Розділ «Чорт»

Українська міфологія

Окрему групу оповідок становлять ті, у яких чорт у тій чи тій подобі налягає людині на плечі або надміру обтяжує своєю вагою воза. У таких випадках «нечиста сила» відступалася лише після того, як хтось здогадувався зробити хреста чи помолитися. Доволі часто наприкінці чорт промовляє: «Здогадався!» — і зникає з демонічним реготом:

— «Їде чоловік у базар. Лежит баран, хороший баран, здоровий, центнерув два. Ну, чого ж цього барана не взяти? Може, хто їхав в базар да загубив… Як вони поклали на воз — до цей воз ломитсє, і коні мокрії — не мона везти. А то та лякаха, ти понємаєш? От вуни проєхали трохи. Уже коні мокрії, да й тії люди мокрії — полякалисі — не мона ж везти того барана. Давай уже вони ж його скидать — не мона. А то та лякаха сєла, от. Там сидєла й баба, шо ж той бабі робить? Та баба взяла таку соломинку, да зробила хрестика, да тому вже барану да тако под носа тако, а вон як зарегоче: «Га-га-га-га-га! Догадаласи, баба, — знала б ти барана, шоб ти кілометр ше проїхало!» Задушив би. Така лякаха, або нечиста сила. У барана лякаха залізла».[109]

— «Євреї ж не вірять в Христа. А прийшлося їхали на Межóріч, на базар. А прийшлося: стоїть на дорозі біля мóгилок бáзя маленька, гувечка. А він ту гувечку не знав, та і взяв, а та гувечка стала бекати… А він каже: «Ця гувечка нам пугáна, ни мона дувезти». І ни мона скинути. То зрубили хрестика з соломи і дали цього хрестика, і вона сама злізла. То їм же ж ни мона хрестика, а як прийшлось, то й зробили. То, казали, злий».[110]

— «То, там-о десь колись баби як казали старіє, я був на роботі… До, значить, каже, шо єде… де з гостéй єхав дядько чи дід. От. Да, каже, баран бежить, такий маленький. А вон встав до — сядай, сядай… То той, значить, баранчик плигнýв на той воз, а вон — коні зразу мокріє, не мона, наче тонну положів. От. А вон тоді єде, і коні стают… А вон перехрестився, воно плигнýло з воза до каже: «Догадавсь, гад». Шо перехрестивсь. І воно плигнýло з воза, і нічо’ не було. Це таке, сказкі були…»[111]

— «Віз господар з поля снопи при вечері. Біжить по дорозі баран. Бере той господар барана на фуру. Коні засопли і не можут з місця рушити. Аж коли взяв того барана зігнав з воза, тоді коні рушили. То нечиста сила була».[112]

— «Дід мій росказував ше. Їде старий, їде через місточок, да й переїхав, і там, каже, коні — хр-р-р! Хропуть. Шо це там таке? Дивлю́сь я — ягня. О, це, кажу, добре. За це ягня — да й в сані. «Вйо!» — коні не можуть рушити. То добре ягня. Каже — завезем заре да заріжут на м’ясо. «Не зарі-і-і-жеш!» — це ягня. Скакнýло — да ці коні як сунýли… і полéтіли».[113]

— «Дядько ішов — то, ка’, здаєцця, шось іде та’ як то… Стий, каже, буду хреститися… Ну, йде, здаєцця, римно зу мною, йде-йде… І що… Я, каже, як став хреститися, та як виламало гуллє́чку, як мені по очах шо впекло, як дало, то ледь, ка’, втік додому. А другий ішов — ага, кіт ійде. Каже — йду, кіт ійде здуровий, за мною йде… А він юго ногою вдарив, того кота. Той кіт як зваливсь… йому звалилось шось на плечи, то ніс до самеї хати, а послє сýнувся. Та’, як дерево, каже, шо ніс. Ну. Ето начинаєцця у час ночи до двох годин, бо поки півни не засповают… Півни засповают, тоді вже можéш куди хоч іти, ничо’ не лякає. Ну, нечистоє».[114]

— «А ше колись… в нас там коло Дністра внизу був млин. І туда носили люди — озьме на плечі гýзочок та й йде молоти. І поніс чоловік, шо ніби там вночі молов, а відтак шо вертавсі, шо пізно, ніч таки. І вертавсі догори. І каже, як взяв на плечі той мішок — ну таке тяжке, шо страшне. Несе. Ну, доходит, там якась керничка була. Думає: стану нап’юся води, буде трохи легше, бо вже сім потів зійшло. Напивсі води — нічого. Бере знов — далі тіжке. Далі несе. Ну, вже так шо виходит, бо то ліс гі долинов трошки, а там вже виходит, шо голóці, шо гола обíч. І вже як мав віходóти, вже останні кущі там, і, каже, вже не міг нести. Як гепнув тим мішком так-от до землі, а то так якби хвилев так зареготалось. Так — ха-хаха! — по тих обóчєх. І каже, шо вже взяв потім мішок, і вже легко було, і поніс. То шось пуджіло. А то — блуд бересі».[115]

Якщо коні, відчуваючи «нечисту силу», зупинялися й не хотіли далі везти, не залишалося нічого іншого, як перепрягти їх:

«Знаю, шо в нас тутó в бéрезі, там дальше, казали, шо жінка вродила дитину і там десь закопала, і старі люди казали, шо там блуд бравсі. Ну, тепер дідько боїцці всіх, він вже не йде, а тогди — то правда бýла… Навіть мóї тато. Мóї тато, то все ноччю возили. Снопи, всьо. Бо то днем — сили косити. А коні сами знают, куди ходити, аж під фіртков той господар пробудиццє. Тато везут кукурудз, снопами. Наклали-наклали, і їдут. А нарешті коні стали. Вони стали, і тако… Тато що — батогом б’ют, всьо, — нічо’. А вони учули. Знали, шо цей злий дух дуже любит людині зробити, аби людина наробила си. Ну, пошкодити шось, аби людина наробила си. Вони злазьи з фіри і хотье за вýздечку взєти коні перегнати. Вони — ніяк. Розчепірили ноги, і ніяк іти. Оден кінь в той бік, другий в той бік, дишель отак стоїт, задер сі догори, і ніяк. Вони тогди стают, розпрігают коня, обертают, — тому дают ту упріж, тому дают ту упріж, запрігают, перекручуют, сідают на фіру і — не переΐздіт це, але навертают на поле обминути. Чо’ вони там спинили сі, не переΐздіт. Вони, я, каже, може, я десіть метрів проїхав — як щос у долоні… Ага, правда, — вони як злізли з фіри, а перед ними стоїт сніп кукурудзє́нки. Стоїт, листячком махає. А вони думали, що коні напудились цего снопá. Хтіли його… за… то… і викінути. Воно ни бере. Вони ще раз… і їм самим вже стало страшно, і тогди вони стали коні ці перепрігати, і вони як минули цей сніп (вони минули сніп, не їхали на сніп), минули і, каже, мо’, так з десіть метрів, і як щос заплеще в долоні! Як заирже, так «Га-га-га-га-га!» Як коні рушєють — то чуть віз не розтелéпали. Так шо колись цего бýло повно. Там, казали, салдати погинули в австрійску війну, і їх не переховали, ні нічо’. То Кругла Мóчіра, як їхати на Дýбки, і там поклали хрест цим салдатам, але не переховали».[116]

Показово, що нерідко підкреслюється саме властивість коней відчувати чорта, адже кінь і сам нібито від дідька:

«Коняки ни мона святити, свячонею водою ни мона коняки, вони з чорта. Казали… тогó… чорти не давали людям робити, а Бог сказав: «Запряжіте та їдьте». То бачте — вона й несе — біда відає єк… То ж не віл. А віл, корова із тогó… ой, як вам сказати… із соломи. Корова з соломи і віл, а кінь із чорта. Його не мона…»[117]

Іноді ознакою чорта є винятково акустичні прояви:

«Буває, шо начинає ревти перед тобою в лісі, нечиста сила якась, лякаха, а не видно нічого».[118]

Окрему групу оповідок та бувальщин становлять ті, у яких людину ніби щось кличе:

— «По ягоди пошов. І то не нада ніколи обгукуватса в лєсі, когда гукає. Особєнно в двєнадцать часов дня. Ніколи не ’бзивайсь. Мене гукає, гукає: «Гу-гу!» Я собє: «Гу-гу, гу-гу!» І набрав уже ягод півкорзіни. Колі чую: «Гу-гу!» Да й все ближе та й ближе. Як зорвавса вітер, такий ураган: дерева трощит, ламає; свище, вищить. Я як став утєкати, — тіє ягоди вісипав геть усє. Насілу уйшов на чісте».[119]

— «Да, було таке, шо лякало. Колісь покойну мою матку гукáло. Прíйдзє і гукає. Дак яна вже давай жáліцце. Дак я бабі пожалілас, а баба каже: «Ото як прíйдє да будє гукать, дак скажи — насєругó». Дак я матци сказала, дак менє́ пришло гукáть. Се лічно менє. Дак я як ізлякаласє… Значить, раз я вже дозналасє, шо як треба сказать, дак ано пришло да менє гукнýло. […] А Бог його знає, шо яно таке. І прóйдє да гукає їє на ймéннє…»[120]

Типовою для оповідок та бувальщин про чорта є ситуація, коли він лякає людей, які хизуються своєю безстрашністю:

— «А це вже недавнє, це дядько Миколай мой… Да вун же здоровий такий, вун николи ничого не боявся, да вун каже: «Ти давай мені і гарєлку, і даннє давай, і шо хош, только труйки не давай, — а я цього не боюс…» Ішов з вечурок, герой такий, от бежит баранчик. Вон давай переймати, а той баранчик — там плот такий був високий, у Чижикова — да плиг через цей плот, да як зарегоче, каже: «А зловив?» Каже: на мені все й постило. Злекавса… Злий, чортик».[121]

— «Партійний, вон николи не вєрив цьомý, цьо ше до войни, а вон був голова сєльсавета. То йшов одо от цього переєзда, шо до Олєвска, і єму на плєчи як залєзло, і вун ньос до самої хати — не мог донести, таке важке. Да токо в калідор уходить, у свой, і воно як свісне, як рованé, то й крішу зорвало йому. «Да, отепір я, — каже, — вєру, шо є ля́качки».[122]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська міфологія» автора Володимир Галайчук на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чорт“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи