Розділ «Частина третя»

– Ти що, різатимеш мене? – перестрашено запитав хлопчик.

Вираз обличчя та голосок були такими зворушливими, що Філіп Беккер ледве стримався від посмішки:

– Трішечки, Юнасе. Зовсім трішечки.

Розділ 18

День п’ятнадцятий. Вид з вікна

О другій годині Камілла Лоссіус поверталася на машині додому після тренування. Сьогодні вона, як зазвичай, проїхала через усе місто до західної околиці, де розташовувався фітнес-центр «Колізей». І не тому, що в спортклубі, який знаходився ближче до їхнього будинку в районі Твейта, були інші тренажери. А тому, що в «Колізеї» були інші люди. Мешканці західного Осло. Переїзд до Твейта був одним з пунктів їхньої з Еріком шлюбної угоди, і їй довелося вирішувати. Вона завернула на їхню вулицю. Побачила світло у вікнах сусідів, з якими завжди віталася, але ніколи не спілкувалася. Ці люди – з життя Еріка, до неї вони зовсім не мають ніякого стосунку. Камілла загальмувала. Гаражі на дві машини тут є біля кожного будинку, але тільки у них – з дистанційним керуванням. Ерік обожнює такі штучки, а їй на це начхати. Камілла натиснула на кнопку, ворота відчинилися, вона газонула і заїхала досередини. Звісно, машини Еріка ще нема, він на роботі. Вона повернулася до пасажирського сидіння, щоб прихопити сумку зі спортивним костюмом та пакети з продуктами із супермаркету «ІСА», звично кинула на себе погляд у дзеркало заднього виду. Подруги казали, що вона чудово виглядає. Тобі ще нема тридцяти, а вже й вілла, і машина, і дача неподалік Ніцци, казали вони. І не без єхидства запитували: як воно – жити у східній частині міста, в отих робітничих кварталах? І як тепер, після розпродажу майна, почуваються її батьки? Дивно, як це у них у мізках автоматично сполучалися ці два запитання.

Камілла дивилася у дзеркало. Подруги мають рацію: вона виглядає вражаюче. Їй раптом здалося: щось промайнуло позаду машини… та ні, мабуть, це просто електроворота зачинилися автоматично. Вона вилізла з машини і стала порпатись у кишенях у пошуках ключів від будинку, але тут згадала, що мобільний так і залишився в утримувачі на панелі.

Камілла повернулася до дверцят. Позаду неї стояв чоловік. Вона злякано зойкнула і прикрила рот рукою. Хотіла було навіть вибачитися, хоча за що? Виглядав він зовсім безпечно, але в цей момент вона побачила у нього в руці пістолет. Перша думка була – пістолет іграшковий.

– Мене звати Філіп Беккер, – сказав він. – Я телефонував, але вдома нікого не було.

– Що ви хочете? – запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо інстинкт підказував їй, що вона не повинна виказувати страх. – Навіщо ви тут?

– Через розпусту, – посміхнувся він.

Харрі мовчки дивився на Хагена. Той перервав нараду слідчої групи, щоб передати підлеглим цінні вказівки, отримані від начальника управління: жодне слово, яке стосується «теорії» вбивства Ветлесена, ніде не мало прозвучати: ані вдома, ані… Тут Хаген перехопив погляд Харрі.

– Та-ак. Одне слово, ви зрозуміли… – невпевнено закінчив Хаген і залишив кабінет.

– Продовжуй, – звернувся Харрі до Гольма, який саме робив повідомлення про сліди, знайдені на місці злочину в керлінг-клубі. Точніше – про незнайдені.

– Ми тоді, як приїхали, дуже вчепилися за самогубство, а тому ніяких слідів до ладу не зняли, ну а тепер, ясна річ, усе затоптали там, як водиться. Я їздив, дивився вчора та, боюся, багато не видивився.

Харрі гмукнув і спитав:

– Катрино?

Катрина зазирнула у свої записи:

– Отже, ти припустив, що Ветлесен з убивцею зустрілися в керлінг-клубі, а щодо цієї зустрічі домовилися заздалегідь. Швидше за все – по телефону. Ти наказав мені перевірити список телефонних розмов Ветлесена.

– Атож, – підтакнув Харрі, придушивши позіх.