Тарас Шевченко

Ох, не однаково мені.

А ще виразніше туга за Україною бринить в ідилічному образкові «Садок вишневий коло хати…» (восьма поезія циклу «В казематі») — одній із най-коштовніших перлин «невольничої» лірики Шевченка:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Семя вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Наприкінці травня 1847 року слідство було закінчене. Доповідаючи про його наслідки імператорові Миколі І, граф Орлов відзначав, що Тарас Шевченко у своїх крамольних віршах «то плакав над позірною неволею та лихами України, то співав славу гетьманському правлінню й старим козацьким вольностям, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на осіб імператорського дому». І все це, стверджує граф, ніяк не повязано з діяльністю підпільного братства, бо, по-перше, як показало слідство, до цього братства він не належав (та й наміри братчиків були не такі вже й небезпечні, як могло здатися попервах), а по-друге, він почав писати ці вірші значно раніше.

Отже, робить висновок Орлов, крамольна поезія Шевченка — наслідок «його власної зіпсованості». Утім, «зважаючи на обурливий дух і зухвальство, що переходить усякі межі, його слід визнати за одного з важливих злочинців». Зрештою, і в своїх друкованих книжках Шевченко, «полум'яно люблячи свою батьківщину…із захватом описував дух колишнього козацтва, наїзди гайдамаків, подавав це у вигляді лицарства, уявляв історію цього народу ледь не славетнішою за всі інші історії, називав його славу всесвітньою, наводив українські пісні, в яких звучить любов до свободи, натякав на те, що цей дух не охолов у малоросіянах ще й досі, описував заходи Петра І та його наступників як гніт і придушення народних прав». Зважаючи на все це, пропонував Орлов, «художника Шевченка за створення обурливих та надзвичайно зухвалих віршів, як людину, наділену міцною статурою, направити рядовим в Оренбурзький окремий корпус, з правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, так, щоб від нього в жодному разі не могло виходити обурливих і пасквільних творів». Термін заслання Орлов не вказав, але, судячи з того, що в 1857 році генерал Дубельт навіть чути не хотів про звільнення Шевченка, заслання мало стати ледь не довічним. Імператор погодився, написавши олівцем власну резолюцію: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». Ця імператорська заборона була такою химерною, що начальник штабу Оренбурзького окремого корпусу спершу навіть не зрозумів, про що йдеться. «Уявіть собі, Карле Івановичу, — казав він квартирмейстеру Карлові Герну, — якого пана до нас сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і розмовляти, і ще щось таке! Ну як же йому за таких умов жити?»

Так чи так, але поета блискавично, всього за вісім діб, доправили до Оренбурга, що був за дві з половиною тисячі верст від Північної Пальміри. Михайло Лазаревський згадував, що коли Шевченко тільки-но прибув до міста, то «здавався не дуже сумним; проте помітно було, що він багато чого таїв у душі й хотів, на зло долі, бути вищим за неї». Тоді він ще навряд чи розумів до кінця, який «гостинець» піднесла йому доля. 20 грудня 1847 року поет писав тому-таки Лазаревському: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розгледів дна тії бездни, в котру впав. А тепер, як розгледів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра…» З Оренбурга шлях поета, уже як рядового п’ятого батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії, лежав до Орської фортеці…