Тарас Шевченко

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…

Тим часом Шевченкові було важливо, щоб це був архетипальний образ усієї його поезії — зневажена й упосліджена мати-покритка. Поета «зовсім не цікавить руйнування євангельської версії, — слушно казав колись Микола Зеров. — Йому треба, щоб Мати Божа була «покритка»… бо тоді йому легше уподібнити її до тих стражденних образів жіночих, які його поезія одягла найбільшою ніжністю, оповила найзворушливішими словами». Відтак Шевченкова поема, подавши Христа позашлюбним сином Марії, стала справжнім «апофеозом материнства». Порівнюючи фінал «Марії» з «Вознесінням» Тиціана, Доброджяну-Геря писав: «Невимовно вродлива Марія піднялась на небо, на виткану золотом хмаринку, в оточенні янголів, опромінена морем світла, яке схоже на море розтопленого золота, — такий апофеоз Марії на великій картині геніального Тиціана «Вознесіння» — це уява генія великих і щасливих. Смертна Марія, яка помирає з голоду в бур’янах під тином, — уява генія малих і нещасних. Марія Тиціана підносить нашу душу, але говорить більше до наших очей, до наших почуттів краси; Шевченкова Марія говорить до наших почуттів жалю, співчуття, більше промовляє до серця і примушує його стискатися від болю. І природно, що першу уявив собі Тиціан, що жив поміж тими великими і сильними, а другу — Шевченко, селянин-кріпак, що все своє життя провів у болях, стражданнях і рабстві. Невимовно вродлива Марія Тиціана, але величнішої і святішої за Шевченкову немає…»

Усередині січня 1860 року в житті поета сталася знаменна подія: після тривалих цензурних митарств у друкарні Пантелеймона Куліша побачив світ «Кобзар», на який уже давно з нетерпінням чекала публіка. «…Незабаром, — писав напередодні журнал «Светоч», — з’явиться нове видання знаного народного українського поета Т. Г. Шевченка. Можна з певністю стверджувати, що вірші Т. Г. Шевченка витримають два, три, а то й більше видань, тому що ім’я Шевченка стало так само відомим, як імена Пушкіна й Гоголя». Ця збірка включала шістнадцять раніше друкованих творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Тече вода в синє море…», «Вітре буйний, вітре буйний!.,», «Тяжко-важко в світі жити…», «Нащо мені чорні брови…», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки»), а також увесь цикл «Псалмів Давидових». Не минуло й півроку, як з’явився російський переклад «Кобзаря» за редакцією Миколи Гербеля. Порівняно з українським «Кобзарем», це видання було повнішим. Окрім самого Гербеля, вірші Шевченка тут переклали Микола Берґ, Всеволод Крестовський, Микола Курочкін, Лев Мей, Михайло Михайлов та Олексій Плещеев. Під цю пору Санкт-Петербург буквально носив Шевченка на руках. Досить пригадати хоч би літературні читання, які відбувались у концертній залі Пасажу. 21 жовтня 1860 року газета «Русский инвалид» сповіщала: «У вівторок 25 жовтня 1860 року в залі Пасажу призначені літературні читання на користь недільних шкіл. Читати будуть: Яків Полонський поезію «К женщине», Олексій Писемський — першу дію драми «Горькая судьбина», Аполлон Майков — поему «Савонаролла» та поезію «Песня», Федір Достоєвський — розділ з роману «Неточка Незванова», Микола Некрасов — дві поезії, Тарас Шевченко — три малоросійські поезії». Кажуть, що на цьому вечорі Шевченко читав «Думи мої, думи мої», уривок із «Гайдамаків» та «Садок вишневий коло хати…».

Людей було сила-силенна. За словами одного з очевидців, «публіка заполонила не тільки всі місця, але й усі проходи. Ніхто не думав про тісняву. Наелектризована юрба нетерпляче чекала, поки вийде поет. І ось на естраду вийшов Тарас… Страшенний ентузіазм охопив аудиторію. Довго не змовкали вигуки, грім оплесків і вибухи захвату потрясли стіни залів, які ще ніколи не бачили таких овацій. Тарас Григорович, розгублений, приголомшений, збентежився ще більше, ніж раніш, виходячи на естраду. Він несміливо вклонявся, як видно, був дуже схвильований і врешті-решт не витримав — тяжкі ридання підступили йому до горла й сльози полилися з очей. Тремтячими руками він затулив обличчя й кинувся з естради». Лиш за кілька хвилин він зумів опанувати себе, знову вийшов на сцену й почав читати. Захват, з яким дуже вибаглива санкт-петербурзька публіка зустрічала поета в Пасажі, як казав інший очевидець, «буває хіба що в італійській опері». А трохи раніше, 4 вересня 1860 року, на урочистих річних зборах Академії мистецтв ім'я Шевченка під звуки сурм і литавр прозвучало серед імен щойно обраних членів Академії. У врученому поетові дипломі було сказано: «Санкт-Петербурзька імператорська Академія мистецтв за майстерність та пізнання в гравірувальній справі визнає й шанує художника Тараса Шевченка своїм академіком…» Однак навряд чи поет почував себе па вершині щастя: здоров’я було підірване, рідня, попри всі його зусилля, залишалась у кріпацтві, надія па життя в Україні поволі танула, а ще — неприкаяність… Улітку 1860 року Шевченко востаннє пробує знайти «свою маленьку благодать», одружившись із простою дівчиною. Нею він хотів бачити наймичку Ликеру Полусмак. Це була, як писав Іван Тургенев, «…істота молода, свіжа, трохи грубувата, не надто красива, але по-своєму приваблива, з чудесним білявим волоссям і тією чи то вже гордовитою, чи то спокійною поставою, яка так притаманна її племені». Говорячи про свою наречену в листі до Варфоломія Шевченка, поет двічі підкреслює, що ця дівчина — кріпачка, сирота й наймичка. Цілком очевидно, що він хоче бачити в Ликері не так її саму, з усім добрим та лихим, що в ній було, як той ідеал жінки, котрий виплекав у своїй поезії. Шевченкова Ликера — героїня його поезії, і не більше. Принаймні Олександра Білозерська-Куліш, та сама, що в переддень розгрому Кирило-Мефодіївського братства була готова віддати Шевченкові все своє віно, аби тільки він зміг поїхати навчатися малярства до Італії, — дізнавшись, що поет хоче взяти за жінку Ликеру, стала відраджувати його від цього наміру — і не тому, що він хотів одружитися з наймичкою, а тому, що обрав Ликеру. Невдовзі й сам поет розчарувався у своїй нареченій. Одного разу він прийшов до неї на квартиру, побачив там повний розгардіяш і прогнав її, сказавши, що йому «не треба такої жінки». Та й Ликера була не в захваті від поета. «Хто такий був для Лйкери, простої і неосвіченої дівчини-кріпачки, Шевченко?.. — писала Надія Кибальчич. — Пан!., ще й «старий та поганий» пан, що купує за свої гроші її красу і молодість!..» А для поета це була ще одна втрачена надія;

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Кажуть, що після розриву з Ликерою Шевченко «був дуже злий на всіх жінок, вичитуючи з Біблії та інших джерел усіляку на них огуду». Але справа, звісно, не тільки в жінках. У цей час здоров’я поета помітно підупало. «Сум і душевна печаль, невдоволеність самим собою, невдоволеність життям долали його, — згадував Лев Жемчужников. — Він рідко коли дивився в очі… На його горизонт насувалась чорна хмара й уже повіяло холодом смертельної хвороби…» Ближче до кінця 1860 року Шевченко став скаржитись, що в нього «дуже болить в грудях». Це була водянка. З початком нового року він уже майже нікуди не виходив. «От якби до весни дотягнути, — говорив він Миколі Лескову, а потім після тривалої мовчанки додав: — та на Україну… там, може б, і полегшало, там, може 6, ще хоч трошки подихав». Але смерть уже стояла за плечима… У неділю, 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року, о п'ятій тридцять ранку, поет після безсонної ночі зійшов зі своєї спальні до студії, раптом зойкнув і впав… На другий день ординатор при лікарні святої Марії Магдалини Едуард Барі підписав медичний висновок: «Академік Тарас Шевченко… вже давно страждав на органічний розлад печінки й серця (vitium organicum hepatis el cordis); останнім часом розвинулась водянка (hydrops), від якої він і помер…»

Шевченка ховали 28 лютого на Смоленському цвинтарі. Попрощатися з поетом прийшла сила люду, який заполонив ледь не всю Університетську набережну від Палацового до Миколаївського мосту. Тут були Костомаров,

Куліш, Білозерський, брати Лазаревські, Лесков, Достоєвський, Некрасов, Пипін, Панаєв, Помяловський… Вони проводжали рідну людину. Падав сніг. Без шапки, у довгій єнотовій шубі стояв Костомаров. Вигляд у нього був якийсь сиротливий і розгублений. Він не слухав, що йому казали, весь час озирався, наче хотів когось побачити, путався у своїй шубі, аж доки не спіткнувся й не впав. А коли йому допомогли звестись на ноги, довго дякував, а потім заходився, наче який франт, струшувати із себе все до останньої сніжинки… Так буває з людьми, каже очевидець, які переживають глибоке горе. Над могилою поета прозвучало шість промов — по-українському, по-російському й по-польському. А невдовзі по тому люди почали розходитись. Повалив лапатий-лапатий сніг. «Тепер, — писав Микола Лесков, — поет став «крайнім мешканцем Смоленського цвинтаря, і за його могилою розкинулась біла снігова рівнина, неначе бліде нагадування про той широкий степ, про який він співав…» Але так було недовго. Відразу ж після смерті Шевченка українська громада Санкт-Петербурга вирішила перевезти його тіло на Україну, щоб поховати згідно зі словами «Заповіту»: