Розділ «Частина IV»

– Я дзвоню з гуртожитку, кімната чотириста шість. Він тут був.

– Був?

– Він залишив над дверима пентаграму. Хлопець, який тут живе, – такий собі Маріус Веланн – зник. Тутешні мешканці не бачили його вже декілька тижнів, на дверях написано, що він поїхав.

– Гм… А може, він дійсно поїхав?

Харрі помітив, що Беата починає переймати його манеру розмови.

– Навряд, – сказав він. – Його великий палець залишився в кімнаті. У забальзамованому стані.

На тому кінці повисло мовчання.

– Я подзвонив вашим в експертизу. Вони вже їдуть.

– Як же це? – запитала Беата. – Хіба ви не контролювали всю будівлю?

– Сьогодні так. Але це сталося днів двадцять тому.

– Звідки ти знаєш?

– Знайшов телефон його батьків і подзвонив. Їм прийшов лист, що він збирається в Марокко. Батько говорить, що Маріус уперше прислав їм листа, зазвичай він дзвонить. За поштовим штемпелем і визначили.

– Двадцять днів… – прошепотіла Беата.

– Так. Тобто якраз за п’ять днів до першого вбивства – Камілли Луен. – Він почув, як важко Беата дихає у слухавку. До того вбивства, яке ми досі вважали першим.

– О Господи…

– Це ще не все. Ми зібрали мешканців і запитали, чи не запам’яталось їм що-небудь із того дня. Дівчина з триста третьої сказала, що пам’ятає, як того вечора засмагала на газоні перед гуртожитком, а по дорозі назад зустріла велокур’єра. Запам’ятала вона його тому, що велокур’єри сюди заїжджають нечасто, а коли через кілька тижнів газети почали писати про маніяка, в гуртожитку навіть жартували з цього приводу.

– Виходить, він перехитрив нас із послідовністю.

– Ні, – відповів Харрі. – Просто я йолоп. Пам’ятаєш, я говорив, що відрізані пальці є частиною коду, але не міг зрозуміти, чому він почав із вказівного? Усе виявилося простіше нікуди. Великий палець, перший на лівій руці, відрізано у першої жертви. Не треба бути наймудрішим, аби зрозуміти, що Камілла Луен була другою жертвою.

– Гм…

«Може, досить передражнювати, га?» – подумав Харрі.