на йогу. Чесно, по-піонерськи, витримала всі асани, не збиваючись, витягуючись, намагаючись довести, що дівчина з Чернігова може тягнутись не гірше київських йогинь. Впала в шавасану. А тут я. Випадково, от справді, випадково. Проходила поруч, думала, кому б то підкинути на голову квітневої гормональної пристрасті. Дивлюсь — йога. Зробилась прозорою, лягла поруч із Мариною, яка займалась позаду всіх. Подумала про те, що теж хочу відпочити від весняної київської блудноти. Я заслужила на перерву і шавасану, мене так дістала робота, деградуючий Саша на дивані, моя власна тупість, бородаті мужики, збочені мужики, фригідні сучки, меркантильні сучки, київські педофіли і підараси, бруд і збочення, наркомани і повії в Перископі, просто всі задовбали. Важка у мене робота. Захотілося зупинитися, захотілося спокою, спокою, спокою. Коли люди хочуть спокою, вони тікають із нашого мегаполісу: до лісу, до моря, в гори, в село. А ми — заручниці столиці, тікати ми можемо лише в себе, лише зупиняючись. Ось і я дозволила собі полежати, послухати тренера, який казав про те, щоб ми відключались від цього світу, розслаблялись, відривались від підлоги, летіли, летіли, летіли...

Лягла я біля Марини, розслабилась, тільки шавасана, тільки спокій. Але ж я не людина, моє тіло влаштовано по-іншому. Розслабившись, я розчинилась разом із душами всіх присутніх у залі. Коли прийшла до тями, то зрозуміла, що моя радіаційна хтивість наробила непристойних справ. Усі дівчата, які були в цей момент у кімнаті, почали фантазувати про те, як їх кохають у гріховно-еротичному сенсі цього слова чоловіки. Одну кохав її законний чоловік. Двох — їх коханці. Трьох — гіпотетичні коханці. Ще одна мріяла про Андруховича, бо саме читала «Московіаду». Вона згадала випадок у душі, так збудилась, що ледве не кінчила в тій шавасані, аж стогнати почала. А Марина. Я лежала просто біля неї, вона занадто опромінилась мною, і її мозок швидко підібрав об’єкт, до якого почав спрямовувати потік своїх гормонів. Прийшовши до тями, я почала рятувати ситуацію, швиденько пірнула до мозку Марини, подивилась на її життя. Хороша і весела дівчина, півроку тому розійшлась із хлопцем, залишились із ним друзями, на роботі виконує обов’язки гарно, займається скрапбукінгом і посткросінгом, доросла до Києва і переїхала сюди, любить фотографувати. Думаю, тижнів зо два — і вона б знайшла собі чудового хлопця, адже із зовнішністю у неї було все ок, рівень тарганів у голові не зашкалював, самореалізація вдавалася на гідному рівні, вона була відкрита до світу. І я! Я! зіпсувала дівчинці життя. Марина почала уявляти себе і Петра. Петра! Ні, не Порошенка. Якби ж то! Вона запала на хлопця, що приїхав до Києва з далекого смт Сумської області, до якого автобуси ходили рідко, підстрибуючи на зруйнованих дорогах. І правильно, навіщо їздити в таке смт, де живуть такі особи, як цей Петро. Ліпше б лишався він там, де народила його мама. Петро був уособленням безвідповідальності, був ледачим і навіть бороду нормальну не міг відростити. Він знімав кімнату в одній квартирі з Мариною. У перший же день знайомства, відчувши від Петра запах гидотного самогону і поту, Марина ледве стримала напад блювоти, а вночі ледве не заплакала. Ну і сусід же їй дістався. Вона б віддала все, щоб не жити з ним, але грошей вистачало лише на кімнату в цій квартирі, де вже давно мешкав смердючий сусід. Тиждень вона спостерігала за тим, як він примудряється пити чай, молоко, каву, сік, портвейн із чашки, яку ніколи не мив. Тому його чай завжди мав смак молока, а кава була зі слідами соку. Петро періодично влаштовувався на роботу, але кидав її днів через три, доводячи всім, що там його не цінують. Він митець, він не може бути вантажником, офісний графік занадто тисне на нього, на роботах більш творчого характеру занадто мало платять. Тому Петро зачинявся у своїй кімнаті на кілька днів, а потім виходив просвітленим і сідав на стілець у кухні, брав до рук гітару і намагався щось зіграти. Спочатку Марині здавалося, що він підбирає мелодію до пісні, але через кілька днів вона розкусила його. Грати на гітарі він не міг, проте бринькання робило хлопця величним у своїх же очах. Він підбирав мелодії і не міг підібрати, бо сірість тиснула на нього. Принаймні, так він виправдовував своє бринькання.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Квартира київських гріхів » автора Сурженко Маргарита на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи