Розділ «Частина V»

Свен в’яло підвів голову.

– Свене, пам’ятаєш Лодіна? Твого попередника з Праги?

Відлуння гриміло на сходах. Свен голосно глитнув.

– Його голову в токарному верстаті? Свене! Хочеш спробувати?

Свен похитуючись став на ноги. Харрі схопив його за плече і притягнув до себе.

– Ти розумієш, що треба зробити, Свене? – крикнув він в бліде сомнамбулічне обличчя, вільною рукою дістаючи із задньої кишені ключ.  – Ти мусиш зробити так, щоб ґрати більше не сіпалися. Чуєш? Тримай їх, коли ми поїдемо.  – Харрі вказав на одну з круглих стертих кнопок на панелі.

Свен апатично дивився, як Харрі відмикає ключем наручники. Потім кивнув.

– Добре! – крикнув Харрі. – Ми готові! Засуваємо!

Свен став до ґрат спиною, взявся за них обома руками і потягнув управоруч. Пруття потягнуло руку Волера за собою. Він застогнав. Контакти на ґратах і на підлозі тихо клацнули.

– Готово! – крикнув Харрі.

Пауза. Харрі відійшов убік і подивився вгору. В маленький просвіт між краєм вікна і плечем Волера він побачив два погляди: широко розплющене, злісне око Волера і поряд сліпе чорне дуло пістолета.

– Піднімайтеся, – наказав Волер.

– Якщо пощадиш хлопчика, – відповів Харрі.

– Домовились.

Харрі повільно кивнув і натиснув на кнопку.

– Я знав, що врешті-решт ти схаменешся, Харрі.

– Само собою.

Він побачив, як Волер спохмурнів, можливо, помітив, що із зап’ястка Харрі вільно звисає наручник, і йому це не сподобалось. А може, йому теж стало ясно: момент настав.

Трос застережливо заскрипів, ліфт здригнувся. У ту ж мить Харрі зробив крок уперед, став навшпиньки, і сталевий браслет із глухим клацанням зімкнувся навколо зап’ястка Волера.

– Що за… – почав Волер.