Розділ «Частина II»

– Не пускають? – з хрипотою розсміялася вона.

Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі – живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині – ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику – такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.

– І що ти тут робиш сама? – запитав він.

Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:

– Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.

– І далеко він поїхав?

– В Європу або ще куди… Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.

– А чим він займається?

– Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.

– Треба ж. І в нього є справи в Європі?

– Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам він навіть і не лютеранин.

– Ні?

Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:

– Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією».[11] А ти бував?

– Двічі, – відповів Харрі. – У Філадельфійській парафії.

– Набув порятунку душі?

– На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.

– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.

Харрі знизав плечима:

– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.