Розділ «Частина друга»

– Бо ви намухлювали: ніякий ви не спеціаліст з хвороби Фара.

– Це хто вам сказав? – запитав Ветлесен і кинув короткий погляд на решту керлінгістів, бажаючи переконатися, що вони стоять досить далеко і нічого не чують.

– Ваш асистент. Вона – мабуть, зовсім випадково – й чути не чула про таку хворобу.

– Послухайте… – Голос Ідара здригнувся, і в ньому почулися нотки сум’яття. – Ви не маєте права вриватися сюди та тягти мене до поліції. Тільки не тут, не при…

– Ваших клієнтах? – підхопив Харрі та прищулився на Ідара через плече, повернувшись до Арве Стьопа, який вимітав крижане кришиво з-під одного з каменів, а сам у цей час розглядав Катрину.

– Я не знаю, що ви шукаєте, – понизив голос Ідар, – і я готовий співпрацювати. Але не тоді, коли ви принижуєте мене перед моїми найкращими друзями.

– Ну що, Ветлесене, продовжимо? – гукнув Ідара Арве Стьоп.

Харрі подивився на бідолашного хірурга. Цікаво, що він має на увазі, називаючи цих людей «найкращими друзями»? Дідько, якби у них був крихітний шанс витягти з Ветлесена хоч щось, то саме тут і зараз.

– Добре, – зітхнув Харрі. – Ми підемо, але ви маєте бути в управлінні не пізніше як за годину. Якщо не хочете, щоб за вами з’явилися з сиренами та мегафонами. А вже ці звуки весь Бюгдьой почує.

Ветлесен кивнув, і Харрі навіть здалося, що той намагається за давньою звичкою обдарувати його широкою посмішкою.

Олег з грюкотом хряснув дверима, скинув взуття, наступаючи на задник другою ногою, і помчав сходами на другий поверх. Повсюдно розливався свіжий лимонний запах політури для меблів. Він увірвався до своєї кімнати, і трубочки «музики вітру», закріплені на стелі, відчайдушно задзвеніли, поки він зривав із себе джинси та натягував тренувальні штани. Вискочив знову та приготувався подолати сходи двома стрибками, коли зі спальні матері почувся її голос. Він увійшов туди і побачив Ракель на колінах перед ліжком, під яким вона шурувала довгою шваброю.

– Я думав, ти прибирала у вихідні.

– Атож, але не так ретельно, – відповіла мати, встала й провела рукою по чолу. – Ти куди?

– На «Грьоссбанен». Покатаємося на ковзанах. Карстен на мене чекає. До обіду повернуся.

Він відштовхнувся від порога кімнати і в шкарпетках проїхався по паркету, утримуючи центр ваги внизу, як його навчав Ерік В., місцевий ветеран ковзанярського спорту.

– Зачекай-но, хлопче. До речі, про ковзани…

Олег зупинився. Тільки не це, подумав він. Вона знайшла ковзани!

Ракель застигла в дверях і, схиливши голову набік, пильно подивилася на нього:

– Уроки зробив?

– Та сьогодні мало задали. Сяду після обіду.