Розділ «Чорт»

— «Був в нас случáй такий, шо ото дві жінки пасли худобу (ото з Великосілля). То тій другій жінці показалося — такий пан вийшов в капелюсі: чорний, гострий, каже [капелюх], так перевертався, скакав, і вона ся сміяла, сміяла, каже: дивись, який панисько (а та друга не виділа). Перевертався, а вона ся сміяла, а тоди він встав, каже: «Я тебе вóзьму». Та як злементувала несвóїм голосом — пришла додому — синя вся. То ше теща моя росказувала: «А я ніц не виджу», — каже. То нечиста сила».[93]

— «Зараз ходят люди — і двананціта, й друга, й перша — і нихто ничо не видит. Ну а ранче, ше як мій тато жив, то чогось люди виділи. Каже: отак, як наша хата, і тако через лукý переходили на дорогу. Ну то бýло на Йордань, на Святий вечір тато йшов. До церкви. Стоїт, тато каже, пан. Файка така закручена. Каже: волосся так мені аж дротом стало. Я так перейшов боком і пішов до церкви. Той пан так і лишився. Перше старі люди много говорили».[94]

Побутує популярне оповідка про зустріч із таким «паном», під час якої селянин міняє свою стару черепульку на гарну пацьоркову люльку «пана», а вдома з’ясовує, що то кізяк чи сухий патик. Такий сюжет є одним із найвідоміших в Україні:

— «Це колись, як розказували, шо йшов в млин чоловік із Черніговки (с. Велика Чернігівка — В. Г.). Да йде собє в капелюшé — старий, бо б’єднй був — і курит там якусь папиросу. Аж панич такий стоїт на мосту: «Шо це ти, — каже ж до нього, — у такім старім? На тобє нового капелюшá, наклади». Ну, взяв, наклав, а свого там пов’єсив на березі. А папироса взяв: «На тобі, — каже, — люльку». Ну, той взяв, до курит люльку… До приходит в млин, а там чоловєки сидят — да засміялися. «Шо це ти, — кажут, — здурів, чи шо?» — наклав сувóрчик із кошá на голову за капелюшá, а в зубах — сучок із кореня — за люльку. Ну то так і курив. Каже: «От, проте здурив і мене недобрий». Назад, вже розвиднило, вон йде вже вдень: та й тей капелюш уже лежит, де він поклав, і папирос».[95]

— «Іде один мужик уночє провірєти кони на паствище. Перед опівночи. Передибає єго панок, курит люльку: таку делікатну, пацьорковану, шо ну. Скри сі сиплєт. І він іде, курит люльку череплєну, таку міняльську. «Добрий вечір». — «Добрий вечір». «Замінєймосі люльками», — каже той дідько тому ґазді. Ґазда подививсь — та єк не замінєти: в мене таке череплєне, сюди-туди, а в того така пацьоркова, делікатезна… «На тобі», — та й подав свою люльку. Та й вроті принєв у него люльку. Пішов д’ конєм, подививсі там на пасовище на коні, де вни сі находєт до днини, приходит д’ хаті, надумав, шоби закурив. Він по кишеньох — люльки нема. Находит у кишени кочєн сухий з капусти. Ну а це шо за кара? Не може до себе чоловік прийти. Але до рання якось добув, ше дріманув, рано йде по конє — здибає на стежци свою люльку. Де він йому давав, там вона і впала. А як він кочєн підбирав? То вже не вгадати».[96]

— «Диявол як є, то найбільше п’яному хлопу показує, бо п’яний хлоп думає про одне. Колись ше розказували, шо був такий дідо, він хати клав. То раз він йшов додому, а там була така хата, шо все казали, шо там є шось зле. То він як йшов повз ту хату, то йому огень на дорозі показався (То була зима, та й він в багні на дорозі руки грів). Той іде далі, а йому якийсь пан показався, та й каже: «Давай люльками поміняємось», — а в того пана така гарна люлька, а в чоловіка проста. А в того ше й тютюн такий добрий. Та й приходить додому (а в нього руки брудні) та й він каже жінці: «Ти глянь, яку я люльку заміняв!», — а та люлька набита колючками, а тому пану він люльку з тютюном дав. Та ще розказав, шо руки погрів, а вони всі в багнюці. В нас хутір є, Мокрий, там завжди казали, шо нечиста сила є».[97]

— «Ще в нас колись так старі люди розказували. Раньше ґазда чо[го] ніколи не виїздив, як після дванадцятої години, як когут запіє?… Запіє когут — тоди осібняк їхав дорогов. Чого? От одного разу йде ґазда бідолаха, десь з дороги йшов, дорога таво наша, шо веде попри церкву. Над’їхала, каже, така бричка, такі, каже, два пани. «Сідайте, — кажуть, — ґаздо, ми Вас підвеземо». Всьо, дали ґазді закурити. Ґазда сі рано пробуджєє — ґазда в такій шпині лежит, десь ’го кинули, дали такий кусок тернини, а на тернину наложили конєчку (кінські «балабухи» — В. Г.), аби курив. А він сі каже, шо я перехрестив, шо сі щєстє трапило, шо мене підвезли. Так сі, каже, перехрестив і сі не опамятав, де я є».[98]

Дещо по-інакшому обіграно суть цього сюжету в таких розповідях:

— «Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє́, це мóї мами рідний брат розказував). І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну, і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[99]

— «…Такий прийде пан у шляпі, шо куди… За Польщі то ше фурмáнили, бо дуже добре платили за фурмáнку, треба було добрі коні мати, доброго воза, то каже вже, там з Гýмнищ, каже, то мати мої росказували, десь він там був і приїхав додому вже увечир, і тримає руку в кишені: «Я маю рубля». — «А де ти взяв?» — «А во під’їжджав зо мною пан — дав мені рубля». Як він до кишені, то, вибачте, там нема рубля, а кíнське гімно, знáчить. Вони там користувалися, нечиста сила, чорти, користувалися з тих. Як сяде на фуру, то коні зразу попріють, будуть везти, як не знати шо. Він любив під’їхати. Отаке. То він більше в губід так».[100]

Нерідко чорт показується як чоловік у чорному одязі з блискучими ґудзиками:

«Хто знає, як кого лякає. Ну, щось виходить. Казали, якась там… десь дивчєта на базар, то вже років з кілька… Були в клуби, і забралися на базар на нич. То раньче, бо то ж колись не так було, як тепер. Як вийшли йти, двох там десь, шоб сюди до села, з хутора, то каже, як пудийшли десь туди на дорогу, каже — віходить… віходить, каже, такий — вісокий, чорний, з ґузами блістящими, каже, таки страшниї, — то вже, каже, бігли, хрестились, молились, вже до базару не пошли. Буває всьогó… Ну, лихеє шось. Чорт. А шо ж там добре є — буде лякати людину?»[101]

Одними з найулюбленіших утілень чорта є овечка чи баран, рідше — кіт, собака, заєць, вуж, інші тварини (а подекуди відзначають його здатність до метаморфоз):

— «Овечка віскочит, з рогамі, і ти — до єє, до вона втекає».[102]

— «Мій дідо колись ходив зі Спаса до Деревлєн на кавалєрку. Іде — шось вочима світе. Я, каже, прихиливсі і злáпав баранчика маленького. Я, каже, того баранчика за пазуху, і приніс додому, до сіней. Мама врано встала і каже: «Юрку, шо то ти за баранчика приніс?» А він каже: «Мамо, най буде, я їго зара вóзьму до стайні». А цей баранчик каже: «Нє-нє, Юрку, занеси мене там, де ти взєв». І вони настрахáлисі… Взєв за пазуху цей дідо і каже: «Йду-йду», — в тим самим місци — бах! — і вже нема їго. То лихий ходив».[103]

— «Ше що було… Катя була, і її чоловік був кала вагончика он сторожом. І вона за його тоді була, і так місячно, каже, місячно було, і віходю я, але що — вибіг собака. Чи то вона посвистала на йогó — вот гетого я вам не скажу. І я йду, і він рядом іде за мною. Іду, і він рядом за мною йде. От. І шось як… чі піріхрестилася вона (вже так як злякалася), і така лужа була так ізбоку дороги йой. Каже: до теї лужи дійшла, то тіки вода полетіла вгору, і не стало ни собаки і нищо. Каже: злякалась, ледь пришла до хати. То ж, знаєте, таке… Ну, от, кажуть колись, люди: як сонечко зайде, то свистати не можна. Да. І сонечко зайде, то не мона й смíття виносити, і так кажуть. Бо, кажуть, свою долю винесеш. От лихий — кажуть. То вже, каже, лихий, то вже недобрий, да. Ото таке, то гето вже я чула. Найліпша помощ — при собі завше май Бога: де ни йдеш, тре’ хреститися».[104]

— «А хто знає, який він. Він може бути всілякий. От жінка їхала з Городници, била олій. Бýла олійниці в нас в другім селі, то п’єть кілóметрів до Городниці. Била олій, відти їхала додому — а якес ягнєтко бігає по дорозі. Змерзло, та й все коло них, коло санóй. А то зима. Вона каже: «Та йой, шкодá, те ягнєтко замерзає». Та й узє́ли на сани. Взєли на сани… йой, бíднєтко, як воно змерзло… Та й доїхали до села, крайна хата… доїхали до села та й каже: «Йой, бідний баранчик, був би замерз…» А когут запіяв, він скочив та й покрививсі, каже: «Бідний баланцик, бідний баланцик!» — та й пішо-ов баранчик».[105]

— «Іде вон у картузє. Сам йшов. Той мужчина. Василь його звать. От. Вон іде, а воно з самого того, лежить. А вон: «Кицєнька, кицєнька…» Чорненький кицєнька. Як на ту сторону йде — до на ту сторону вон бежить. Цей — на цю сторону, тоже вон бежить… Оце все: «Киця-киця-киця-киця…» Дойшов оце до нас, де ми живем, чуть не до нас: «А! Ти, говнюк! Не даєш мені?!» — да за картуза, да хоп: хотів вон його накрить да зловить. Коли придивляєця — аж купка коров’ячого, говня́ків. Отаке».[106]

— «Десь вночи ходили, та один казав, шо взєв якогось чорного котика на руки та й каже: «Так змерз, бідний котик, бідний». А він з-під плечє каже: «Ой біднийбідний», — той котик йому відказав. То він так сі був перепудив, шо ну…»[107]

— «Каже: йду — то кот бежить. С кота — заєц. Війшов наперед, сів собє й дівіца на менé. Каже, вже коси сталі дубом… Мєсяшно… Каже, до хати вєк собаки бєжать до менé, а сьо й собаки не бежать. Ка’, глядить — то так як свіня. Потом копіца сена сунеца. Вже так злякавс. Ка’, пока прийшов до хати, і собаки — шоб которий гавкнув».[108]