Розділ «Частина четверта»

– Я твій адвокат і мушу…

– Як мій адвокат ти зараз стулиш пельку і підеш геть! Ясно?

Юхан Крон спочатку гордо випростався, зібравши у кулак рештки самолюбства, але побачивши обличчя Стьопа, коротко кивнув, розвернувся й вийшов.

– На чому ми зупинилися? – безсило відкинувся на подушку Арві.

– На самому початку, – відповів Харрі.

Розділ 27

День двадцятий. Початок

Уперше Арве Стьоп побачив Бірту Беккер на так званому семінарі «з посилення мотивації», куди керівники відправляли своїх співробітників на «турбонаддув», тобто на лекцію, яка мала їх надихнути на ще більш активну працю. Згідно з досвідом самого Стьопа, усі лектори поділялися на три категорії: ділові люди, які досягли успіху, але не мали надто свіжих ідей; спортсмени-медалісти, які виявили велику майстерність у нікому невідомому виді спорту, та альпіністи, які якось видерлися на гору, спустилися з неї і тепер усім про це розповідають. Спільним для всіх було тільки те, що успіх робив їх в очах інших осередком якоїсь особливої волі та високих моральних якостей. Вони були «мотивовані». І це мало мотивувати решту.

Арве Стьоп зазвичай виступав останнім: його використовували як наживку, щоб людям захотілося прийти на семінар. Отож під кінець він добре розібрався, хто є хто, зрозумів, що всі доповідачі – набундючені Нарциси, поділив їх на ті ж таки три категорії і вирішив, що сам він належить до першої: «успіх є, оригінальних ідей – нема». Гроші, заплачені за семінар, було викинуто на вітер: більшість слухачів ніколи не досягне особливих успіхів, бо – щасливі! – вони не мають патологічної необхідності у чужому схваленні, на яку страждають люди, котрі знаходяться на сцені. Включаючи його самого. Причиною його успіху, як він сам тоді сказав, слід вважати те, що батько ніколи особливо ним не цікавився, тому Стьоп був змушений шукати любові та схвалення в інших і став би актором або музикантом, якби мав хоч якийсь талант у цій царині.

Пройнята нудьгою публіка почала сміятися й прониклася до лектора симпатією. А закінчиться це все – Стьоп знав напевне – повним захопленням. Тому він стояв і сяяв. Сяяв, адже всі присутні бачили, що він таки досяг чогось у житті. На завершення він повідав, що удача – головна складова успіху, з посмішкою схарактеризував власний талант, довірливо повідомивши, що завдяки нездарності та ліні, які панують у норвезькому суспільстві, досягти успіху може навіть посередність.

Наприкінці йому вже аплодували стоячи.

А він посміхався, поглядаючи на темноволосу красуню у першому ряду, яку, як потім з’ясувалося, звали Бірта. Він звернув на неї увагу відразу, щойно увійшов до залу. Він був упевнений, що поєднання стрункої постави та пишних грудей зазвичай вказує на наявність силікону, але Стьоп не заперечував проти жіночих хитрощів у царині краси. Лак для нігтів чи силікон – яка, зрештою, різниця?

Коли аплодисменти переросли в овацію, він демократично опустився зі сцени до залу й пройшов уздовж першого ряду, потискаючи слухачам руки. Жест, звісно, ідіотичний, що більше підійшов би якомусь кандидату в американського президента, але йому на це було начхати, Стьопу навіть подобалося епатувати публіку. Він зупинився біля темноволосої жінки, яка дивилася на нього, палаючи рум’янцями від збудження. Він простягнув руку, а вона зробила реверанс, наче він був королівською особою, і Стьоп поклав до її долоні свою візитівку під час люб’язного рукостискання. А ще він побачив на її пальці обручку.

Обручка була матова, а рука – бліда й маленька, але потиск виявився несподівано міцним.

– Сильвія Оттерсен, – відрекомендувалася вона. – Я ваша велика шанувальниця.

Так уперше теплим літнім вечором у крамничці «Смак Африки» Стьоп зустрівся з Сильвією Оттерсен. Зовнішність у неї була найординарніша, і вона була заміжня.

Арве Стьоп поглянув на африканські маски і, щоб хоч якось розрядити ситуацію, про щось запитав. Не те щоб він відчував незручність, але жінка, яка стояла поруч із ним, помітно напружилася, коли Сильвія простягла йому руку. Марита. Її звали Марита. Ні, Марите, здається, так. Власне, це вона його сюди затягла, щоб показати якісь подушки із зебри, якими ота Марита – чи таки Марите? – хотіла неодмінно прикрасити гніздечко, звідки вони щойно вибралися. У неї було довге волосся, що спадало хвилями на ковдру і страшенно заважало йому.

– Із зебри більше нема, – сказала Сильвія Оттерсен. – Може, ці підійдуть?

Вона підійшла до полиці біля вікна, світло впало на неї ззаду, і він подумав, що сідниці досить апетитні. Тільки от волосся якогось нудного, як муніципалітет, кольору, – тьмяне та тонке.

– А що це? – запитала жінка з ім’ям на букву «М».