Розділ «Частина V»

– Та плював я на ваші телефони, – відповів голос за спиною. – Я хочу почути, де Холе.

– Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.

– Збрехав. – Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. – Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.

Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена праска.

– Почекайте! – випалив Ейстейн. – Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.

Ці слова вислизнули дуже швидко, і йому здалося, ніби він недостатньо чітко все вимовив.

– Ми там були, ідіоте.

– Та я не про той будинок, де він живе. Будинок в Уппсалі, де він виріс.

Чоловік на задньому сидінні розсміявся, і тут же дуло револьвера спробувало залізти Ейстейну в ніздрю. Стало боляче.

– Ми відстежували твій телефон протягом декількох годин, Ейкелане, і знаємо, з якого району Холе дзвонив, це не Уппсала. Ти просто брешеш. Інакше кажучи, «п’ять».

Почувся писк. Ейстейн заплющив очі. Писк не припинявся. Він уже помер? Писк почав складатися в мелодію. Щось знайоме. «Пурпурний дощ». Прінс. Це дзвонив мобільний.

– Так, слухаю, – відгукнувся голос із заднього сидіння.

Ейстейн поки що не наважувався розплющити очі.

– В «Андеруотері»? О п’ятій? Добре. Збирайте всіх хлопців, я їду.

Ейстейн почув шерех одягу. Час минав. Він почув, як лісовий птах голосно затягнув свою трель. Красиво. Що це був за птах, він не знав. А мав би. Але головне – навіщо. Треба знати, навіщо птах співає. Тепер він уже ніколи про це не дізнається. На плече лягла долоня.

Ейстейн обережно розплющив очі, подивився в дзеркало і побачив білосніжну посмішку.

Потім голос із тими ж радісними нотками розпорядився:

– У центр, шофере. І мерщій.

Розділ 38

Понеділок. Хмара