Тарас Шевченко

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя…

Та з другого боку, тогочасна Шевченкова поезія, так само, як і в період «трьох літ», є поезією резистансу. Це яскраво засвідчує хоч би антимонархічний пафос циклу під назвою «Царі», де змальовано Давида, що чинить перелюб з Вірсавією, його сина Амона, який ґвалтує рідну сестру, Володимира Святого, що вбиває Рогволода й бере собі його доньку Рогніду… Зрештою, Шевченкові царі і в цьому циклі, і деінде всі на один копил: згадаймо «п’яного Ірода», що наказує винищити у Вифлеємі всіх немовлят, «п’яного варяга-розбишаку» Святослава, який милується з гори «власного зграєю, що пінить святий Дніпро своїми розбійницькими ладьями», чи імператора Миколу І, якого поет називає не інакше, як «гальмо», «коронований фельдфебель», «коронований кат», «дресирований ведмідь»…

6 травня 1849 року шхуни «Константин» та «Николай» знову вирушили в плавання. На цей раз воно було ще важчим і небезпечнішим. Принаймні вже за кілька днів експедиція потрапила в сильний шторм. «Хвилі були величезні й, сказати б, бурунні, — згадував Бутаков, — а тому кожен вал бив шхуну зі страшною силою, тим паче, що вона й сама по собі легко зринає на хвилі, тож я щомиті чекав на смерть.

О сьомій годині вечора налетів жахливий шквал із градом. Не можу збагнути, як не обірвались канати і як ми вціліли. А потім цілу ніч ні вітер, ні хвилі не вщухали аніскілечки; своїм порятунком ми зобов’язані одному тільки Божому милосердю». Та в будь-якому разі, експедиція блискуче впоралась зі своїм завданням і вперше зробила опис Аральського моря з погляду топографії, гідрології, геології, ботаніки тощо. Важливою частиною цього опису були й виконані Шевченком малюнки. 20 вересня 1849 року Аральська описова експедиція, прибувши на місце зимівлі, спустила брейд-вимпел і прапор на знак закінчення навігації. Поет прощався з Аральським морем:

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Помеж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Косарале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже…

А вже на початку листопада Шевченко прибуває до Оренбурга — Олексій Бутаков забрав його із собою для доопрацювання картин, начерків та ескізів. Спочатку поет мешкав на квартирі у Федора Лазаревського, а потім перейшов на квартиру Бутакова, де, за словами самого хазяїна, кипіла робота: «в одній кімнаті топографи із завзяттям креслять на трьох столах, у другій — малюють пейзажі, у третій дають лад геологічним та ботанічним зразкам, і, нарешті, в четвертій працюю я сам над своїми звітами або походжаю із сигарою в зубах та руками в кишенях від одного стола до іншого — поважно». Завдяки Бутакову Шевченко був прийнятий у найкращих оренбурзьких домах. Очевидно, Бутаков клопотався перед начальством і про полегшення долі опального поета. Принаймні в листопаді 1849 року Володимир Обручов прохав графа Орлова дізнатись, чи не можна дозволити Шевченкові малювати. А вже 9 грудня Орлов доповідав імператорові про клопотання Обручова — імператор відмовив. Трохи перегодом, у лютому 1850 року, коли Бутакова в Оренбурзі вже не було, граф Василь Перовський питав у Леонтія Дубельта: «чи можна що-небудь зробити для полегшення долі Шевченка»? Дубельт відповів, що він звертався із цим питанням до графа Орлова, але той сказав: Шевченка за його провину варто було б покарати куди сильніше; його конфірмація — це вияв «монаршого милосердя», тож він вважає за передчасне, щоб граф Перовський клопотався перед монархом про помилування поета.

У будь-якому разі, в Оренбурзі Шевченкові велося непогано. Як згадував Федір Лазаревський: «Його життя нічим не відрізнялось від життя кожної вільної людини. Він тільки числився солдатом, але не виконував жодних службових обов’язків. Його, як то кажуть, носили на руках. У нього було безліч знайомих, які дорожили його товариством, і не лише в середніх класах, а й у вищому оренбурзькому світі; він бував у домі генерал-губернатора, малював портрет його дружини (ідеться про Матильду Обручову) та інших високопоставлених осіб». Принаймні сам Лазаревський навіть мріяти не смів про таке коло знайомств, наприклад, про те, щоб, так само, як Шевченко, запросто завітати до барона Фрідріха Майделя. Причому, як каже Лазаревський, у колі аристократів Шевченко тримав себе «з гідністю, ба навіть поважно», а на питання відповідав «стримано, з ледь помітною іронією». Шевченко мав чимало знайомих і серед польських політичних засланців, яких в Оренбурзі була ціла колонія. Якраз у той час художник Олексій Чернишов змалював поета серед них. На цій картині, крім Шевченка, бачимо його добрих приятелів Броніслава Залеського, Томаша Вернера, Людвіґа Турно та інших. Навіть ті польські патріоти, які не мали змоги особисто познайомитися з поетом, були його щирими приятелями. Так, Шевченковим «братом серцем і помислами» називав себе поет і перекладач Едвард Вітольд Желіговський, а «революціонер з ніг до голови» Зиґмунд Сераковський пізніше напише Шевченкові: «Батьку! Великі люди перетерпіли великі страждання. А одне з найбільших — несходимий степ, дика пустеля. У пустелі жив співець Апо-каліпса — у пустелі живеш тепер ти, наш лебедю!»

У січні 1850 року Олексій Бутаков вирушив до Санкт-Петербурга, і Шевченко переїхав на квартиру до свого приятеля полковника Карла Герна. Та через деякий час спокійне життя поета нагло обірвалось. Справа в тому, що на квартиру Герна серед інших гостей часто заходив прапорщик Микола Ісаєв. Гарний із себе, він став фліртувати з дружиною Герна, і Шевченко вступився за честь свого друга. Щоб помститись, розлючений прапорщик написав донос командувачу Оренбурзького окремого корпусу, в якому сповіщав, що поет ходить у цивільному вбранні, живе на приватній квартирі й всупереч забороні малює. Обручов був змушений дати справі хід. Отож, 22 квітня 1850 року він наказав зробити в Шевченка трус, його самого посадити на гауптвахту, а 12 травня, не чекаючи закінчення слідства, відправив його в Орську фортецю під суворий нагляд. Сам Обручов говорив про Ісаєва: «Мерзотник! Падлюка! але… що поробиш? Я певен, що цей негідник і на мене послав донос. А в Петербурзі я нікого не маю за плечима; я, як і Шевченко, людина маленька». Генерал і справді міг серйозно постраждати за потурання «політичному злочинцеві». Після того як інспекторський департамент військового міністерства подав імператорові довідку про вилучені в рядового Шевченка папери, Микола І наказав до завершення слідства тримати поета під найсуворішим арештом, накласти стягнення на командира 5-го лінійного батальйону та інших офіцерів, а капітан-лейтенанта Бутакова, який мав їхати у відрядження до Швеції, поки що не випускати за кордон. Офіцери були покарані, а Шевченка військовий міністр князь Олександр Чернишов розпорядився перевести після закінчення слідства в який-небудь найвіддаленіший батальйон. Так у жовтні 1850 року наш поет опинився на крайньому заході півострова Мангишлак, у нещодавно зведеному Новопетровському укріпленні. Навряд чи він підозрював, що йому судилося пробути в цій «безмежній в’язниці» сім довгих років.

Новопетровське укріплення було розташоване на стрімчастій вапняковій скелі, що височіла на березі каламутно-зеленого Каспійського моря, і здалеку нагадувало гірське гніздо. Природа була тут наче мертва. І тільки безугавний вітер та грізний шум морського прибою порушували цю мертвотність. Наталя Ускова, чиї дитячі роки пройшли в цьому краї і яку дуже любив Шевченко, згадувала: «Невеличка мурована церква, комендантський будинок, шпиталь і кілька цегляних флігелів для нижчих чинів та офіцерів, пофарбовані в жовтий казенний колір, — оце і вся кріпость». Будинки було зведено з ракушняку. На ґанку одного з них каменярі навіть вирізьбили двох левів, з яких Шевченко кепкував: «Тут треба написати: «Се леви, а не собаки»». У гарнізоні було сім сотень чоловік.

На своє лихо, Шевченко потрапив до найсуворішого ротного командира, штабс-капітана Меркула Потапова. Це був «справжній фрунтовик, який чудово засвоїв систему дисциплінарних стягнень графа Аракчеева». Він повівся з поетом дуже строго. їхня перша розмова, як згадував Єгор Косарев, була така: «Ти, братику, за політичні справи потрапив у солдати?» — спитав штабс-капітан. «Так, за політичні». — «Не «так», а «так точно, ваше благородіє»», — поправив офіцер. «Так точно, ваше благородіє». — «Гляди ж мені, — грізно підняв палець штабс-капітан, — а як ні, то я з тебе весь цей дур ураз виб’ю. Марш у казарму, і без мого дозволу звідти ні на крок!» А потім він узяв моду ні з того ні з сього вивертати в Шевченка кишені, щоб поглянути, чи нема там олівця або паперу, лаяти поета за те, що той тихо відповідав чи опускав очі додолу. А ще — муштра, муштра й муштра.

Звісно, далеко не всі офіцери укріплення були схожі на цього штабс-капітана. Зовсім інакше поставився до Шевченка, наприклад, комендант — підполковник Антон Маєвський. Ризикуючи кар'єрою, він дозволив поетові листуватися, запросив його навчати своїх синів, удома садовив за один стіл з гостями-офіцерами, тимчасом як військовий статут суворо забороняв це та й навряд чи всім офіцерам подобалось сидіти поруч із рядовим. А навесні 1851 року Маєвський на свій страх і ризик відпустив Шевченка на все літо в наукову експедицію, яка вирушала в гори Каратау на пошуки кам'яного вугілля. У цій експедиції були й добрі поетові приятелі Броніслав Залеський та Людвіґ Турно. Шевченко знову міг вільно дихати, говорити, малювати, насолоджуватись досі небаченими краєвидами. Ось, наприклад, хребет Актау. «Ці гори, — писав Броніслав Залеський, — витяглись довгим хвилястим гребенем і поділяються на окремі групи у вигляді гігантських фантастичних руїн якихось незнаних фортець, міст, пишних палаців. Геть білі, вкриті, ніби дахом, шаром рожевого кольору, ці руїни неначе стоять на колонах різних ордерів. Вони скидалися б на індійські храми, якби їх не вкривала бідна рослинність. Сонячне проміння, пробиваючись крізь хмари, кидає на ці гори найрозмаїтіші відтінки й часом надає їм феєричної краси».