Тарас Шевченко

На початку вересня експедиція була вже в Новопетровському укріпленні. Знов потяглись одноманітні сірі дні — казарма, муштра, караули. Тепер поет міг вирватися з неволі хіба що уві сні, «на крилах чарівника Морфея», або на крилах спогадів. Микита Савичев перегодом напише, з яким захватом у червні 1852 року Шевченко розповідав йому про світлі часи свого навчання в Академії мистецтв, про Карла Брюллова. «І ми обоє не знали, — каже Савичев, — що в цей самий час Брюллов, покинувши острів Мадеру, повільно помирав поблизу Риму». Зрештою, можна було поринути у світ шекспірівських драм, сяк-так умостившись на казарменому ліжку, або пошукати затишної місцини, щоб побути наодинці із собою. З бігом часу поет знайшов у самоті справжню насолоду. «Нічого в житті, — писав він у своєму «Журналі», — не може бути солодшого, чарівнішого за самотність, а особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні — матері Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, «бачить Бога на землі»». Останні слова — парафраза лермонтовського: «И в небесах я вижу Бога…» Навіть на людях Шевченко не раз і не два замикався в самому собі. «Іноді здавалось, — згадував Микита Савичев, — що він слухає музику сфер, так заносила його звична та світла дума в ту область, яка була відома й доступна тільки йому». Але музика сфер, яку слухав Шевченко в Новопетровському укріпленні, аж до травня 1857 року так і не лягла на папір бодай одним поетичним рядком, бодай одним…

Зрідка були в поета й сякі-такі розваги. Скажімо, десь наприкінці 1851 року офіцери вирішили зіграти кілька спектаклів і Шевченко взяв у них участь не лише як актор, але також як декоратор, ба навіть режисер. Особливо вдало він виконував роль Рисположенського в комедії Островського «Свои люди — сочтемся». Після вистави до нього підійшов комендант Маєвський. «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог, — сказав офіцер, ти і поет, і художник… та ще, як з'ясувалось, і актор… Шкода тільки, голубе мій, що не дав він тобі щастя!..»

Десь на зламі 1852–1853 років підполковник Маєвський помер, а в квітні 1853 року до Новопетровського укріплення прибув новий комендант — майор Іраклій Усков, який перед тим служив ад'ютантом графа Перовського. Пізніше у своєму «Журналі» Шевченко назве Перовського одним зі своїх «розпинателів»: «Бездушному сатрапові й царевому наперснику примарилось, нібито я був звільнений із кріпацтва й вихований коштом царя, а на знак подяки намалював карикатуру на свого добродія. Тож нехай, мовляв, мучиться, невдячний. Звідки ця безглузда байка — не знаю. Знаю тільки, що коштувала вона мені недешево». Мабуть, цю, як каже поет, «безглузду байку» Перовський узяв зі спеціально наданої йому 2 квітня 1851 року III відділом довідки, де було сказано, що вчинки Шевченка «тим більш непростимі, що він у 1838 році, зважаючи на його успіхи в малярстві, був викуплений із кріпосного стану за гроші, пожалувані особами августійшої фамілії, але замість того, щоб вічно благоговіти перед ними, використав проти них же на зло свій талант». І все ж таки саме граф Перовський просив Іраклія Ускова полегшити становище опального поета.

За якийсь час Усков і справді дозволив Шевченкові жити не в казармі, а з ким-небудь з офіцерів. Так бувало взимку. А влітку поет здебільшого мешкав тепер в альтанці комендантського саду. Він став справжнім другом родини Ускових. З комендантом у нього були спільні інтереси. Наприклад, фотографія. Хоч Шевченко й не визнавав її за високе мистецтво, але дуже нею цікавився. Згадаймо, як він радив Броніславу Залеському в червні 1855 року: «…Якщо ти не читав чудової статті Хотинського й Писаревського про фотографію в «Современнике» за 1852 рік, не пам'ятаю яке число, то прочитай». Отож, саме Шевченко через своїх санкт-петербурзьких знайомих допоміг Ускову придбати належне фотообладнання. Дуже теплі стосунки склалися в поета і з дружиною коменданта Агатою. «…Ця найпрекрасніша жінка, — писав він до Залеського в жовтні 1854 року, є для мене справжньою Божою благодаттю. Це одна-єдина істота, з якою я іноді захоплююсь навіть до поезії. Відтак, я більш-менш щасливий; можна сказати, що я цілком щасливий; та й чи може бути якось інакше, коли поруч високоморальна й прекрасна тілом жінка?» Вони часто ходили вдвох на прогулянки. Агата перестала це робити тільки після того, як хтось із офіцерів з посмішкою сказав, що Шевченко, мабуть, закоханий у неї. Хтозна, може, й справді в його серці «ворухнулося щось більше за звичайну просту приязнь» — досить поглянути, якою ніжністю оповиті Шевченкові портрети цієї жінки. Але в кого наш поет був закоханий напевно, так це в її донечок — Наталочку й Надійку. І ця любов була взаємною. Вона давала поетові, сказати б, відчуття екзистенційного прихистку. «Кого люблять діти, — не раз казав він, — той, значить, іще не зовсім пропащий чоловік». Мабуть, таке саме відчуття давала йому й творчість. Він малював, пробрав займатися скульптурою, а починаючи з 1852 року пише цілу низку повістей російською мовою. У 1858 році він казав Кулішеві, що цих повістей у нього близько двох десятків. Збереглося девять: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Нещасний», «Капітанша», «Близнята», «Художник» та «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». Шевченко підписував їх прибраним ім'ям «Кобзар Дармограй». У своїх повістях, чия стилістика часом нагадує подорожні записки а lа Стерн, часом — повісті Гоголя, часом — романи Вальтера Скотта, Шевченко то повертається до сюжетів власних поем, то переказує почуті колись цікаві житейські історії, то описує свої особисті пригоди (зрештою, сам Шевченко і є головним героєм цих творів), то змальовує людей, яких колись добре знав: Брюллова, Жуковського, Сошенка, Штернберґа, Венеціанова, Тарновського, Забілу… Та попри динамічність сюжетів, розкішні пейзажні замальовки, цікаві деталі, розсипані то там, то там глибокі думки й блискітки іронії, Шевченкові повісті не могли зрівнятися з його поезією: ні «Отечественнме записки», ні «Современник», ні «Русский вестник», ні «Русская беседа» не схотіли їх друкувати, а Сергій Аксаков, до якого Шевченко ставився з пієтетом, писав йому про повість «Прогулянка…»: «Я обіцяв Вам відверто сказати свою думку про цей Ваш твір. Виконую свою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівнянно нижча за Ваш велетенський поетичний талант…»

Мабуть, із бігом часу поет потроху призвичаївся до своєї «безмежної в'язниці». Та все-таки це була в'язниця. Як згадувала Агата Ускова, «офіцерське товариство форту його не любило, оскільки й сам він уважав більшість із них за дурнів». Навряд чи його любили й унтер-офіцери, бо Шевченко був «привілейованим солдатом» (ходили навіть чутки, що він «розжалуваний майор»). Та й прості солдати чудово розуміли, що поет належить до іншого світу. Один із них перегодом казав: «Не було про що говорити з ним нашому братові. Ми були народ темний, неосвічений, а він усі академії перевершив, — куди було простому солдатові лізти до такого чоловіка!» Навіть любий поетів земляк Андрій Обеременко далеко не одразу наважився з ним заговорити. «Я сам бачу, — казав він Шевченкові, — що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами… Як тут, думаю, до його підійти. Може, воно й сам який-небудь лях, та так тілько ману пускає…»

Словом, поет почував себе, мов той Овідій, що з волі імператора Августа опинився поміж варварами в найвіддаленішому куточкові римського світу. Важко сказати, чи знав Шевченко про те, що в старій Україні Овідія Назона вважали першим поетом, який почав писати вірші слов'янською мовою, що його «Метаморфози» й «Скорботні елегії» рясно цитували, наслідували, перекладали, що могилу Овідія шукали десь в українських степах… Так чи ні, Шевченко бачить себе нещаснішим за Назона. «Поганин Август, — пише він у «Журналі» 19 червня 1857 року, — посилаючи Назона на заслання до диких гетів не заборонив йому писати й малювати. А християнин Микола заборонив мені і те, і друге. Обоє кати. Та один із них — кат-християнин». А за рік до того цей самий мотив зринає в Шевченковому листі до Миколи Осипова: «Гети, між якими на берегах Дунаю доживав свої дні Овідій Назон — найдосконаліше твориво всемогутнього Творця всесвіту, — були дикі варвари, але не п'яниці, а ті, хто довкола мене, — і те, і друге». А ще в пам'яті поета раз по раз зринає образ іншого «великого вигнанця» — Данте. У листопаді 1852 року він писав до Осипа Бодянського: «…Покійний Данте каже, що в нашому житті нема гіршого горя, як згадувати в нещасті минуле щастя. Правду сказав покійний флорентієць, я це відчуваю на собі щодня. Хоч, чесно кажучи, у моєму минулому житті радощів було обмаль, та в будь-якому разі, було щось трохи схоже на свободу, а сама лиш тінь свободи звеличує людину». Данте — то ніби дзеркало, вдивляючись у яке, Шевченко пробує зрозуміти і самого себе, і сенс людського життя, наприклад те, що таке справжнє щастя. «Шатобріан, — пише поет 9 січня 1857 року до Анастасії Толстої, коли йому вже було чутно такий солодкий запах волі, — у «Замогильних нотатках» сказав, що справжнє щастя недорого коштує і що дороге щастя — погане щастя. Що він мав на думці під цими простими словами?» Мабуть, каже Шевченко, французький романтик ніколи б не збагнув мого щастя. «Бідолашний! Легкодухий ви шевальє де Шатобріан де Комбур! Флорентійський вигнанець нам'яв би вам вуха за такі дурниці, немов школярику-балакуну. Данте Аліґ'єрі був тільки вигнаний з батьківщини, та йому не забороняли писати його «Пекло» і його Беатріче… А я… Я був нещасніший за флорентійського вигнанця, зате тепер щасливіший за найщасливішого з людей. Тож виходить, що справжнє щастя не таке вже й дешеве, як гадає шевальє де Шатобріан. Тепер, і тільки тепер я цілком повірив у слова: «Любя, наказую їм''».

Оці останні, неточно зацитовані поетом слова належать іще одному «великому вигнанцю» — Іоанові Богослову. Його «Апокаліпсис» є для Шевченка пам'яткою «невольничої поезії». Він гадав, що темні алегорії Івана Богослова — то не що інше, як спроба «приховати справжній смисл проповіді» від своїх розпинателів. А може, апостол і взагалі хотів, щоб вони «подумали, що старий збожеволів, меле казна-що, та швидше звільнили його з ув'язнення». Утім, у трагічний парадокс Божої кари-любові — цього одвічного підложжя «поетики мартиролога» — Шевченко свято вірив. Недаром на своє власне «солдатськеє нежитіє» поет часом дивився крізь призму житійної моделі. «У 1850 році,- писав він до художника Миколи Осипова 20 травня 1856 року, — коли мене переправляли з Орської фортеці до Новопетровської кріпості, — а було це в жовтні місяці, у Гур'євому городку я підібрів був на вулиці свіжий вербовий дубець та й привіз його в кріпость, устромив у землю на гарнізонному городі й геть забув про нього; а оце вже навесні городник нагадав мені, сказавши, що мій дубець росте. Він і справді-таки пустив пагони, то я й заходився його поливати, а він — ріс-ріс і на цю пору буде вже вершків шість товщиною в діаметрі та десь так сажнів зо три у висоту, молодий і розкішний… Моя верба часто нагадує мені легенду про розкаяного розбійника. В якомусь дрімучому лісі мешкав праведний пустельник і в цьому ж таки лісі лютував кровожерний розбійник. Якось прийшов він зі своєю велетенською, кутою залізом, палицею до пустельника та й просить у того сповідати його, а як ні, каже, то тут тобі й смерть. Нема ради, смерть — не рідний брат, праведник злякався та й став з Божою поміччю сповідати кровожерного лиходія. Та тільки ж гріхи його були такі великі й жахливі, що не міг він тут-таки одразу накласти на нього епітимію, тож попрохав у грішника три дні на роздуми та молитву. Розбійник пішов собі в ліс, а через три дні вернувся. Ну то як, каже, старче Божий, придумав що-небудь путнє? Придумав, сказав праведник і повів його з лісу в поле на високу могилу, забив, немов кілок, страшну палицю в землю та й звелів був грішникові носити ротом воду з яруги й поливати свою жахливу зброю. Тоді, мовляв, буде відпущено тобі гріхи, як з оцієї ось смертоносної палюги виросте дерево й дасть плоди. Сказав оце праведник та й пішов собі до своєї келії рятуватися, а грішник узявся до роботи.

Пройшло кілька років, схимник уже й забув про свого духовного сина. Аж ось якось гожої днини вийшов він із лісу в поле на прогулянку; гуляє собі в полі та й не помітив, як підійшов до пагорба. Раптом він почув неймовірно солодкий запах, схожий на грушу. Зваблений цим запахом, праведник рушив на пошуки дерева. Він довго кружляв довкола пагорба, а запах ставав усе сильніший і сильніший. Ось він сходить на могилу, і що ж бачать його подивовані очі? — чудесну грушу, яка рясніє стиглими плодами, а під деревом відпочиває в холодочку якийсь старець із довжелезною, аж до самісіньких пят бородою, як ото в святого Онуфрія. Схимник ледь упізнав у цьому старцеві свого духовного сина та й смиренно підійшов до нього за благословенням, тому що той став уже більшим праведником за самого схимника.

Моя верба так само вже виросла й спекотної днини ховає мене у своєму густому затінкові, а гріхи мої так-таки й не відпущено! Воно, мабуть, і не дивно, адже то був розбишака, а я, на лихо, письменник».

І в цьому, і в раніших Шевченкових листах бринить туга за волею. Тим часом 18 лютого 1855 року помер імператор Микола І — в опального поета з'явилась надія на амністію. Принаймні друзі Шевченка робили все від них залежне, щоб вирвати його з неволі. Одним із перших за цю справу взявся Микола Осипов. Він гаряче переконував віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого подати клопотання за поета. Перегодом Осипов скаже: «В історії звільнення Шевченка я був тією мишкою, котра перегризла сітку, що в неї потрапив лев». Граф погодився. Його донька Катерина Юнґе згадувала: після того, як Олександр II зійшов на престол, батько подав клопотання, але новий імператор власноруч викреслив прізвище поета зі списку амністованих політичних злочинців. «Цього, — сказав він, — я не можу простити, бо він образив мою матір». Але Толстой не відступав. Він вирішив подати нове клопотання під час коронації. За підтримкою граф поїхав до міністра імператорського двору Володимира Адлерберґа, але той навідріз відмовив. Тоді Толстой звернувся до президента Академії мистецтв великої княгині Марії Миколаївни. Вона теж не схотіла просити за людину, якій імператор уже раз відмовив. «Ну тоді я сам, від свого імені, подам прохання!» — із запалом сказав Толстой. «Що це з вами? — здивувалась велика княгиня, — я, сестра, не смію цього робити, а ви…» — «А я подам». — «Та ви збожеволіли!» — скрикнула Марія Миколаївна. Однак вона таки підтримала графа. У довідці III відділу за 24 січня 1857 року сказано таке: «У 1856 році її імператорська високість велика княгиня Марія Миколаївна та віце-президент Академії мистецтв граф Толстой клопоталися про помилування Шевченка». А вже наступного дня шеф жандармів князь Василь Долгоруков писав до військового міністра: «Рядового Тараса Шевченка, про чиє помилування… зволила клопотатися її імператорська високість велика княгиня Марія Миколаївна, звільнити зі служби, зі встановленням нагляду над ним там, де він буде проживати». Ще півроку нестерпного чекання — і нарешті наказ про звільнення надійшов до Новопетровського укріплення. Поет дізнався про свою свободу 21 липня 1857 року, об одинадцятій годині ранку.

Насправді ця воля була куцою. В'їзд до Москви й Санкт-Петербурга йому було заборонено. Він мав мешкати в Оренбурзі під суворим наглядом поліції. Але Шевченко нічого про це не відав. Поет хотів їхати до північної столиці, а там присвятити себе мистецтву гравюри. «Після десяти років заслання, — писав він Федорові Толстому, — творцем-живописцем я не можу бути — про таке щастя не варто навіть мріяти. Але я, після приїзду в Академію, з Божою поміччю та з поміччю добрих і освічених людей, стану гравером а la aquatinta…» Отож, він прохає майора Ускова дати йому дозвіл на проїзд до Санкт-Петербурга. Не чекаючи відповідного наказу по корпусу, Усков так і зробив. Надвечір 2 серпня 1857 року поет уже плив на рибальському човні до Астрахані. За три дні він був на місці. Звістка про прибуття Шевченка швидко поширилась містом, і його радо зустріли земляки, переважно кияни. У своєму «Журналі» поет напише: «…було в мене в брудній і курній Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого я ще не знав у життів Дякую вам, мої шляхетні, безкорисні друзі. Ви подарували мені таку радість, таке повне щастя, яке я ледь-ледь вміщаю у своєму вдячному серці». Та не тільки земляки були раді бачити поета. Астраханський мільйонер Олександр Сапожников, який іще хлопцем учився в Шевченка малювати, радо прийняв його у своєму домі, ба навіть запропонував каюту на пароплаві «Князь Пожарский», щоб їхати разом до Нижнього Новгорода. 22 серпня пароплав уже рушив угору по Волзі. А наступного дня Іраклій Усков отримав наказ, згідно з яким Шевченко мав жити в Оренбурзі. Комендант змушений був надіслати повідомлення до Поліції Астрахані, Нижнього. Новгорода, Москви й Санкт-Петербурга з проханням затримати поета…

Шевченко плив до Нижнього Новгорода майже місяць, насолоджуючись і дружнім спілкуванням, і чудесними волзькими краєвидами. «Ночі місячні, тихі, — писав він, — чарівні поетичні ночі. Волга, немов безкрає дзеркало, застелена прозорим туманом, м'яко відбиває в собі чарівного блідого красеня ночі та сонний стрімчастий берег…» Аж раптом, на тлі цієї розкоші, поет чує звуки скрипки — то вчорашній кріпак Олексій Панов грає на кораблі мазурку Шопена. І скрипка цього «кріпосного Паганіні» народжує в душі поета не так радість, як біль, бо несила повірити, що і розкішна природа, і людський геній, годний створювати чи вже справді божественну музику, чи потужні машини на взір парового двигуна, можуть існувати поруч із рабством. І тоді поет подумки звертається до творців парового двигуна, який, як йому здається, може стати «двигунові історії»: «Великий Фультоне! І великий Ватте! Ваше молоде дитя, яке росте не по днях, а по годинах, незабаром з'їсть батоги, престоли й корони, а дипломатами та поміщиками тільки закусить, побалується, мов школяр льодяником. Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, довершить по всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Моє пророцтво не підлягає сумніву». Палка Шевченкова мрія про людську волю вбирається тут у шати ідеї технічного прогресу, чиїм неодмінним наслідком мав би стати прогрес соціальний, потрактований як утілення в життя проголошених французькими просвітниками гасел свободи, рівності й братерства. Але звернімо увагу — цей «соціальний еволюціонізм» пройнятий у поета якоюсь мілетаристською нетерплячкою, названий «пророцтвом» та ще й обрамлений ревною молитвою до Бога за «мільйони кріпосних душ».

Нарешті 20 вересня «Князь Пожарский» прибув до Нижнього Новгорода. Звідси до омріяної Північної Пальміри було вже рукою подати — всього доба їзди залізницею. Але тут на поета чекала звістка, від якої він ледь не впав у відчай, — йому слід було повертатись назад до Оренбурга. І знов його виручили друзі, які порадили прикинутись хворим. Попри всю свою нехіть до брехні, він таки погодився. «Я подумав, — каже поет, — що не гріх відвернути підлоту лицемірством, і прикинувся хворим». Зрештою, Шевченкові навряд чи й треба було прикидатися — десять років заслання зробили свою справу. Як згадував його добрий приятель Костянтин Шрейдерс: «У Нижньому Новгороді Тарас Григорович часто хворів, здавався безпорадним і розбитим…», а притаманні йому імпульсивність і миттєва зміна настрою незрідка набували тепер хворобливих форм. «…Іноді, — каже Шрейдерс, — найнікчемніший випадок змушував його хвилюватись і плакати невтішними сльозами, як дитину». Тепер у ньому вже важко було пізнати того повного сили чоловіка, з міцними, наче в гладіатора, руками, яким його змалював колись Пантелеймон Куліш. Тепер поета можна було порівнювати чи вже з Ґарібальді, як те робила двоюрідна сестра Чернишевського Пелагея Пипіна, чи з мудрим старим полковником часів Гетьманщини, яким він видався Григорію Ґалаґанові… Та перше, що впадало в око майже всім, хто знав колись Шевченка, була різка переміна. Микита Савичев, побачивши поета взимку 1858 року, писав: «Тарас Григорович був невпізнаваний, і я, тільки придивившись, признав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий…» А трохи згодом майже те саме скаже й Віктор Ковальов: «При зустрічі я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це був не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім худий, лисий чоловік, без кровинки на лиці; його руки світились так, що видно було наскрізь кістки й жили… Я ледь не заплакав…» Отже, Шевченко залишається в Нижньому Новгороді. Місто зустріло поета дуже гостинно. Йому були відкриті двері найкращих домів, почавши з дому нижегородського військового губернатора, колишнього декабриста Олександра Муравйова, який і сам добре знав, що таке заслання. Виявили бажання познайомитися з поетом і ниже-городський губернський маршалок Микола Болтін, і князь Володимир Трубецькой, і дійсний статський радник Микола Якобі, і колишній декабрист Іван Анненков, і начальниця інституту шляхетних панночок Марія Дорохова — напрочуд шляхетна й цікава жінка, колишня дружина того самого відчайдуха Руфіна Дорохова, приятеля Пушкіна й Лєрмонтова, який став прообразом Долохова в епопеї Льва Толстого «Война и мир». Цю жінку поет особливо любив, може, тому, що вона нагадувала йому незабутню княжну Варвару Рєпніну. Його радо зустріли і старий знайомий Володимир Даль, і блискучий музикознавець Олександр Улибашев, і багато інших цікавих людей.

А 1 жовтня відкрився театральний сезон, і тепер Шевченко не пропускає жодного спектаклю. Та й сам він зробив нижегородським театралам просто розкішний подарунок — 24 грудня, якраз на Свят-вечір, до поета приїхав з Москви його старий друг, геніальний актор Михайло Щепкін. «Коли Щепкін і Шевченко зустрілись після одинадцяти років розлуки, — писав один з очевидців, — то впали один одному в обійми й довго не могли мовити жодного слова. Чулося тільки нестримне ридання». Шість днів, поки Щепкін гостював у Нижньому Новгороді, були для поета святом. «Шість днів, шість днів повного, радісно-урочистого життя! — зворушено писав він у «Журналі» 29 грудня. — Чим же я віддячу тобі, мій старий, мій єдиний друже? Чим я віддячу тобі за це щастя? За ці радісні, солодкі сльози?» На превелику радість публіки Щепкін устиг чотири рази виступити на сцені нижегородського театру, блискуче зігравши, зокрема, роль городничого в комедії Гоголя «Ревізор» та Михайла Чупруна у водевілі Котляревського «Москаль-чарівник». Роль Тетяни в цій виставі грала юна талановита акторка Катерина Піунова.

Коли ця панночка незадовго перед тим уперше побачила Шевченка, їй було всього шістнадцять. Під час одного зі спектаклів антрепренер привів поета за куліси. «Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс, — згадувала Піунова, — він подав мені руку, а його очі пильно й лагідно дивились на мене. Він посміхнувся й сказав: «А вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені». Під гримом я почервоніла по самісінькі вуха. Знітившись, я щось промимрила, не знаючи, що мені слід казати, щоб виразити йому своє задоволення, свою радість від знайомства з ним». Поет був у захваті від гри акторки. Він часто бував у неї вдома, допомагав їй добирати тексти для декламації, розучував з нею роль Тетяни з «Москаля-чарівника», навіть пробував влаштувати її на роботу до Харківського театру. Він і сам не помітив, як закохався в Катрусю — так ніжно називав він свою юну пасію. А десь наприкінці січня 1858 року поет попросив у батьків її руку. Це було наче грім серед ясного неба. «Я вся палала, думки мені плутались, — згадувала через багато років Піунова. — Як загнане звірятко, я дивилась то на Тараса Григоровича, то на моїх батьків, і не знала, що його робити. Мені хотілось кинутись до нього, обняти його дорогу, геніальну голову, дякувати за честь, але… грізні очі моєї матінки показували мені на двері…» Зрештою, Катруся не могла навіть повірити, що все це відбувається насправді. Уже за кілька днів потому Шевченко нотує у своєму «Журналі»: «Вона сприйняла мою несподівану пропозицію за театральну сцену. Справжня актриса, вона в усьому бачить своє улюблене мистецтво, навіть у мені вона відкрила сценічного актора тоді, коли я менше за все був на актора схожий».

Батьки не сказали Шевченкові ні «так», ні «ні», але напевно були проти цього шлюбу. Мабуть, вони просто заборонили своїй доньці бачитися з поетом. Тепер дівчина приходила до нього хіба що уві сні. «Я бачив її уві сні, — пише поет у «Журналі» 5 лютого 1859 року. — Чи до добра це? Як наче вона сліпа жебрачка, але така молода й гарненька. Стоїть біля якоїсь огорожі чи паркану й простягує руку Христа ради. Я хотів підійти з якоюсь дрібною монеткою, та вона раптом щезла. Це продовження ролі Антуанетти. Нічого більше».

Але за кілька тижнів Шевченко, здається, охолов. Уже наприкінці лютого він пише: «Ненароком зустрів я Піунову, у мене не вистачило духу вклонитись їй. А чи ж давно я бачив у ній свою майбутню дружину, свого янгола-хранителя, за якого ладен був віддати свою душу?» Зрештою, поет і сам розумів, що їхній шлюб навряд чи приніс би їм щастя. Десь через рік після цього він писав Михайлові Щепкіну: «Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі (так Шевченко називав Піунову після того, як вона зіграла роль Тетяни в «Москалеві-чарівнику»)? Пропащий чоловік, та й більш нічого…»

На перший погляд, це була ніби звичайна побутова драма, та насправді — екзистенційна трагедія. «Що таке краса жінки, — риторично питає оповідач повісті «Художник», — як не мутне, отруйне джерело всього прекрасного та великого в житті?» Оцей розкішний шевченківський оксиморон напрочуд тонко віддзеркалює єство незбагненної складності життя — отієї «перекинутої гармонії світу», що так хвилювала багатьох філософів і митців. А коли йдеться про чоловіка-генія, то жінка й сімейне коло важать для нього куди більше, ніж для простого смертного. «Мабуть, це тому, — продовжує поет, — що для душі, яка відчуває й любить усе високе й прекрасне в природі та мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією потрібен душевний відпочинок. А цей солодкий спокій втомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини». Біда лиш, що «вогненні душі» митців такі сліпі в любові, що дуже часто поруч із ними опиняється щось геть чуже. Митець надто легко може потрапити в кабалу до «сатани в юбці». І добре ще, коли він, на манір Сократа чи Пуссена, жартом відбудеться від хатнього сатани та й піде своєю дорогою, а як ні — прощавай мистецтво й наука, прощавай поезія й уся чарівність життя, прощавай навіки…»

За час перебування в Нижньому Новгороді Шевченко встиг чимало зробити. Тут, після новопетровської глушини, поет запоєм читав. Зокрема, саме в Нижньому Новгороді йому до рук потрапили «Народні оповідання» Марка Вовчка, які справили на нього незабутнє враження. Відтоді й аж до кінця життя поет буде просто обожнювати свою «єдину доню». Михайло Чалий згадував, що якось за розмовою Шевченко порівняв її з Жорж Занд та ще й додав, що французька письменниця Вовчкові «і в куховарки не годиться». А Варвара Карташевська розказувала, як на одному з літературних вечорів поет після кожного оповідання Марка Вовчка вигукував: «Шекспір, Шекспір!» І коли Іван Тургенев спитав, якого автора варто читати, щоб швидше вивчити українську мову, Шевченко не вагаючись відповів: «Марка Вовчка! Він один знає нашу мову!» У Нижньому Новгороді Шевченко намалював понад два десятки портретів та кількадесят архітектурних пейзажів. Тут-таки він напружено працював над повістю «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», переробив свою поезію «Думи мої, думи мої», поеми «Княжна», «Осика» («Відьма»), «Хустина», балади «Лілея», «Русалка», написав ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава». А ще — у грудні 1857 року поет дуже швидко, всього за чотири дні, створив поему «Неофіти», змалювавши в ній фатальний конфлікт між проповідником «святої правди» та цезарем Нероном. Зрештою, це не що інше, як прибраний у шати римської історії конфлікт між самим поетом та імператором Миколою 1.1 попри всю його трагічність, поет наприкінці пролога молитовно благає Діву Марію:

Молю, ридаючи: пошли,