Розділ «Частина третя»

– Не думаю, – відповів Скарре. – Але я точно знаю, що камери стоять над усіма входами-виходами. Можу поїхати до їхньої охорони та перевірити.

– Дивися на обличчя усіх, хто входив-виходив під час дзвінка плюс-мінус півгодини.

– Важкенько доведеться, – наморщив чоло Скарре.

– Здогадайся, кого ти мусиш попросити про допомогу? – посміхнувся Харрі.

– Беату Льонн, – підказав Гольм.

– Молодець!

Гольм кивнув, а Харрі відчув укол совісті.

Мобільний Скарре заграв «There She Goes», він схопив слухавку й натиснув кнопку відповіді:

– Розшук зниклих.

Поки він розмовляв, Харрі думав, що давно не телефонував Беаті й не заходив до неї. Востаннє був у неї влітку, відразу після пологів. Знав, що вона його не звинувачує у смерті Халворсена: той загинув при виконанні службових обов’язків, але все одно Харрі було боляче дивитися на дитину Халворсена, яку той так і не побачив, і в глибині душі усвідомлювати, що Беата помиляється. Адже він міг, він повинен був урятувати Халворсена…

Скарре закінчив розмову та повідомив:

– Надійшла заява щодо зниклої безвісти жінки. Район Твейти. Заявник – чоловік. Зникла – Камілла Лоссіус, двадцять один рік, дітей нема. Минуло всього кілька годин, як її спохопилися, але от що цікаво: в кухні лежить нерозібраний пакет з продуктами, а мобільний полишений у машині. Зі слів чоловіка, з мобільним вона ніколи не розлучається. А один із сусідів показав, що бачив, як якийсь мужик ходив довкола гаража, наче на когось чекав. Чоловік каже, що нічого з її речей не зникло: ані туалетні приналежності, ані дорожні сумки. Але сімейка ще та: у них будинок під Ніццою та й узагалі стільки добра, що хоч би й зникло щось – вони й не помітять.

– Гм. Що скажете? – звернувся Харрі до групи.

– Вона може з’явитися. Тоді нам повідомлять, де і коли.

– Гаразд. Тоді продовжимо.

До кінця наради до заяви про зниклу жінку більше не поверталися, але Харрі відчував, що напруга стала густішою, як перед грозою, що насувалася. А може, таки обійде стороною? Закінчивши зі списком людей, з якими треба буде переговорити, люди Харрі залишили його кабінет.

Харрі підійшов до вікна, подивився униз, на парк. З кожним днем темніло все раніше. Він згадав, як відреагувала мати Ідара Ветлесена, коли він прийшов до неї та розповів, що вечорами її син надавав безкоштовну медичну допомогу африканським повіям. З неї вперше злетіла маска світського спокою, але на обличчі з’явилася не скорбота, а лють, і вона закричала: «Ні, це неправда! Мій син навіть не сидів би поруч із чорними повіями!» Мабуть, не варто було їй розповідати. Харрі згадав і те, як запевнив начальника Поліцейського управління, що різанина на якийсь час припиниться. У темряві Харрі міг розгледіти тільки ту частину парку, що була прямо під його вікном. Тут зазвичай гуляли діти з дитячого садочка зі своїми виховательками. Він згадав цих гамірних дітей, коли прийшов уранці до кабінету й побачив його – великого брудно-білого сніговика.

Над приміщенням редакції газети «Ліберал», що розташовувалася на Акер-Брюгге, на останньому поверсі будівлі знаходилися найдорожчі столичні квадратні метри – з видом на Осло-фіорд, замок Акерсхус та Несоддтанген. Вони належали головному редактору та власнику «Ліберала» Арве Стьопу, або просто Арве, як було написано на дверях, що перед ними топтався Харрі. Сходовий майданчик був оздоблений у виключно функціональному та мінімалістичному стилі, але от по боках дверей стояли дві розмальовані вручну вази. І Харрі замислився: а що коли поцупити одну з них?

Він ще раз подзвонив у двері і тут почув голоси, які долинали з квартири. Один – високий, щебетливий, другий – низький, спокійний. Двері прочинилися, з них зі сміхом випурхнула жіночка в хутряній шапочці – Харрі чомусь подумав, що хутро, мабуть, штучне, – з-під якої спадало довге світле волосся.

– Добридень, – недбало кинула вона, потім упізнала його і повторила вже з більшим ентузіазмом: – О! Добридень!