Сама назва роману, «Вечірній мед», натякає на запозичення з міфу про Одіна. У його змісті, йдеться, зокрема, про ідею поета-ґенія, що вирізняється надприродним мовним даром. П’ючи мед Одіна, поет опановує символічну, чарівну мову поезії; така поезія допомагає людині втекти від дійсності і дозволяє зазирнути в інший світ[168]. Ключове поняття для Москальця і його «Вечірнього меду» — це віра в існування вибраного товариства поетів-ґеніїв, таланти яких дають їм змогу доступитися до метафізичного; їхня мова має здатність трансформувати світ, але вона має бути вільною і текти, як «мед-молоко». Кілька разів упродовж усього роману Москалець згадує про потребу в новій мові, необхідність відродження мови в молитві. В одному з епізодів наратор, залишившись на самоті у Києві, уявляє поряд кохану Андрусю і думає, що варто йому просто навчитися гарно писати, і вона постане перед ним:
якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема в київі ось тут у київі пишеш повіривши раптом у те що коли писатимеш добре то диво відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою ось тут у київі…[169]
Москалець використовує той факт, що обидва слова, «мова» і «Андруся», в українській мові жіночого роду. Як наслідок, у цьому фраґменті наратор не тільки сумує за тим, що Андрусі нема в Києві, а й нарікає на те, що українську мову не почуєш у переважно російськомовній столиці України.
Найпотужніший і повторюваний символ мови у «Вечірньому меді» — це сніг. Сніг тут уособлює все хороше, що пропонувало мистецтво; він прощає, згладжує, очищає і вибілює все у світі бруду. Москалець уявляє цю потенційну нову, досконалу мову у вигляді снігопаду. Як члени своєрідної ексклюзивної гільдії («нічні пастухи буття», як цю групу згадує Москалець у своїй поезії), поети світу повинні прагнути досягнути цієї мовної чистоти, щоб створити кращий світ — вони мають витворити світ істинної поезії.
Юрко Ґудзь поділяє Москальцеве розчарування в стані української мови у пострадянській Україні і часто робить висновок, що мова не має сенсу. Він нападає на мову, деконструюючи її і картаючи саме тому, що він її так цінує. В центрі уваги його роману «He-Ми» — мова. Хоча, як ми бачили, занепад української мови приніс Ґудзеві розчарування, він цілком розраховує на її майбутнє. Він вважає, що мова і тільки мова може допомогти знайти колишню єдність з іншими. Для Ґудзя писання створює інший простір — інший світ, який гоїть рани і відновлює гармонію.
Попри їхні зусилля і успіхи у порятунку від метафізики української мови під час ейфорійного руху, стосунки, що його пострадянські українські інтелектуали мають з мовою, не надто відрізняється від того, яким вирізнялися їхні попередники. Віра Агеєва відзначає таке свідоме повернення до метафізичного у цій прозі. У своєму есе, присвяченому Оксані Забужко, під назвою «Жінка-авторка як інопланетянка», Агеєва зауважує у прозі вісімдесятників заклик до потойбічного, вищого джерела творчості: «Розрахунок з соцреалізмом і самостановлення літератури спричинювали наприкінці вісімдесятих це акцентування метафізичної сутності мистецтва»[170]. Хоча відповіддю реалізму від письменників-вісімдесятників став постмодернізм, який характеризувався радше ейфорійним рухом, а не метафізичним, правда в тому, що останній, тим не менш, значною мірою присутній у деконструкції, спричиненій першим. Ця присутність просто занадто угніздилася, щоб її могли цілком розмити кілька років літературних експериментів та ігор. Невпинна марґіналізація української мови не дозволяє їй, по суті, звільнитися від свого успадкованого значення моралі. У статті 2001 року критик Вадим Тринчій пише:
Українською літературною мовою (ангельську звичайно сприймають за якусь мертву або екзотичну мову) нині розмовляють, наче б узяті Святим Духом — у нестямі, захоплено, не розуміючи самих себе, не намагаючись висловити думку, а тільки розмовляти — співати, і державне впровадження її у маси дедалі виразніше скидається на штучне моделювання кінця світу[171].
Підтверджуючи арґумент щодо наявності метафізики в сучасній українській мові, Тринчій також зачіпає цікавий момент щодо реакції на спроби влади унормувати українську мову та посунути її (хай і позірно) з периферії ближче до центру. Яке же реаґує український інтелектуал на це порушення важливої частини своєї індивідуальності? Почуття інакшості, яке мали на собі пострадянські українські інтелектуали, зумовило їхнє відчуження від суспільства. Проте, почуття інакшості, що випливає з української мови, містить додатковий аспект, питомий для самоідентичності пострадянського українського інтелектуала.
Багато хто з письменників покоління вісімдесятників був пов’язаний з підпільною українською культурою 70-х і початку 80-х років минулого століття. Не лише офіційне радянське суспільство забороняло, витісняло на задвірки і часто утискувало це культурне середовище, але й це справжнє підпілля також саме відкидало офіційне радянське суспільство. Його прихильники вважали себе відмінними, іншими і кращими за «пересічну радянську людину» або совка. Українська мова відрізняла їх від совків; вони використовували цю мову, щоб претендувати на територію протесту і невдоволення радянським status quo.
У прозових творах, написаних вісімдесятниками, совковий персонаж, як правило, розмовляє російською або суржиком; такого героя часто висміювано і/або зображувано в неґативному світлі. Дистанціюючись від російської мови, українські інтелектуали намагаються продемонструвати свою окремість від совка. Це особливо очевидно, коли український інтелектуал залишає Україну і наражається на неуцтво світу у тому, що стосується України; такі сцени з’являються у творах багатьох авторів, включаючи Забужко, Андруховича, Євгенії Кононенко і Юрія Іздрика.
У романі Іздрика «Подвійний Леон» головний герой опиняється на вокзалі у Варшаві, приїхавши до Польщі на лікування; він знає, що до нього приступлять з короткими гужами мафіозні головорізи, вирішивши, що перед ними громадянин однієї з країн, які колись виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, і пам’ятає, що головний показник цього є використання російської мови. Тим-то він намагається дистанціюватися від російської мови, щоб його автоматично не зарахували до групи беззахисних громадян колишнього Союзу, які їдуть залізницею нелеґально торгувати на Захід. На станції до наратора підходить кремезний бандит у спортивному костюмі і кидає йому російською: «Землячок, поговорить надо»[172]. Наратор вдає, що не розуміє російську мову, і намагається порозумітися, використовуючи свій невеличкий запас польських слів. Це робиться не тільки з практичних міркувань або міркувань безпеки — це теж приклад того, як він бачить свою особистість.
Але те, що хтось розмовляє українською мовою (чи не розмовляє російською) не означає, що він стовідсотково входить до «анти-совкового підпілля». Насправді, серед злодіїв, які з’являються в романах Андруховича, є персонажі, які розмовляють українською, щоб обдурити героїв романів. Приміром, у «Рекреаціях» підозрілий комсомольський активіст Біленкевич розмовляє українською мовою з поетами, які прибули на свято Воскресаючого Духу у Чортопіль, але коли він випадково переходить на російську, виникає підозра, що він є аґентом радянської системи[173]. У «Московіаді» до українського інтелектуала Отто фон Ф. у підземеллях московського метро звертається якийсь україномовний «Сашко». Отто з підозрою ставиться до надміру привітного «Сашка» (ім’я якого завжди пишеться в лапках, натяк читачеві, що це якесь псевдо), і коли «Сашко» запитує його: «До речі, як вам моя українська?» — Отто відповідає: «Бажає гіршого… Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…» Згодом, коли «Сашко» читає Отто написаного ним українського вірша, доходить до суперечки між двома чоловіками, про яку розказує Отто. Починається вона з мелодраматичної декларації «Сашка»:
— О мово рідна, що без тебе я?
— Гівно, — відповів ти йому.
— Перепрошую? — не зрозумів «Сашко».
— Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться[174].
Письменники-вісімдесятники часто чіпляють наліпку ексклюзивності на українську мову. Хоча вони самі часто експериментують з мовою у своїх прозових творах, вісімдесятники вважають, що вони є хранителями «істинної» української мови і зазвичай закидають урядовцям офіційні спроби унормування мови, вважаючи їх безграмотними, нещирими і, врешті-решт, небезпечними для мови. Таким чином, у прозі вісімдесятників українська мова виконує подвійну функцію інакшості; вона витісняє її носіїв на задвірки у руслі радянського і пострадянського status quo, і водночас з точки зору україномовних інтелектуалів вона відділяє їх від суспільства, з яким вони самі не хочуть себе ототожнювати — це психологічно підсилює їхню самооцінку в цьому суспільстві. В обох випадках почуття інакшості стає чинником ідентичності українського інтелектуала в цих прозових творах.
7. Спільнота інших
Під словом МИ просимо не розуміти якусь творчу спілку, чи просто групу людей. МИ — то навіть не духовна спільнота, то просто займенник, одне з багатьох слів.
Юрій Іздрик, Маніфест журналу «Четвер»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття» автора Марко Андрейчик на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття“ на сторінці 20. Приємного читання.