Вершники на Інгулі

погналися в степ за безборонними втікачами, а коли доганяли, то били й

216

рубали шаблями всіх, кого попало. Невинні люди падали на коліна, але їх не

жаліли і нищили. Такий був наказ, і нікого не милували. Поранених або

дострілювали, або забивали шаблями. Побачивши таке нещастя, повстанські

частини, що були в лісі Чута і в с. Гутницькій, пішли в наступ на Красносілля

й припинили там кривавий бенкет комунарів. Вдалося врятувати пару сотень

населення. Заходило сонце і червоні відійшли, залишивши окровавлене і

пограбоване село. Кіннота червоних з награбованим повернулася до

Єградківки, готуватися до нових кровавих дій. При цій жорстокій розправі

було 122 вбитих, в більшості хлопці-підлітки та жінки. Плач і смуток огорнув

усе село і рідко де була хата, що не мала б небіжчика, а то й двох”. Тож, у

досоюзні часи щойно переведена до Центральної України з російського

Таганрогу кінна школа взяла участь у холодноярській та інших каральних

акціях, придушенні виступу селян, які на своїй землі боронили волю від зайд

із закордоння. 1998 р. олександрівський краєзнавець В. Білошапка записав

переказ мешканця Цвітного 1934 р. Т. Хмари, у фрагменті якого йшлося:

“Одного разу на Хмару напала кавалерійська школа червоних. Він дав на

Буртах бій. Зібрав борони з села і поставив вверх зубками з кіньми. В тому

бою йому попало теж. Пішли розмови, що Пилипа вбили. Та його знайшов