Тарас Шевченко

Незлим тихим словом.

Десь наприкінці березня або на початку квітня 1846 року Шевченко на кілька місяців прибуває до Києва. Якраз у цей час він знайомиться з Миколою Костомаровим, Миколою Гулаком, Іваном Посядою, Опанасом Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського братства, що виникло тут-таки в Києві на зламі 1845–1846 років. Остаточною метою братчиків була заснована на засадах демократії конфедерація всіх слов'янських народів, щось на взір Сполучених Штатів Америки. Як сказано в програмових «Книгах битія українського народу», братство мало на меті шляхом просвіти «установити Річ Посполитую і славян поєднати по образу іпостасей божественних — нерозділимо і незмісимо…» А роль «месії» відводилась тут Україні, яка ніколи не знала ні хлопа, ні пана: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Славянщину на свободу і братство, розійшовся по світу славянському… І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх славян, і почують крик її, і встане Славянщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа». Саме ця ідея дала владі підставу стверджувати, що «Книги битія…» сповнені «революційних та комуністичних приписів». Так чи так, але попри посутні розбіжності, які існували в поглядах братчиків, усіх їх об’єднувала виразна опозиційність щодо самодержавного деспотизму, чи, як казав Микола Савич, «китайщини». У 7-му параграфі «Книг битія українського народу» саме тиранів-царів подано призвідцями розбрату між людьми, причиною всіх людських злигоднів та страждань: «І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильнійші або їм нужнійші і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хороба, і нещастя і незгода». Найрадикальнішим речником цієї ідеї в колі братчиків був саме Шевченко. Недаром, як свідчив Юрій Андрузький, «головним правилом» поета було таке: «хто відданий государеві, той мерзотник, а хто ліберал, той шляхетний чоловік».

Утім Кирило-Мефодіївське братство проіснувало всього трохи більше року. Справа в тому, що братчики часто зустрічались на квартирі Миколи Гулака в будинку біля Андріївської церкви. Тут-таки квартирував і студент Університету святого Володимира Олексій Петров, який спершу підслухав їхні розмови, а потім втерся в довіру до Гулака тільки задля того, щоб викрити цю таємну організацію. 28 лютого 1847 року він повідомив про неї помічника куратора Київської учбової округи Михайла Юзефовича, а 3 березня подав на ім’я самого куратора, Олександра Траскіна, письмовий донос, у якому йшлося, зокрема, про те, що на квартирі Гулака точаться розмови про потребу для Росії республіканського ладу, що в програмовому документі братства неправильно потрактовані слова Євангелії: «Віддайте кесареве — кесареві, а Богові — Боже», — що там є заклик до всіх слов’ян звільнитися від рабства, а крім того, братчики читають явно протизаконні вірші Тараса Шевченка… Уже 22 березня начальник III відділу граф Олексій Орлов наказав якнайшвидше затримати й обшукати імовірних членів цієї організації, зокрема й Тараса Шевченка.

На той час Шевченка в Києві не було. Ще в листопаді 1846 року він подав прохання призначити його на вакантну посаду вчителя малювання в Університеті святого Володимира (крім Шевченка, на неї претендували академік Йосиф Габерцетель та художники Наполеон Буяльський і Павло Шлейфер), а поки справа вирішувалася, 12 січня 1847 року поїхав до своїх приятелів на Чернігівщину. Зокрема, 22 січня 1847 року у Вознесенській церкві села Оленівка поет, як старший боярин, тримав вінець під час вінчання Пантелеймона Куліша з Олександрою Білозерською. Надія Кибальчич згадувала, що коли Шевченко вже покидав весілля, то посміхнувся до молодої:

— А що ви мені Дасте на пам’ять сего дня?

Молода миттю вирвала квітку зі свого миртового вінка й подала йому. Мабуть, вона не знала, що це була погана прикмета. Старі жінки так і зойкнули: «Бути лихові!» Лихо й справді не забарилось.

У перших числах квітня 1847 року Шевченко поспішав до Києра — ще 21 лютого міністр народної освіти граф Сергій Уваров, зваживши всі «за» і «проти», призначив його на посаду вчителя малювання Університету святого Володимира, а крім того, поет був запрошений на весілля Миколи Костомарова й Аліни Крагельської. Коли поет разом зі своїм супутником, кавалерійським офіцером Солониним, 5 квітня під'їхав до Дніпра, переправи не було, бо ріка сильно розлилась. На березі стояв один тільки човен для переправи пошти, кур'єрів, квартального наглядача та двох жандармів. Човен мав ось-ось відійти до Києва. Спочатку ці люди начебто не хотіли брати на борт Шевченка і його товариша, та коли офіцер запропонував їм непогану винагороду, погодились. Насправді човен чекав на Шевченка, та щоб не викликати в нього підозри, була розіграна ота сцена. А на середині ріки косоокий квартальний наглядач показав поетові ордер на арешт. Пізніше Шевченко з посмішкою казав, що він, не знати чого, ще з дитинства не любив косооких — мовляв, мабуть, душа щось передчувала… За кілька хвилин поет кинув у хвилі Дніпра пакунок своїх паперів, та поліціянт і жандарми виловили його. Супутник Шевченка просив їх не робити цього, обіцяючи великі гроші, але ті побоялись пристати на таку пропозицію.

Спочатку Шевченка доправили до київського цивільного губернатора Івана Фундуклея, а прямо звідти повезли до Санкт-Петербурга, у каземат III відділу власної його імператорської величності канцелярії, що був біля Ланцюгового мосту. Кажуть, по дорозі до північної столиці поет поводився так безтурботно, що на одній зі станцій наглядач, записуючи подорожні документи, в яких значився чиновник та арештант, не без іронії зауважив, що на перший погляд важко й сказати, хто тут арештант, а хто його супроводжує. Певно, Шевченко вже тоді звик цілком покладатися на Божу волю, пам’ятаючи слова «геніального бунтівника» Богдана Хмельницького, які перегодом зринуть у повісті «Близнята»: «Що буде, то те й буде. А буде те, що Бог нам дасть».

Готуючись до зустрічі з поетом, III відділ хотів зібрати про нього якомога більше інформації. Саме тому 12 квітня

1847 року граф Орлов звернувся з відповідним запитом до тодішнього президента Академії мистецтв герцога Максиміліана Ліхтенберзького. Той цілком прихильно відгукнувся про вихованця Академії, зазначивши: «Вважаю за потрібне додати, що Шевченко має поетичний дар і написав по-малоросійському деякі вірші, які шанують люди, обізнані з малоросійською мовою та старими звичаями цього краю; його завжди вважали чоловіком моральним, можливо, трохи мрійником та шанувальником малоросійської старовини, але нічого гідного осуду про нього до Академії не надходило». Проте граф Орлов та його підлеглі були іншої думки.

На допитах Шевченко тримався мужньо й спокійно. Один із тих допитів через багато літ зрине йому в страшному сні. «Мені примарилось, — писав поет у «Журналі» 15 вересня 1857 року, — нібито начальник штабу корпусу жандармів генерал-лейтенант Леонтій Дубельт у своєму затишному кабінеті перед палаючим каміном марно навертав мене на шлях праведний, погрожував тортурами, а насамкінець плюнув і назвав мене «извергом рода человеческого»»… Мабуть, і в застінках каземату поет думав не так про свою власну долю, як про Україну:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…