Тарас Шевченко

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого…

Отож, 25 травня 1859 року поет отримав від санкт-петербурзького обер-поліцмейстера Петра Шувалова дозвіл на вільний проїзд у Київську, Чернігівську та Полтавську губернії й, не гаючись, цього ж таки дня вирушив у дорогу через Москву, Тулу, Орел та Курськ. На початку червня Шевченко вже в Україні. Спершу — Суми, потім Лебедин, Пирятин, Переяслав… Днів із десять він гостював у Максимовичів на хуторі Михайлова Гора, що на лівому боці Дніпра трохи нижче від Канева. Звідти поет подався до рідної Кирилівки, а вже звідти — до Корсуня, до свого родича Варфоломія Шевченка, з яким і заходився шукати місце для майбутньої садиби. Незабаром вони знайшли таку місцину — на самісінькому березі Дніпра, між Каневом та Пекарями. Але тут трапилась пригода, через яку 13 липня 1859 року Шевченко був заарештований. Як доповідав київському цивільному губернатору Павлові Гессе черкаський земський справник Василь Табачников, кілька людей свідчило, ніби Шевченко «богохульствував», кажучи, що Бога нема, а потім ще й назвав Діву Марію «покриткою».

Важко судити, що там сталось насправді. Може, поет і дійсно зронив яку необережну фразу. Недарма ж Михайло Максимович з досадою розказував Драгоманову, що коли Шевченко востаннє був на Україні, то «розмовляв за Дніпром з усякими компаніями, в тім числі і з мужицькими, про те, що… «матір Божа була покритка»». Тим часом сам поет на допиті в Києві 6 серпня 1859 року подав цю історію так. Коли він із кількома людьми обирав собі землю для садиби неподалік села Пекарі, місцевий шляхтич Адальберт Козловський ні з сього ні з того затіяв із ним по-польському розмову на богословську тему. Щоб припинити цей недоречний диспут, поет сказав, що «теологія без живого Бога не в силі створити навіть ось цього липового листочка», — при тому він зірвав листочок і показав його шляхтичеві. Той замовк, та через деякий час знову спитав поета: що він думає про матір Ісуса Христа? Шевченко був здивований цим питанням, але відповів, що «перед матір’ю, яка народила нам Спасителя, котрий постраждав і помер за нас на хресті, ми всі, як справжні християни, повинні благоговіти…» А звинувачення в «богохульстві», мабуть, слід розуміти як помсту. Справа в тому, що Козловський прийшов до лісу, ніби на який бал, вбраним у фрак, білі рукавички й лаковані черевики. І коли поет побачив цього франта, він не міг стриматися від сміху, чим неабияк образив гоноровитого шляхтича…

Вислухавши пояснення поета, чиновник особливих доручень Марко Андрієвський доповів київському, подільському та волинському генерал-губернатору князю Іларіонові Васильчикову таке: «…Академік Шевченко, наскільки можна бачити з його поведінки та суджень щодо різних предметів, поза сумнівом, відданий вірі своїх предків, від якої в тому народі, що до нього він належить, іще не було прикладів віровідступництва».

Урешті-решт, Шевченка таки звільнили з-під варти. На прощання князь Васильчиков порадив поетові вертати назад до столиці: «їдьте звідси мерщій до Петербурга, там, певно, люди більш розвинені й не чіпляються до дрібниць, щоб вислужитись за рахунок ближнього». Князю Долгорукову Васильчиков доповів, що вся ця пригода не варта уваги, але при тому додав: «…Якби Шевченко схотів поселитися в тутешніх краях, то я б вважав за доцільне відхилити його намір», — адже поет відомий усім як політичний радикал, тому «його вчинки й слова дехто може тлумачити в інакшому сенсі, надавати їм якогось особливого значення…» Невдовзі Шевченко виїхав з Києва, а вранці 7 вересня 1859 року був уже в Санкт-Петербурзі. Цей прикрий інцидент, окрім усього іншого, свідчить про те, що, перебуваючи на Україні, поет працював над своїм чи не найгеніальнішим твором — поемою «Марія», яку він закінчив писати 11 листопада цього ж таки року.

Шевченкова «Марія» — це апокрифічна Євангелія, сказати б, «Євангелія від Тараса», в основі якої перебуває ідея іманентного обоження людини. Слід зазначити, що поетова візія Воплочення має відчутний «аріанський» присмак, характерний, зокрема, для деяких гілок протестантизму, а ще більше для тієї «релігії людськості», що виникла в 1830—1840-х роках на ґрунті гегельянства і знайшла свій яскравий вияв у таких творах, як «Життя Ісуса» Давида Штрав-са, «Критика євангельської історії» Бруно Бауера чи «Єство християнства» Людвіґа Фоєрбаха, де сказано: «Таїна Бога є не чим іншим, як таїною любові людини до самої себе». Недаром Дмитро Чижевський стверджував, що Шевченкова «Марія» написана під впливом Штравсового «Життя Ісуса», а Олександр Білецький казав, що вона пройнята духом Фоєрбахового «Єства християнства». Так чи так, Шевченко наполегливо підкреслює людськість Спасителя.

Христос, як зазначав у своєму «Молитвослові» Петро Могила, «є Бог та людина. Бог, споконвіку рождений від Отчого єства, та людина, рождена від материнського єства напослідок віку. Правдивий Бог і правдива людина… Він рівний Отцю за божистістю та менший від нього за людськістю. Христос — один, хоч є Богом та людиною. Один — не переміною Бога на тіло, але обо-женням людськості. Один — не помішанням єства, але єдністю лиця. Як розумна душа та тіло є людина, так Бог і людина є Христос, що постраждав заради нашого спасіння». Якщо православні чи католицькі богослови говорили про те, що Христос «умалив себе, прийнявши образ раба», що перед смертю він мав на серці «смуток, жаль, тоскность, боязнь, страх, поруганіє, встид, зневагу й нудность», а митці часом надавали картинам страстей надзвичайної експресії, це твердження й ці картини стосувалися тільки людської природи Христа й аж ніяк не стосувалися його Божої природи. Тим часом Шевченко підкреслює людськість Христа так енергійно, що вона застує Спасителеву божистість. На цій підставі Юрій Шевельов добачав посутню схожість Шевченкового образу Христа з «протоекспресіоністським» образом Спасителя на пізніх картинах Миколи Ґе, де Христос-страждалець геть позбавлений божистості й постає, як писав Лев Толстой, утіленням «живої людини», «згустком безкрайньої муки, страждання та приниження». Мабуть, саме ця обставина і спричинилася до того парадоксального протиставлення Христа Богові, що його не раз можна бачити в Шевченковій поезії, зокрема в поемі «Неофіти», а також до мотиву богополишеності людини-Христа, дуже характерного для «певольпичої» лірики поета. Але особливо яскраво абсолютизація Христової людськості та своєрідний релігійний «нарцисизм» знаходять свій вияв у поемі «Марія». Еміль Дюран колись писав у статті «Національний поет України», що Шевченко надає євангельському сюжету нового звучання, «завдяки, можливо, помилковій, але глибокій і гуманній ідеї». Зрештою, хіба новітній гуманізм — це не та сама християнська ідея, тільки що позбавлена власної трансцендентної санкції? Як казав румунський публіцист Костянтин Доброджяну-Геря, у Шевченковій поемі «Ісус і Марія — люди… великі і святі тільки любов’ю своєю, боротьбою і стражданням своїм за немічних і нещасливих, за правду і світло». Іншими словами, сюжет Шевченкової «Марії» — це смілива сакралізація профанного. Іще на засланні, а може, й раніше, поет мав намір, як він писав у листі до Варвари Рєпніної 1 січня 1850 року, «аналізувати серце матері за життям святої Марії, непорочної матері Христа». Десь під ту ж таки пору він створив і чудесний марійний образок «земного раю»:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З її дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль