Розділ «Чорт»

— «Бузина недобре коло хати. То чортове дерево. В Живний четвер досвіта треба вирубувати, і ше й копійки кинути в корінь і так пригорнути».[136]

Побутують також уявлення, що чорт нібито «сидить у будяках».[137] Відповідно будяки («колюкó») називають «чортовим зіллям». Вірять, що їх можна вивести, закопавши на полі шкаралупки з крашанок: «То на Паску. Ето тодє шкаралупу… яйца крáсять, шкаралупи — всє в міску, — вісипать там, де колюкó ростуть, і во’бше по полю. Те зєллє, колюкó гостриє, то цьо воно — черняве зєллє (від назви чорта «пан чернявий» — В. Г.). То їхніє цьвєти. То воно ж як тим-вот, то воно зразу зникає. В любий день. Только зобрать і вінести їє туда. Я сама сипала. Сипала — прихожу, отам на поли конец — не мона влєзти. А ви тáк… Зобрала-зобрала, да занеслá — і нема по сєй день. Пропадают. Вони бояцца».[138]

Ще одна «чортівська» рослина — тютюн. Він нібито виріс із порохні від чорта, із чортової крові, із попелу від спаленого чорта тощо.[139] Побутують такі уявлення й досі: «Звідки тютюн узявся? Чорт насрав — і получилося, а ми його курім».[140] Нерідко «чортовим деревом» вважають осику: «Осика — то чортове дерево».[141]

Не можна нібито ховатися від блискавки й під старими дуплавими деревами: «Грім б’є в нечисті місця, де чорт сидит. В ялицю, смереку, бука, дуба. Де дупло є, кажут, там нечисте сидит».[142] На Вінниччині вірили, що чорт сидить у сухій вербі, що відображено й у прислів’ї: «Закохався, як чорт у суху вербу».[143] Подекуди застерігають перечікувати грозу під ліщиною: «Грім часто б’є в лєщину, бо там ховаєця нечистий».[144] З чортом пов’язують і таку аномалію дерева, як свічка (стрімка гілка, яка відходить від самої серцевини дерева): «На дрóва його. Палóть. Свєчка. Сатана поставіла вже ту свєчку».[145]

Чорт може проявляти себе коли завгодно, проте улюбленим часом, згідно з народним переконанням, є полудень та опівнічна пора: «Північ, дванайціта година — то їх година. І дванайціта година вдень. Бо апостола читає дєк: «Бійся біса в полудневу днину». Дванайціта година — то є його година. Сіяти на полю не можна, — то може сі не вродити ніц».[146]

Судячи з бувальщин та оповідок, серед молоді звичним було випробування ляком в опівнічну пору. Наприклад, потрібно було зайти на кладовище і як доказ принести скалку з хреста. Інколи в таких історіях трапляється й образ чорта:

«Батько росказував. Хлопці, годов по девятнадцать — по двадцять, ходили гулять. Ну, а хутор, і стояла пустка. Ніхто не живе. І заспорили между собой. Ідуть часов двенацать ночі уже з гулянки і говорать: «Хто з печі попелу достане у пустці — ставим бутилку водкі». Ну, один храбрий нашолся — пришов, сунув руку в п’єч, а хтось його як вхопить за руку: «Возьмеш мене замуж — одпущу». Ну, раз такоє дєло, соглашаєця: «Беру!» А он же нє відіт нікого — тьомно. І он заболєв. Ну, мать-старуха плаче, плаче — шо такоє? Не їсть, не п’є, всьо врем’я худне парень. Ну, расказав. Вона говорить дєду: «Гаврило, шукай сватов». Приїжжают туда, а там свєтіця, свєчкі горать, пани такії ходять в шляпах, ну, говорить, шо таке: не ноги, а вроді копити. Ну, і сказав там вже [один]: «Ото єсть в попа подбороднік такой у церкві. — Ун дає йому і говорить: — старайся її за руку взять і накрить руки». Взяв, накрив, і, говорить, нічого не осталось: ні свєчок, шум токо і всьо. Куди воно дєлось? А молоду он держить. А она, как мать уроділа, так і осталась в його гола. Накрив її сват свитою, привели її, обвелись вони хазяйством, дєтішками…»[147]

Зустріч із «чортом» у таких випадках могла бути цілком реальною: «Молоді спорили, шо не ввійдеш в церкву в 12 годині ночі. А один перебирав сі на дідька і пуджів».[148]

Найдієвішими оберегами від чорта повсюди вважають хрест і молитву. Старші люди, готуючись до сну, обов’язково змовляли молитву й перехрещували себе, а також двері, вікна й устя печі, «щоб не допустити нечистого». Упродовж року оберігали від нього оселю проставлені на Водохреще й на Чистий четвер хрести. Про силу хреста як оберега, зокрема, ідеться у варіантах такої оповідки:

— «Казали, шо три дівчині гуляли та й війшли аж на штреку, на колійову. І шось там забули сі, і поїзд відти їде, і відти, а вони на середині, і напудили сі і посідали. І перелéтів поїзд туда і відти, і вони дивлют сі — три з рогами наставили сі і каже: «Ти чо’ свóю не втрýтив під поїзд?» А він каже: «Бо вона хрестик має на шиї. А ти свóю чо’ не втрутив?» — «Бо вона, — каже, — перехрестила сі, рано як йшла з дому». — «А ти свóю чо’ нє?» — «Бо мама йї перехрестила». Отаке казали. Шо хрест дуже важнóй».[149]

— «Казали тако, я чула ’д людей. Ішло три дівчини. І сиділи три чóрти. Старший чорт всказує — йди, іди, каже, взьми дівчину. (Ну, хороші дівчєта йшли.) А він пришов до їх, та й каже: «Не мона». Каже: одную мати перахрестила, одна — хрестика носит, а трета — то сама перехрастиласє. І не мона взєти».[150]

Загалом образ чорта є універсальним, з ним можуть ототожнювати або принаймні пов’язувати майже всіх інших демонічних істот. Як прояви «нечистого», чорта сприймають у народі блуд та вихор; відчутним є зв’язок уявлень про чорта й цвіт папороті, знахурів, відьом, безпірно померлих та ін. Мало не в кожному другому випадку ототожнюють чорта з домовиком. Домашнім чортом, по суті, є так званий годованець. Це свідчить про належність уявлень про чорта до найархаїчніших пластів слов’янської демонології.

Одним із мало відомих в українській етнографічній літературі різновидів чорта є хапун. Розповіді про нього, зокрема, побутують на Поліссі: «Осика — то чортове дерево, вона трасеця завжди. Ото в жидов кучки. Колись, як я була мала, то їх хапав хапун. У їх була суднея ноч, і вони наймали такого дома і в том домі сходилоса колькі кагалов докучі. А як воно получилось. Чорт привйов людей звідки то? А їх багато погубилось. Ну, Господь каже: «Шо ти мінє цих людей позбирай усіх, то я тобє дам із їх пару людей». Ну, став же вон — а вони розийшлиса скрузь — збират тих людей. А кагал — то десять жидов. А Бог йому сказав, шо з кожного кагала тобі по жиду дам, але посля Бог роздумав, шо це багато людей йому треба дати. Бог каже: «З десятого кагала одного». Ну, з десятого кагала вон должен ухватить собе жида. Ну, вони ж роблят цю ж собе судну ноч. Але з наших людей вони нанимают одного дядька. І там вже так моляца, і падают, ґерґочут і моляца, моляца, вельмо просят і моляца. Але вони попереду йдут на кладку стают: у кого немає тєнь у воді, то того вхватит. Так вони тепер стали хитріє: як побачут, шо немає в його тєні, то вон переїжджає в другий кагал. То вун же не може його там найти, вон не може його там вхватит уже, а зразу хватали. Да так: бачиш жида, шо жид кричит або ж ничого не бачиш… Ну та вони вже, як вон улєтає, шоб вхватит оцього вже, то тушаца свєчкі, а цей наш чоловєк скурей засвєтит свєчкі, от кожний його у плечі штурхне. Називаєца вон «штурхало». Вони каждий должен штурхнуть його у плечі. Вон засвєтит свєчкі, і вон (хапун — В. Г.) уже не може взяти там. І таким робом не стали тих жидов хапати, а колись вон хапав: ну, вон свою пайку брав, йому Бог обещав. Вон возьме, осику роздере да туди головою його засадит, да вон вже шо хоче, те з їм робіт, — то його вже він».[151]

Низку записів про цього демонологічного персонажа з Поділля, Волині та Полісся скрупульозно розглянула Ольга Бєлова.[152] Певні відомості про нього знаходимо й у словнику «Білоруська міфологія».[153] Це суттєво корегує погляд окремих дослідників на хапуна як представника міфології лише західних слов’ян.[154]

Подекуди розповіді про чорта за сюжетом нагадують гоголівського Вія: «Були вечуркі, ну да вже там позбиралися туда гуляти, а там була хазяйка вєдьма, бо хлопці бачили, як вона сєла на метлу, пришла да помазалася коло комина сажою да і в комин полетєла… Ну, да вже вона й вмерла. Але сказала, шоб поставіли єє у церкві. Шоб не ховали, да в церкві поставили на ноч. Ну, а був дяк старенький, да каже: «Я побачу, шо це ж воно таке буде». Ну, до вон сидит там на драбині да читає книжку цю божу. А вони, каже, в окна налетіли, каже, її поставили, да там вже її тягают, да всюду все таке їй показуют. А того дєда шукали-шукали, а його павутиною затулило, да не побачили того дєда. До злий, шо над ними командує, каже: «Пудніміт очи вгору!» Якби подняв, вони найшли б і його ростерзали б. А вон усе одно дивиться вниз. І так вони коло її, коло тої відьми, забалагурилиса, шо п’євні поспєвали, да вони її в гроб не положили, а только перевисла так у гроб, а ноги тут стояли».[155]

Трапляються в українців і сюжети, де чорт нагадує західнослов’янського духа-збагачувача, відомого як змій — Dobřinský, kobołt тощо: «То в нас баба, була в гостя́х там у дóчки, та й йде лісом. «Е-е-ей!» — шось заводіца таке, плаче, наче дитина. Дощ іде. Вона придивилася — таке шось, наче дитина, під сосною седіть. Та вона взяла його да до себе, до грудей тако взяла. Думає: «Ох, це ж хтось покінув якусь детіну». Як вона подівілас — шо це таке — якась шерсть, якісь копитá, пазюрí… Ну в неї там був плащ — дощ іде, то вона його пожаліла, обернула, пригріла да знов там оставила під сосною. А це, оказваєця, якесь чортеня було. Да мале, да скóгліло — дощ намок його. З тих пір, як вона пришла додому, то в них началó все вестóся в хазяйстві. Нічо’ не загинуло вже… начало прибавляцця. Значит, оказваєця: треба Богу вірити, але й чорту вреда не робіть, чорту допомогти. То якшо з тимі чортамі подружишся, то й вони тобі…»[156]

Ототожнюють або принаймні пов’язують із чортом так званого інклюза: «Інклюз — то тей, щез би, — то кожде інакше називало. То такий чортик. Каже, підкине гроші, та й ти йшов та й найшов. Та й вже має гроші, а має. А потому кажут до него: «То шо це такі гроші то?» А жінка каже до него: «Візьми іди віднеси там, де ти взєв». Він пішов взєв… — не стало нічого в него. Взєв поклав на місце, там, де він взєв, — всьо — не стало нічого в него. То інклюз — то гроші той, щез би, підкидав».[157]

Сьогодні, констатуючи занепад віри в Бога, нерідко стверджують:

— «Тепер воно кудою хоче, тудою й ходіть, а тоди только по уліци. Шо ж — воно посвящонноє [раніше було]. Поп свєтів, і водою свящонною полівав, покропляв, і Богу молівса. А тепер уже вон (диявол — В. Г.) має вскрозь».[158]

— «Сьогодня шо — сьо стариє так люди кажуть, і воно, мабуть, і правда: тепер завладєв нечистий народом і землєю. Бачте, все стало такево… Тепера, бачте, шо зробилос, — тепер п’ють гарелку сильно».[159]