Тарас Шевченко

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

У молитовному поетовому «вірую!» дивним робом бринить його незмога примирити благодать зі справедливістю, тобто узгодити незбагненний Божий промисел та людську правду в акті віри, чиїм неодмінним наслідком була б смиренність перед злигоднями й стражданнями: у поетовій душі бере гору почуття метафізичної скривдженості людини. Згадаймо, що Пантелеймон Куліш у епілозі до роману «Чорна рада» назвав Шевченка «співцем людської кривди». Отож, образ титана Прометея в поемі «Кавказ», чия ідеологія, за словами Павла Филиповича, «набуває розгону і принципіальної глибини від суто романтичного протиставлення природи й культури», — це справжня «префігурація» богоборчого мотиву. Та й загалом, Шевченків метафізичний бунт має виразні прометеївські риси. По-перше, він інспірований любов'ю до людини — цим, як казав Альбер Камю, «одвічним алібі бунтівника». По-друге, для нього характерна жертовність. Ранній образ Шевченка, як безталанного поета-сироти, усередині 1840-х років перетворюється на ореол шляхетного страждальця — уже перший відгук на розгром Кирило-Ме-фодіївського братства, надрукований 1848 року на шпальтах львівської газети «Дневник русский» Генриком Яблонським, мав назву «Мученикам вольності з року 1847». По-третє, чи не найяскравішою рисою Шевченкового метафізичного бунту стає профетизм. Романтичну візію богонатхненного поета-пророка, покликаного розбудити свій народ та вивести його з неволі, Шевченко добре знав іще зі свого улюбленого твору — драматичної поеми Адама Міцкевича «Поминки» («Огіасіу»). А вже десь на початку 1840-х років у поета з'являється відчуття і свого власного пророчого покликання. Недаром профетизм стає лейтмотивом поеми «Тризна», славетний альбом «Три літа» розпочинається плачем пророка Єремії, а в посланні «І мертвим, і живим…» Шевченко вже прямо говорить, мов пророк чи апостол:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

На 1843—1847-й роки — час, що його заведено називати періодом «трьох літ», — припадає творчий розквіт поета. Музи були особливо прихильними до нього в жовтні-грудні 1845 року, коли він мешкав переважно в Переяславі, в Андрія Козачковського, та в селі В’юнище, у Степана Самойлова. За цей короткий час Шевченко, крім згаданих «Кавказу» та «І мертвим, і живим…», написав поему «Єретик», у якій змальовано чеського реформатора Яна Гуса, що був спалений 1415 року згідно з вироком Констанцького собору; містерію «Великий льох», наскрізь пройняту національно-визвольним пафосом; поему «Наймичка», в якій поет знову звертається до теми «Катерини», хоч і вирішує її в інакшому ключі. «Катерина, — писав Іван Франко, — натура проста, палка, вразлива, сангвінічна; ошукана москалем, відіпхнута, у своїм тяжкім горю вона думає тільки про себе, покидає дитину на шляху, а сама шукає на своє горе ліку — одинокого, який їй лишився, — в воді під льодом. Наймичка — натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини». Може, і справді, як стверджував Микола Петров, «Наймичка» за чистотою християнської думки перевершує всі інші твори поета.

А ще були поема «Сліпий» («Невольник»), цикл «Псалми Давидові», «Холодний Яр»… На ту пору, як згадував Андрій Козачковський, Шевченко «писав, ніби граючись». Останнім твором альбому «Три літа» стала написана в Переяславі 25 грудня 1845 року поезія «Як умру, то поховайте…» («Заповіт») — «альфа» і «омега» української романтичної есхатології:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кровю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В семЧ вольній, новій,

Не забудьте помянути