Тарас Шевченко

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

«Антропоморфізм, — писав колись Майк Йогансен про цю Шевченкову поезію, — досягає тут нечуваної доти виразності і конкретності — залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Вайлд), виступає цілком виразно». Загалом, зимівля на Косаралі була для поета напрочуд плідною: за цей час він написав понад сім десятків поезій, серед яких і блискучі імпровізації на теми української жіночої лірики: «Якби мені черевики…», «Закувала зозуленька…», «Ой пішла я у яр за водою…», «Утоптала стежечку…», — і роздуми про незбагненну таїну втіленого слова:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється-ожива,

Як їх почує!..

Знать, од Бога

І голос той, і ті слова… —

і щемкі поетичні автопортрети, що їх так полюбляв Шевченко:

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином