Тарас Шевченко

Орська фортеця — казахи називали її Яман-Кала (місто-погань) — стояла на степовому боці ріки Урал, біля підніжжя Яшмової гори. Гору було обнесено земляним валом, що тягнувся аж до берега ріки, а всередині звели казарми й близько двох десятків офіцерських та козацьких будинків. Кругом — безлюдний степ. Тільки на березі Уралу — сяка-така рослинність. Степ оживав і тішив око буйним зелом хіба що навесні. Він квітнув десь до середини липня, а потім сонце випалювало геть усе. Навіть повноводий Урал ставав убогою річечкою, а фортеця потопала в задушливій куряві, яку гнав східний вітер, Восени — непролазна багнюка. Узимку — морози й бурани.

Михайло Лазаревський свідчив, що спочатку Шевченкові в Орській фортеці жилось доволі стерпно найперше тому, що до нього добре ставився комендант генерал-майор Дмитро Ісаев. Він навіть дозволив поетові мешкати на приватній квартирі. Брат Лазаревського — Федір — каже, що петербурзькі земляки допомагали поетові грішми, та навіть «ніякого цензора для його листів і малюнків там не існувало, і якщо de jure і вважалась якась цензура, то він мав досить приятелів, з чиєю допомогою його листи могли завжди обминати її». Але невдовзі Ісаєв помер, і ось тоді-то настали для Шевченка важкі часи. Його батальйонний командир Дмитро Мешков, який із солдатів дослужився до майорського чину, «показав йому всю силу своєї влади». Він перевів Шевченка до казарми, де поетові було, звісно ж, не надто затишно — «товариство п'яних і розбещених солдатів, нестерпне повітря, бруд, постійний галас…» Кілька разів він саджав поета на гауптвахту за якісь дрібниці. Так, одного разу Шевченко, зустрівши Мєшкова на вулиці, зняв перед ним кашкет не лівою, як слід було за статутом, а правою рукою. Тоді офіцер зупинив його й повчально сказав: «От ви ще маєте себе за шляхетну людину, а не знаєте, якою рукою треба знімати перед начальством кашкет». І задля науки посадив поета на гауптвахту. Мабуть, не слід уявляти цього чоловіка якоюсь геть безсердечною почварою: коли Шевченко почав клопотатись про те, щоб йому дозволили малювати, Мєшков уже в березні 1848 року характеризував його як старанного солдата й казав, що він цілком заслуговує на дозвіл малювати, а коли в 1850 році Шевченка заарештували, майор Мєшков з волі самого імператора дістав сувору догану за неналежний нагляд за конфірмованим митцем. Зрештою, як згадував один із солдатів, який служив разом із Шевченком, «служба поетові не давалась, і коли б від нього вимагали те саме, що й від решти фрунтовиків, то він не виходив би з карцера». Справді, Шевченко ще змалечку не любив солдатів, а перегодом, як писав у «Журналі» 19 червня 1857 року, у нього «народилась непереборна антипатія до христолюбивого воїнства». Але річ не тільки в цій антипатії. «У незабутній день оголошення мені конфірмації, — пише далі поет, — я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. Я не те що глибоко, але навіть поверхово не вивчив жодного рушничного прийому. І це тішить моє самолюбство. Хлоп'яцтво, та й годі». Тож коли Шевченко каже про себе, що в солдатській шинелі він схожий на того «грізного» москаля, що його намалював був «скусний маляр» Кузьма Трохимович у Квітчиному «Салдацькому патреті», — це слід розуміти і як гірку іронію, і як фронду.

Поет пробує знайти розраду то в щоденникові, то в писаних крадькома віршах (поеми «Княжна», «Москалева криниця», поезія «Не гріє сонце на чужині…», послання «А. О. Козачковському» та інші), то в листах, хоч тепер мало хто з його друзів писав йому. Микола Білозерський згадував, що після репресій та обшуків 1847 року «всі в провінції були під таким страхом і трепетом, що й думати не насмілювались про листування з Шевченком». І то не тільки в провінції — коли Брюллова просили виклопотати Шевченкові дозвіл малювати, він лише мовчки знизав плечима, та й по всьому. Однак листи від найвірніших друзів таки приходили. «Тепер найбільш тихий та зручний час — одинадцята ночі, — писав Шевченко в лютому 1848 року до Варвари Рєпніної. — Усе спить, казарма освітлена однією свічкою, біля якої сиджу тільки я сам і закінчую мого недоладного листа, — чи не правда, картина в дусі Рембрандта? Та навіть найбільший геній поезії не знайде в ній нічого втішного для людства. Від дня свого прибуття до Орської фортеці я пишу свій щоденник, сьогодні розгорнув зошит і думав повідомити Вам хоч одну сторінку, — то що ж! так одноманітно-сумно, що я аж сам злякався — і спалив свого щоденника над недогарком свічки».

Якусь розраду давали й книжки. У цьому-таки листі поет просить княжну надіслати йому трактат Томи Кемпійського «Про наслідування Христа», а ще в жовтні 1847 року прохав її прислати гоголівські «Вибрані місця із переписки з друзями». Трохи перегодом він просив у Андрія Лизогуба драми Шекспіра та «Одіссею», а в Михайла Лазаревського — томик Лєрмонтова. Вірною супутницею поета була й слов'янська Біблія — книга, з якою він не розлучався навіть у безкраїх каракумських пісках. «Свята! божественна книга!.. Моє єдине пристановище, покров та уповання», — міг би сказати про неї Шевченко вслід за героєм своєї повісті «Варнак». І все ж таки досить кинути бодай побіжний погляд на тодішні поетові листи, щоб зрозуміти — його душа не знаходила собі місця. Про це свідчить і те, про що він писав, і те, як він писав: Шевченкова орфографія ніколи не була бездоганна, та особливо розгойданою вона стає саме тепер.

Утім невдовзі поетові випала щаслива нагода бодай на якийсь час вирватися з ненависної казарми. Його друзям вдалося зробити так, щоб він як професійний художник узяв участь в Аральській описовій експедиції, яку очолював капітан-лейтенант Олексій Бутаков — учений і мореплавець, за чиїми плечима вже була кругосвітня подорож. Ця експедиція мала на меті дослідити береги Сирдар’ї та Аральське море — край, що на той час був справжня terra incognita. Кажуть, що незадовго до прибуття Бутакова сталася курйозна історія. Командувач Оренбурзького окремого корпусу генерал від інфантерії Володимир Обручов доручив одному з офіцерів генерального штабу розвідати береги Сирдар’ї. Той швиденько відрапортував, що це справжній рай: запашні трави заввишки з людину, тропічна рослинність, чудовий клімат, блакитне небо… Та коли Обручов побачив цей край на власні очі — неозорі сипучі піски, велетенські, порослі очеретом болота, які аж кишіли зміями, хмари комарів, — він сказав тому офіцерові: «От що, друже! Коли ти називаєш цю прокляту Богом місцину раєм, то сиди тут, аж поки не виростиш отих запашних трав заввишки з людину, не прихилиш сюди блакитного неба й усього того, про що ти написав у своєму рапорті».

Отож, на початку березня 1848 року розпочалась підготовка до експедиції, зокрема будівництво плоскодонної п’ятдесятифунтової шхуни «Константин», а 11 травня транспорт Раїмського укріплення, яким командував генерал-майор Іван Шрейбер — півтори тисячі підвод, що везли, зокрема, розібрану шхуну, три тисячі верблюдів та понад півтисячі їхніх погоничів-казахів, рота піхоти, дві гармати й півтори сотні уральських козаків, — рушив на береги Сирдар’ї. Перехід цього транспорту з Орської фортеці до Раїма через пустелю Каракуми Шевченко чудово описав у повісті «Близнята». «Ті, хто вже бували в Каракумах, — каже він, — розповідали всілякі жахіття про ці «чорні піски», про неймовірну спеку, про брак води тощо. Але коли ми увійшли в піщані пагорби, сонечко вже стояло доволі високо, а очікуваної спеки і в помині не було. І що вище піднімалося сонце, то сильніше свистів нордовий вітер і ставало холодніше, так що до полудня ми змушені були одягти шинелі. Три доби ми не знімали шинелі й уже почали було насміхатися з оповідачів про жахи Каракумів. Аж раптом вітер почав швидко вщухати й до полудня вщух зовсім. До колодязів залишалось іще верст десять, і ці десять верст видались мені десять по десять. Спека,6ула нестерпна. Ніколи в житті я не відчував такої жахливої спраги й ніколи в житті не пив такої гидотної води…» Вода, що її знайшли, була «гнилою солоно-гірко-кислою… А на додачу її і в рот не можна було взяти, не процідивши: вона аж пінилась вошами й мікроскопічними п’явками». Отака була ця «киргизька Сахара». Та, з другого боку, була в ній і своя особлива краса, така мила для ока художника: далекі заграви степових пожеж, розкішні міражі, рожеві соляні озера. «Зі сходом сонця, — писав Шевченко, — перед нами відкрилась велетенська блідо-рожева рівнина. Це висохле озеро, чиє дно вкрите тонким шаром білої, мов рафінад, солі. Такі рівнини й раніше зустрічались у Каракумах поміж піщаними пагорбами, але не такі великі, як ця, і не освітлені вранішнім сонцем. Я довго не міг відірвати очей від цієї гігантської білої скатертини, злегка затягнутої рожевою тінню». Поет раптом відчув себе малесенькою порошинкою в цій грандіозній картині Божого творива і відірвав свій погляд аж тоді, як хтось із козаків сказав, що дивитись на озеро не варто, бо можна осліпнути.

А вже наступного дня мандрівники купалися в Аральському морі, а потім ночами йшли його берегом далі, адже вдень іти було несила: у затінку спека сягала сорока градусів — яйце варилось у піску за п’ять хвилин. Та попри все, Шевченко почувався тут куди ліпше, ніж у казармі, і був у доброму гуморі. Штабс-капітан Олексій Макшеєв згадував, що коли експедиція прибувала в який-небудь форт, де можна було дістати щось інше, крім сухарів та води, то Шевченко з посмішкою говорив його денщикові: «Дай-но мені, братику, квасу з льодом, ти ж знаєш: не так я вихований, щоб пити одну голу воду». Але й «гола вода» на щось та годиться: Броніслав Залеський казав, що в пустелі Шевченко малював свій автопортрет, дивлячись у відро з водою, бо іншого дзеркала тут не було…

Уранці 19 червня 1848 року транспорт прибув до Раїмського укріплення. Сім сотень верст залишились позаду. Над рівною горизонтальною лінією валу Шевченко побачив довгу, криту очеретом казарму та невисокий пагорб з напівзруйнованим кам’яним півмісяцем — священну могилу батира Раїма. «Назустріч нам, — писав поет, — вийшов майже весь гарнізон. Бліді, безрадісні, наче в арештантів, обличчя. Мені стало страшно…»

Однак дихати тут було куди легше, ніж в Орській кріпості. Шевченко мав відносну свободу. Він жив не в казармі, а в окремій юламейці, ходив, куди сам хотів, йому ніхто не боронив ані писати, ані малювати, ані навіть носити цивільний одяг. Експедиція пробула в Раїмі понад місяць — треба було зібрати шхуну «Константин», належно підготувати приладдя до роботи, скласти маршрути та плани вивчення Аральського моря, завантажити все необхідне на шхуну «Николай», яка прибула сюди ще раніше. Нарешті, увечері 25 липня 1848 року шхуни рушили по Сирдар'ї до Аральського моря, плавати по якому було дуже непросто хоч би тому, що воно бурхливе й неспокійне. «Вітер, — писав Олексій Бутаков, — сильнішає в одну мить, створюючи велику хвилю, а потім, стихнувши, залишає по собі найнеприємніші брижі, які не дають жодної змоги лавірувати». За спостереженням капітана, рівень Аральського моря поступово знижувався. У морі було дуже багато риби, а на берегах та островах — сила-силенна птахів: пеліканів, бакланів, чайок, лебедів, фламінґо…

Плавання тривало майже два місяці — до 23 вересня, коли експедиція кинула якір у гирлі Сирдар'ї, а 5 жовтня зійшла на берег острова Косарал, щоб перезимувати. Саме тут та ще в Раїмі Шевченко й мешкав аж до початку травня 1849 року. Під цю пору він багато малював. І то були не просто замальовки краєвидів. Шевченкові малярські пейзажі — це ніби дзеркало його власної душі. Недаром Дмитро Антонович перегодом буде говорити про їхній «імпресіонізм». Та ще більшою мірою цей «імпресіонізм» характерний для Шевченкових поетичних пейзажів:

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться.

Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,