Розділ «Частина III»

– Я поліцію покличу, ось зараз покличу! – крикнула Тойя.

Харрі сидів у кабінеті й дивився на стіл. Він так втомився, що здавалося, немає сил навіть дихати.

Учорашні ескапади, що закінчились ізолятором і черговим кошмаром, – усе це не дарма далось, а зустріч із Віллі Барлі його добила. Обіцянка спіймати злочинця і ці слова Барлі про те, що його дружині зробили «боляче». Харрі не сумнівався: Лісбет Барлі мертва.

Із самого ранку його тягнуло випити. Спочатку це був природний потяг організму, потім панічний страх через те, що він сам перекрив собі доступ до цілющого зілля, не захопивши з собою ні фляги, ні грошей. А тепер бажання випити перейшло в ту фазу, коли і фізичний біль, і страх розривали організм на шматки. Злісний ворог ламав зсередини його кістки, звідкись із-під серця гавкали пси. Господи, як же він їх ненавидів! Так само сильно, як вони ненавиділи його.

Ривком підвівшись, він підійшов до сейфа. В понеділок він поставив туди півпляшки віскі «Беллз». Цікаво, він тільки зараз про це згадав чи думав про це ввесь час? Холе вже звик, що Харрі обманює Харрі. По-різному. Він уже збирався відчинити сейф, але раптом зупинився, уловивши дивний рух – у Елен на фотографії здригнулися губи. Він з’їхав з глузду, чи вона дійсно всміхнулася?

– Що втупился, стерво? – пробурмотів він, і через мить портрет злетів зі стіни і впав на підлогу. Скло розбилося. Елен, як і раніше, всміхалася. Харрі поторкав забинтовану праву руку, вона знову защеміла.

Він потягнувся до сейфа і тут побачив на порозі двох людей. І зміркував, що вони стоять тут уже деякий час, а їх віддзеркалення могло здатися рухом на фотографії.

– Привіт, – сказав один із тих, що увійшли, дивлячись на Харрі здивовано і з переляком.

Харрі глитнув і відпустив ручку сейфа.

– Привіт, Олег.

Хлопчик був у кедах, синіх шортах і жовтій футболці збірної Бразилії. Харрі знав, що на спині красується дев’ятка і прізвище – Рональдо. Цю футболку він купив йому на заправній станції однієї зимової неділі, коли вони з Олегом і Ракеллю виїжджали в Нуреф’єлль покататися на лижах.

– Зустрів його внизу, – сказав Том Волер і поклав долоню на голову Олегу. – Стояв на вході, запитував тебе, і я вирішив привести його сюди. Так ти, Олеже, граєш у футбол?

Хлопчик не відповідав, втупившись у Харрі темними очима. Вони в нього були такі самі, як у матері: іноді безмежно лагідні, а іноді безнадійно суворі. Зараз Харрі не міг із певністю визначити, які саме. Темні – та й усе.

– Нападник? – Волер із усмішкою покуйовдив Олегу волосся.

Харрі подивився на сильні довгі пальці, на темне волосся Олега, що липло до них, – ноги почали підкошуватися.

– Ні. – Хлопчик, як і раніше, дивився на Харрі. – Захисник.

– Послухай, Олеже. – Волер питально подивився на колегу. – Харрі тут боксує з тінню. Я теж іноді так роблю, коли що-небудь дратує. Може, прогуляємося на верхній поверх? Я тобі краєвид із майданчика покажу, а Харрі тим часом тут прибереться.

– Я залишуся тут, – рівним голосом сказав Олег.

Харрі кивнув.

– Гаразд, Олеже. Приємно було тебе побачити. – Волер поплескав хлопчика по плечу і пішов.