Тарас Шевченко

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Та все ж таки життя Шевченка в Нижньому Новгороді було ніби продовженням заслання — душею він линув до своєї любої Академії мистецтв. Ще 29 грудня 1857 року на прохання графа Федора Толстого велика княгиня Марія Миколаївна звернулась до міністра імператорського двору графа Володимира Адлерберґа з клопотанням про дозвіл Шевченкові жити в Санкт-Петербурзі. А вже 10 лютого 1858 року Адлерберґ сповіщав велику княгиню, що імператор такий дозвіл дав. Отож, після майже піврічного перебування в Нижньому Новгороді Шевченко 8 березня 1858 року вирушає до Москви.

По дорозі поет захворів. Тож тільки-но він прибув до Москви й оселився на квартирі в Михайла Щепкіна, як лікарі заборонили йому принаймні тиждень виходити на вулицю. Іще одна затримка. «Сам чорт, — писав поет Михайлові Лазаревському до Санкт-Петербурга, — простягся поперек шляху та й не пускає мене до вас». Під час хвороби Шевченко зробив нові редакції кількох своїх творів, зокрема поем «Іржавець» та «Чернець», а вже невдовзі разом зі Щепкіним починає ходити на прогулянки Москвою. «Зранку вони виходили з дому, — розказувала Тетяна Щепкіна-Куперник. — Дві прикметні постаті: маленький, круглий, зі світлою посмішкою Щепкін, якого пізнавали й вітали майже всі перехожі (навіть візники, що величали його на ім'я по батькові), хто поклоном, хто посмішкою, і суворий, з густими бровами Шевченко, у смушковій шапці та мазаних чоботах». Вони милувались московськими вулицями, відвідували знайомих: Сергія Аксакова, Аполлона

Мокрицького, Михайла Максимовича… Останній 25 березня, якраз на Благовіщення, влаштував на честь Шевченка урочистий обід, на якому були присутні Михайло Щепкін, Костянтин та Іван Аксакови, Михайло Погодін, Степан Шевирьов, Петро Бартенєв та інші. Московська публіка приймала поета так тепло, що незабаром він уже аж ніяк не шкодував про свою затримку в Москві: «Гріх мені нарікати на долю, що вона загальмувала мій приїзд до Пітера. За якийсь тиждень я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими не вдалось би зустрітись і за багато років. Отож, нема лиха без щастя». Але слід було рушати в дорогу. Уже на другий день після влаштованого Максимовичем урочистого обіду Шевченко, попрощавшись із друзями, сів у вагон третього класу на потяг, що вирушав до Санкт-Петербурга. Ранком 27 березня 1858 року поет нарешті ступив на землю Північної Пальміри.

Здавалось, увесь Санкт-Петербург із нетерпінням чекав на повернення Шевченка. «Ми всі були під впливом такої повної, такої світлої, такої зворушливої радості! — згадувала Катерина Юнґе про зустріч поета в родині графа Федора Толстого, який узяв поета на поруки. — Усі обнімались, плакали, сміялись, а він тільки й міг повторювати: «Серденьки мої! други мої!» — і міцно притискав нас до свого серця…» Уже 30 березня поет радісно й водночас трохи розгублено нотує у своєму «Журналі»: «Увечері графиня Анастасія Іванівна (Толстая) рекомендувала мене своїм знайомим, яких зібралась у неї цього вечора чималенька юрба. Вони вітали мене як давно жданого й дорогого гостя. Спасибі їм. Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері. А схоже на те». Звісно, цілком інакше зустріли поета оборонці самодержавства, до яких він зобов'язаний був явитися. Шеф жандармів князь Василь Долгоруков 15 квітня 1858 року писав: «До мене приходив Шевченко, якому я дав стосовно його поведінки тут відповідні настанови й твердо пообіцяв, що йому не уникнути такої ж долі, якщо він знову збочить з істинного шляху. Нехай має це на увазі».

Якийсь час у Шевченка не було в Санкт-Петербурзі власного кутка, що не давало йому змоги спокійно працювати. Та вже невдовзі граф Толстой виклопотав йому невеличке помешкання в Академії мистецтв. «Ця квартира, — писав Микола Лесков, — складалася з однієї дуже вузької кімнати, з одним вікном, перед яким Шевченко-художник зазвичай працював за мольбертом. Крім стола з книгами й естампами, мольберта й невеличкого диванчика, оббитого простою пістрявою клейонкою, двох дуже простих стільців та бідненької ширми, яка відокремлювала вхідні двері від майстерні художника, у цій кімнаті більше нічого не було. З-за ширми вузенькі двері вели так само вузькими гвинтовими сходами на антресолі, які складалися з такої ж, як і внизу, кімнати, з одним квадратним вікном аж до підлоги: тут була спальня й літературний кабінет Шевченка-поета. Меблі в цій кімнаті були ще скромніші. Справа в кутку стояв невеликий стіл, на якому Шевченко зазвичай писав; ліжко з дуже невибагливою постіллю, а в ногах іще один простий столик, де звично стояв графин з водою, рукомийник та дуже скромний чайний прибор». Борис Суханов-Подколзін, якого Шевченко вчив у той час малювати, згадував, що і студія, і спальня аж ніяк не нагадували «interier`y голландського Minheer`а» — тут панував характерний для майстерні будь-якого художника безлад.

Отримавши свою студію, Шевченко починає напружено працювати. «Як той щирий віл запрягся я в роботу, — сповіщав він Михайла Щепкіна 13 листопада 1858 року, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, — так ніколи! так ніколи!» Здебільшого він працював над гравюрами. Його першою пробою в цій ділянці став офорт з ескіза Бартоломе-Естебана Мурільйо «Свята родина». Звісно, треба було виконувати і якісь замовлення, оскільки це було одне-єдине джерело коштів на життя. Так, навесні 1859 року Петро Кочубей за чималі гроші замовив Шевченкові чотири картини олійними фарбами, зокрема портрет генерального судді Гетьманщини Василя Кочубея. Через багато років Борис Суханов-Подколзін із теплою посмішкою згадував, як його дорогий учитель виконував це замовлення, наприклад, як вони вдвох лазили чи то на горище Академії мистецтв, чи в якусь комірчину, щоб знайти в купі всілякого мотлоху портрети українських гетьманів і належно відтворити аксесуари: «Після тривалих пошуків, брудні, немов чорти, ми таки відкопали якогось старого чубатого пана й, не знати чому, охрестивши його «Мазепою», урочисто поволокли до студії». А на іншій картині «доволі легко вбрані» дніпровські русалки тягли молодого козака на дно ріки. Як на лихо, фігура козака Шевченкові ніяк не вдавалась. Художник раз по раз змивав його, називаючи і «бісовою дитиною», й іншими прикрими словами. Панночок-натурниць, з яких учитель малював русалок, хлопець у студії ніколи не бачив, а от сам він був моделлю того злощасного козака.

Як і колись у юності, Шевченко дуже любив малювати чарівні куточки Північної Пальміри. Катерина Юнґе згадувала: «Ніхто не відчував так тонко красу природи, як Шевченко. Інколи він раптом заходив десь після обіду. «Серденько моє, беріть олівець, ходімо швидше!» — «Куди це, дозвольте спитати?» — «Та я тут дерево знайшов, та ще й яке дерево!» — «Господи, і де ж це диво?» — «Недалеко, на Середньому проспекті. Та ходімо ж!» І ми, стоячи, малювали в альбоми дерево на Середньому проспекті, а потім ішли на набережну, милувались заходом сонця, переливами тонів, і не знаю, хто був у більшому захваті: чотирнадцятирічне дівча чи він, той, хто зберіг у своїй страдницькій душі так багато дитячо-свіжого». Зрештою, справа не тільки в дитячій чистоті погляду. Краса для поета — це Божа присутність у світі. «Без належного розуміння краси, — писав він Броніславу Залеському в лютому 1857 року, — людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини».

Шевченко радо відвідував Ермітаж, театри, численні мистецькі вечірки. Особливо часто, ледь не щодня, він бував у Толстих, де збирались поети, художники, учені, артисти. Катерині Юнґе чи не найбільше запали в пам’ять його дружні суперечки з Миколою Костомаровим, які час від часу відбувались у них удома за чашкою кави. «Я була в захваті від цих суперечок: безмежний спокій одного та гарячковість другого створювали напрочуд комічний контраст. Шевченко зривався на ноги, бігав по кімнаті, а Костомаров цілком спокійно казав: «Ні, ти стривай! Скажи-но, звідки ти це береш? Із яких джерел? Ти, Тарасе, плетеш казна-що, а я тобі говорю про речі, доведені в тих книжках, які ти тільки й міг читати». — «Да Боже ж ти мій милий! що мені до твоїх джерел!.. Брешеш ти, та й годі!»».

Тут-таки, у домі Толстих, Шевченко Познайомився і з геніальним негритянським актором Айрою Олдріджем, що в листопаді 1858 року прибув на гастролі до Санкт-Петербурга. Шевченко та Олдрідж полюбили одне одного з першої ж зустрічі. Олдрідж, якому ніяк не вдавалось вимовити прізвище «Шевченко», називав свого нового друга просто — «художник». І варто було темношкірому акторові переступити поріг дому Толстих, як він одразу ж питав: «And the artist?» А Шевченко, зі свого боку, — обожнював трагіка. Одного разу під час виступу Олдріджа на сцені Марийського театру Шевченко разом з Миколою Старовим від надміру емоцій здійняли в ложі такий гармидер, що публіка почала протестувати, а хазяйка ложі змушена була тікати ще до кінця спектаклю. Михайлові Микешину довелось якось бачити Шевченка та Олдріджа відразу ж після вистави «Короля Ліра». «…У широкому кріслі, — каже він, — напівлежав зморений «король Лір», а на ньому — в буквальному сенсі на ньому — був Тарас Григорович; сльози градом котились йому з очей, здавленим голосом він вимовляв уривчасті пристрасні слова лайки та ласки, вкриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки та плечі великого актора…» Цією щирою любов’ю світиться і створений Шевченком портрет Айри Олдріджа. Катерина Юнґе розповідала, що сеанси в Шевченковій студії були доволі оригінальні: «Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра, яку Олдрідж, після того, як вона заявила, що хоч він і негр, але вона зараз же вийшла б за нього заміж, називав своєю «little wife», — і я. Трагік серйозно сідав на підготовлене місце і якийсь час сидів урочисто й тихо, але його жвава вдача не витримувала, він починав робити гримаси, жартувати з нами, набував комічно-переляканого вигляду, коли Шевченко зиркав на нього. Ми весь час сміялись». А потім Олдрідж починав співати сумні негритянські пісні, а то й витанцьовувати яку-небудь «gig». І попри те, Шевченко напрочуд швидко намалював його портрет. Може, це тому, що він і сам зберіг у своїй душі молодечий запал і вміння радіти життю — він і тепер був готовий на всілякі веселі витівки. Наприклад, одного разу поет влаштував дружню вечірку в Академії мистецтв. Гості зібрались у нижньому скульптурному класі. Була вже пізня ніч. А коли всі трохи випили, то друзі зняли з постамента фігуру Юпітера роботи Миколи Пименова й посадили на її місце Шевченка, який розважав їх звідти своїми оповідками. Аж раптом заходить професор Пименов. Шевченко вмить зіскочив зі своєї «кафедри» й через вікно вистрибнув у сад. Пименов так само жваво стрибнув у вікно, щоб наздогнати Шевченка, — та де там! Його ж особливою любов’ю, як завжди, були діти. Надія Кибальчич згадувала, як поет гуляв з нею та з її молодшою сестричкою на дачі в Стрельні, що на південному узбережжі Фінської затоки. «День був ясний, сонячний, золотавий, один із тих радісних літніх днів, які можуть бути тільки в безтурботному дитинстві і які потім ніколи не забуваються…» Сестрички почали гасати галявиною, збирати квіти для «дядька Кобзаря», а той сидів на пагорбі, про щось собі думаючи. «…Я ще й тепер, через багато років, ясно, мов живу, бачу перед собою цю задумливу постать, що ніби виринала із зеленого моря, вся облита золотавим сонцем!.. Ми зі сміхом кидали йому на коліна квіти, він підводив голову, тихо посміхався і гладив нас рукою по стрижених голівках».

Хтозна, можливо, граючись із малюками на лісовій галявині в Стрельні, Шевченко думав про те, що діти — це «справжній образ янгола», а може, линув у мріях на свою Україну, куди влада не надто хотіла його відпускати. «Дивно, — не без сарказму писав поет, — перше в столицю не пускали, а тепер з сії смердячої столиці не випускають». Та врешті-решт, граф Толстой зумів таки виклопотати Шевченкові дозвіл на п’ятимісячну відпустку в Україну, щоб той міг поправити здоров’я та малювати етюди з натури. А в самого поета, судячи з усього, уже давно визрів намір купити собі десь на березі Дніпра клаптик землі, поставити дім, знайти дружину та й залишитись в Україні назавжди. Принаймні ще 22 листопада 1858 року він наче жартома прохав у листі Марію Максимович підшукати йому наречену: «Оженіть, будьте ласкаві, а то як Ви не оженете, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а Ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зустріну її. Полюбимось, то й поберемося. Бачите, як просто й гарно». Ця ідилічна картинка так само далека від реальності, як і сон молодої кріпачки в поезії «На панщині пшеницю жала…», що йде далі в цьому ж таки листі:

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,