Розділ II

Квартира київських гріхів

Марина настільки не переварювала Петра, що точно знала: в Києві вона має працювати сумлінно, щоб заробляти гарно і скоріше змінити цю дешеву кімнатку на Дарниці на гарне житло хоча б на Відрадному. А потім Марина зізналась сама собі: нехай та квартира буде на Троєщині чи ж бо в Ірпіні, головне, щоб сусіда свого вона більше не побачила. І тут я! Я! Зіпсувала дівчинці життя. Магічна шавасана. До Марини в психічне поле приходить Петро. Вона, натхненна моїм магнетизмом, просто змушена знайти об’єкт, на який має вилитись добряча порція моєї клятої, трохи втраченої і не туди направленої хтивості. Але я досі дивуюсь її розуму! Розуме, невже не можна було підібрати будь-кого іншого? От реально, будь-кого іншого? Чуваків з її роботи, однокласника, згадати когось із колишніх? Колишніх, альо, мозку, ти ж часто так робиш, коли я тебе надихаю, а інших варіантів нема! Але ж ні, що ближче лежало, те і стало для мізків об’єктом. Мить — і мозок починає прикрашати Петра, вбачати у ньому прекрасну пару для Марини. Так уже влаштована природа: закохані завжди втрачають здоровий глузд. Але у випадку з Мариною стався банальний колапс. Мозок дав не просто збій, а збій епічний, нелогічний, небезпечний. Якщо придивитись, Петро має м’язи і навіть щось, що нагадує прес, шепоче отруєний мною мозок. Ну не зовсім і прес, але ж такий рідний. Він такий милий. І такий ніжний. І ямочки у нього. А яка мила борідка. А не працює він, бо він дійсно геніальний. Навіть у його музиці щось є таке — таємниче, загадкове, талановите. А Вакарчук? Хіба він не так само починав? У тісній квартирі. Певно, теж пив із брудних чашок. А якби він влаштувався на роботу, покинув своє покликання? О, ні! Шлях митця важкий. І йому потрібна підтримка. Йому потрібна муза. Дівчина, що буде надихати, поважати, цінувати. Марина, як собака Павлова, зачепилась за хлопця, і почало її накривати, заливати, відносити. І на одну людину в нашій реальності стало менше, і на одну хворобливу реальність стало більше. Бо все я! Я! Зіпсувала дівчинці життя.

Я полетіла на Дарницю. Може, не все так погано. Може, вони будуть хорошою парою, вона мотивує Петра взятися за голову. Прилітаю до нього, а він лежить на дивані: в одній руці чіпси, в іншій руці його не дуже великий статевий орган, на ноутбуці порно, де є лише одна людина і два песики. Блін! Схоже, що взятись за голову йому буде важко, зазвичай він береться не за голову. А на тумбочці ще й тарілка, в якій лишилось тісто від пельменів, бо ж м’ясо він виколупав звідти кілька днів тому. А на підлозі шматки «Мівіни». І ось це восьме чудо світу вона покохала. Та ну на фіг. Треба було щось робити. А день був спекотним. І за планом я мала пробігтись по ще кількох сотнях киян. Але я повернусь, Петре! Від моєї присутності хлопцю вдалось закінчити почату справу, хоча в його фільмі навіть ще не всі песики встигли взяти участь в акті поєднання, а він уже вдовольнився і виключив мотивуюче відео. Петре, ти не хочеш помити свою тарілку? Ні, він не хотів. Митець вирішив поспати. Ох.

* * *

Пам’ятаю, як приблизно через рік своєї роботи, я помітила цікаву особливість свого тіла. Я могла змінювати його так, як мені було завгодно, але мені не треба було платити за це своїм часом і трудом. Юним дівчатам легко бути гарними, бо найчастіше їх тіла в підлітковому віці підтягнуті, стрункі і спокусливі. З віком природа вимагає все більше людської енергії за те, щоб їх тіла лишались гарними. Людям доводиться обмежувати себе, записуватись у басейн або ж спортзал. Гарний прес потребує жертв — не з’їденої піци під час святкування підвищення колеги, не з’їденого тортика на дні народженні сина, годинки в тренажерному залі, поту, який буде стікати по твоєму тілу, бігу по вулиці. Інша справа — мій прес. Я могла стати біля дзеркала й обрати собі такий животик, який би я хотіла. З кубиками, як у спортсменок. Або ж плаский, як у моделей.

Те ж саме з попою. Підкачана, звичайна, велика, маленька. А груди. Ох, перші кілька місяців роботи я змінювала форму і розмір грудей ледве не щогодини. Я милувалась своїм тілом і ловила кайф від того, що моїм тілом милуються на вулицях чи у кав’ярнях. А потім мене попустило. Змінювати зовнішність я майже перестала. Але помітила, що мій дар не потребує вкладення енергії і часу у те, щоб лишатись гарною. Я майже впевнена, що, коли піду на пенсію, втрачу ці чари. Я почну старішати, на моєму обличчі з’являться зморшки, а на стегнах — целюліт. І мені доведеться боротися з природою, бо я вже не буду служити їй. Боротися з улюбленою природою, яка скаже мені: «Тепер воюй по тій стороні барикад». Це так жорстоко. Чи зумію я грати за її правилами, чи вистачить мені сили, чи я програю? А може, й не буде нічого подібного. Ми ж так мало знаємо про ті гріхи, які пішли на пенсію. Від них нема ніяких звісток, вони з нами не спілкуються, а може, й забувають про наше існування, щоб не бовкнути зайвого якійсь допитливій людинці. Уявляти пенсію страшно. Сидіти в кріслі-гойдалці десь там на Балі під пальмою, пити коктейль, дивитись на океан і не знати, хто ти, звідки, як ти домоглась того, щоб отак тут безтурботно собі сидіти і пити ті коктейлі. Невже ми зможемо бути щасливими на пенсії? Мої дівчатка кажуть, що неодмінно зможемо. Вже занадто важку роботу ми виконуємо. Бог неодмінно відсипле нам трохи щастя наостанок. Така вже буде наша пенсійна виплата.

* * *

Квітнева злива прекрасна. Гроза, блискавка, електричний струм, народжений природою. Ми з дівчатами сиділи на новій канапі, яку нарешті до нас доставили того дня з-за кордону. Вона була довша за попередню, і щільно сівши на ній, ми вмістились туди всімох. Перед тим її довго пестила Ненаситність, яка любила їжу і речі з інших країн.

— Відчуваєте цю енергетику? Вона побувала там, де нам ще не скоро доведеться побувати. — промовляла Ненаситність.

— Канапа як канапа, — заспокоювала її Заздрість.

— Головне, що ми на ній вмістились. Враховуючи, що ти, Ненаситносте, знову сіла на дієту, думаю, місця нам вистачатиме завжди.

Поклавши довгі ніжки на журнальний столик, ми відпочивали. У відчинене вікно до нас увірвалося свіже весняне повітря, прохолода, відчуття переродження, тисячі початків. Дощ умивав Київ, змивав з нього пилюку, боровся з вихлопними газами, малював калюжі. Саша лежав на килимі під батареєю. Тепер йому постійно було холодно, а там він жадібно ловив тепло і тулився до гарячого металу. Підводився лише для того, щоб сходити в туалет, іноді не доходив, спричиняючи незручності охайним гріхам. Сил прийняти душ у нього не вистачало, апетиту також не було, нас він не помічав, при цьому кожна з дівчат постійно опромінювала його своїм гріхом, спустошуючи душу. Вони мстили за мене, а він все більше нагадував то п’яничку, то закінченого наркомана. Найсумніше в цій історії було те, що у нього не було причин повертатись до життя. Я розуміла, що вийшовши з цього трансу, він знову зіштовхнеться з сімома злими на нього гріхами, а це було для нього безвихіддю. Єдиним логічним завершенням цього мала би бути повільна смерть. Та квітнева злива давала того вечора повне право забути про чоловіка з нашої квартири, відкрити вікно і впустити холодну свіжість і прекрасну мелодію дощу до кімнати.

— Чай із Карпат. Так дивно, іноді мені сняться гори. Певно тому, що потрапити до них доведеться ще не скоро,

— промовила Жадібність. Тієї ночі ми всі пили карпатський трав’яний чай, намагаючись хоч у смаках і запахах пізнати інший бік країни. Холодний вітер дув на нас із вікна, а гарячий чай зігрівав зсередини.

— Ти мрієш побувати у Карпатах? — запитала я.

— Так. На пенсії я обов’язково поїду подорожувати автостопом і доїду до гір. Знаєте, автостоп буває жадібним і щедрим. Жадібний — це спосіб економії. Деякі люди вважають, що їм хтось щось винен, водії зокрема. Тому вони підіймають руку біля дороги, вимагаючи їх підвезти. І саме біля цих людей водії зупиняються рідше. Інші ж пізнають світ і взаємодіють. Насправді вони інколи дають водію більше, ніж беруть собі. Вони заряджають енергією, божевільними історіями, вислуховують краще за будь-якого психотерапевта. Лише духовно багаті люди розуміють, що можливість дарувати подарунки — це справжнє щастя, справжній дар. Мрію і я так проїхатись автостопом, даючи щедрим душам, які мене підберуть, свою посмішку і любов, свій оптимізм і доброту.

— А я мрію про зірки, — сказала Ревність. — Часто чула про яскраві зорі, яких у Києві не побачиш, навіть якщо полетіти вище хмар. Їх можна побачити лише за містом, там, де немає так багато штучного світла. Я чула про те, що в селах можна милуватись тисячами зірок, які сяють немов діаманти. Під тими зірками ти відчуваєш себе не просто гріхом, а маленькою частинкою Всесвіту, такою малою, але такою важливою. Можливо, там, за мільярди світлових років, твої очі теж є для когось двома зірками.

— Про що мрію я? Про тишу, — промовила Заздрість. — Про спокій. Про далеке село, де навіть інтернет ще не провели, а вишки мобільних операторів стоять від села так далеко, що перетворюють телефон у непотрібний аксесуар, у дзеркало, у залізо. І кажуть, що там життя завмирає. Тамтешні гріхи ніколи не поспішають, а люди тим більше. І там є час для того, щоби піднімати голову до неба і рахувати хмари. Діти в тому селі мають час на те, щоби бачити у хмарах різних тварин, лазити по деревах, обливати один одного водою. І нема там тієї заздрості в Інтернеті, і ніхто там не робить селфі, посміхнувшись лише на мить для інших, забуваючи при цьому усміхнутись собі.

— А я б хотіла пірнути в океан або в море, — промовила Лють. — У хвилі могутніх вод. Дніпро так швидко несе свої води далеко вниз, до чогось важливого, до чогось дійсно величного. Так хочеться сісти в яхту і плисти водами Дніпра далі туди, куди не можна. Вилитись разом із водою в море, пірнути у хвилі морські, зануритись так глибоко, де плаває небачена людським оком риба. А потім лягти на спину і чекати, поки води викинуть тебе на берег. Морське повітря. Кажуть, воно солоне і чисте. Тиша. Спокій. Гармонія.

— Я би хотіла смаків. Різних. Українська кухня прекрасна, але я би хотіла балувати свої смакові рецептори новими смаками, про які чула від людей, — розповідала Ненаситність, яка сиділа на дієті. — Про надзвичайно гострі страви Азії або ж неймовірні солодощі Туреччини, про смачну каву Італії. Я можу лише чути про ці делікатеси, але я — спеціаліст зі смаків — не можу їх скуштувати. На пенсії я буду подорожувати по ресторанах всього світу.

— А я, я... — промовила я, — мрію мати маленький будиночок, мені байдуже, де. Я бачила тисячі мандрівників, я знаю, що і вони плачуть, і вони бувають нещасними. І зірки в небі, і смачна їжа, і море, і гори — все це прекрасно, але все це проміжний етап, все це те, що хочеться збирати, лишати у спогадах. Але так хочеться повертатись у затишний будиночок, кидати дрова у вогонь, пити вино і відчувати обійми. Обійми рідної людини, для якої теж буде байдуже, де, головне — з ким, з тобою.

Тієї ночі карпатський чай і злива змусили нас всіх на мить відчути себе рабинями столиці, обмеженими, а не вищими. Гріхи також іноді сумують. Певно, це природно, коли твій настрій немов море — то штиль, то буря.

* * *

Якби однієї весняної ночі я підійшла до Лєри, повільно підійшла, навшпиньках, так, щоб не розбудити, щоб не злякати ненароком сон. Якби я дістала з кишені шпильку, відсунула її ковдру, відсунула нічну сорочку, звільнила її груди. Якби шпилька зробила маленьку дірочку десь там нижче грудей, посередині, там, де відпочивала її душа. І полилась би кров, дуже повільно, а з нею б вилетів дух, дуже швидко, висмоктало б його, залишилось би лише тіло, але серце все ще билось би, а в ту дірочку між грудей залетіла б швидко я. Закрила б зсередини отвір пластирем, прийшла б до тями, заліпила б себе пластирем ззовні. Якби я все це зробила, прийшла б до Сашка, маючи її тіло, звільнила б його, сказала б: «Тікаємо разом, будьмо разом відтепер». То він через рік, чи через місяць, чи через тиждень покинув би мене. Бо не була б я нею. Ніколи нею мені не бути. Бо кохають не тіло, а ось цю душу, яка може вилетіти крізь малесеньку дірочку, без якої серце повільно зупиняється, всі процеси в тілі вповільнюються і завмирають. Назавжди. Фабрика з виробництва, розповсюдження й обміну енергії навічно закривається. А кохання лишається в повітрі. Назавжди.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Квартира київських гріхів » автора Сурженко Маргарита на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи