Розділ «Частина IV»

– Скажи «Дельті-один», чи як вони там називаються, щоб були готові. Зараз я піду в кімнату чотириста шість. Чекайте, поки не побачите мене на екрані.

Поліцейський встав і дістав пістолет, відомий Отто по довгих безсонних ночах в Інтернеті – варто було тільки набрати в пошуковій системі слово «handguns»[20] – «Глок-21». Зараз щось має статися, зрозумів він. Що саме, він поки що не знав, але, можливо, сенсаційні кадри у нього все-таки будуть.

Харрі вийшов.

– «Дельта-один», я «Альфа», – мовив у рацію Фалькейд і відпустив кнопку рації.

Шум. Приємний шум із поклацуванням.

Зупинившись біля ліфта поряд із вхідними дверима, Харрі на секунду забарився. Потім потягнув їх на себе. Серце зупинилося, коли він побачив перед собою чорні прути. Ґрати.

Він відпустив ручку дверей, і ті повільно зачинилися. Однаково вже пізно. Останній приплив енергії, який відчуваєш, коли біжиш до перону, хоча знаєш, що потяг уже пішов, але хочеш усе-таки побачити його, перш ніж він зникне, скінчився.

Харрі пішов по сходах. Старався йти спокійно. Коли ж убивця приходив сюди? Два дні тому? Тиждень?

Сил більше не залишилося, каблуки все повільніше відстукували чечітку по східцях. Хочеться все-таки побачити…

Варто було йому звернути в лівий коридор четвертого поверху, як із далекої кімнати з’явилися три фігури в чорному.

Харрі зупинився під білою зіркою, продряпаною на жовтій стіні.

Під табличкою з номером кімнати – «406» – була інша, з ім’ям. «Веланн». А ще нижче він побачив приклеєний скотчем аркуш паперу:

«Поїхав. Маріус».

Він кивнув «Дельті-один»: можна починати.

Через шість секунд двері були відчинено.

Харрі попросив інших почекати зовні й усередину ввійшов сам. Порожньо. Він ретельно оглянув кімнату. Чисто й акуратно. Навіть занадто акуратно. Не в’яжеться з обідраним плакатом Іггі Попа над канапою. Стіл прибраний, на полиці над ним – декілька пошарпаних книг кишенькового формату. Поряд із книгами – п’ять-шість ключів на брелоку у вигляді черепа. Фотографія усміхненої засмаглої дівчинки. Кохана або сестра, припустив Харрі. Між книгою Чарлза Буковскі та аудіоцентром стояв білий великий палець – схоже, восковий – і немов підбадьорював: «Усе відмінно! Усе ясно! Усе о’кей!»

Харрі подивився на Іггі Попа: голий сухорлявий торс, роздуті вени, виразний погляд глибоко посаджених очей. Наче цю людину розіпнули, і, можливо, не один раз. Харрі поторкав великий палець на полиці. Для гіпсу або пластика занадто м’який, на дотик – наче справжній. Холодний, але справжній. Згадався фалоімітатор у Барлі. Пахнув палець формаліном і фарбою. Харрі обережно стиснув його. Фарба дала тріщину, в ніс ударив знайомий різкий запах, і Харрі мимоволі зробив крок назад.

– Беата Льонн.

– Це Харрі. Як там у вас?

– Поки що чекаємо. Волер зайняв позицію в коридорі, а нас із фрьокен Сівертсен загнав на кухню. Дуже по-лицарськи.