Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

У нарисі, в якому проаналізовано те, як Забужко і Андрухович відправляють своїх героїнь і героїв за межі України для того, щоб дати уявлення про свою ідентичність, Віталій Чернецький пише, що «літературні твори, організовані навколо тропа пересування, можуть правити за ефективну критику спадщини імперіалізму і дослідження розмаху постколоніального стану»[147]. Тут Чернецький обговорює географічне переміщення, але в «Бурдику» Діброва використовує часове зміщення з цією самою метою; сам роман є, по суті, автомобілем, в якому Діброва везе своє «задушене покоління» у найближче майбутнє, аби краще оцінювати його місце в новій Україні. Старший представник вісімдесятників, які писали про період, коли Україна здобувала незалежність, Діброва вивів своє покоління як «втрачене». Твори інших письменників-вісімдесятників кладуть на карб брак загальної, функціональної мови, ставлячи її за причину такої дезорієнтації.

У романі «He-Ми» Юрій Ґудзь припускає, що десятиліття радянської гегемонії завдали серйозної шкоди і пам’яті, і мові. Українська літературна мова сприймається у сьогоднішній Україні як дивна і старомодна, і головний герой Ґудзя прагне написати книгу, яка подолає розрив між повсякденною українською мовою та канонічною літературною:

Спроба хоча б ненадовго позбутися відчуження між власне літературною мовою і повсякденним живим промовлянням. Бо для загалу, заскоченого тим очевидним розмежуванням, стає чужим і непотрібним  в с е, що написане на рівні давно змертвілого канонізованого жарґону… який відібрав у більшости слів силу їхнього суттєвого значення… Заяложені брехливими й масними устами всі оті «духовності», «пошанівки», «славні» звучать для нормального вуха не менш брутально й нестерпно, аніж ненормативні означення жіночих і чоловічих геніталій…[148]

Таким чином, наразі нема кому слухати цю мову — вона звучить грубо, і люди сприймають її як образливу. Головний герой шукає «справжню» українську мову, але не здолає її воскресити. Він і далі пише мовою, дивною і непотрібною для більшості людей. Його нездатність згадати слова символізує загальний, зруйнований стан пам’яті в Україні внаслідок десятиліть радянського тоталітаризму. Ґудзь вважає пам’ять вищим станом існування і певен, що написання дозволяє відновлювати в пам’яті втрачений простір, де людина була інакшою, аніж є сьогодні. Але його герой постійно силкується знайти мову, якою йому писати, і навіть визнає, що він ніколи не напише свою заплановану книгу. У цьому романі існує загальний зміст, це потреба уникнути жахливого теперішнього — часу, в якому люди не можуть згадати, що життя може бути кращим. Він оголошує про необхідність почати заново. Олег Сидор-Ґібелінда називає «мовчання» і «сніг» одними з основних тем, які обертаються навколо «He-Ми». На його думку, мовчання — це реакція на недовіру до нещирих слів, а сніг символізує становлення нового світу[149]. Як і багато інших вісімдесятників, Ґудзь розчарувався в хаотичному сьогоденні і дивиться в майбутнє нового світу. Навіть тоді, коли його головні герої подумки повертаються в минуле і згадують своє дитинство, йдеться про спробу автора уявити собі майбутнє, яке відрізнятиметься від наявного.

«Вечірній мед» Костянтина Москальця і собі поділяє стурбованість колег, вісімдесятників, щодо української мови. Його герой, як і героїня Забужко, доходить думки, що навіть якби він написав ґеніальний роман, ніхто його не читатиме, бо пересічному українцеві він не потрібен[150]. Як Ґудзь, він ставиться до мови як до «мертвої» (мертва українська рідна мова) і чекає, доки впаде сніг, щоб той заніс бруд сьогодення і дозволив почати все спочатку. Його герой описує теперішнє як «жахливі, безглузді часи», в яких люди досі намагаються врятуватися від «тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніальне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Ленін, вічно живий»[151]. Москалець використовує похмілля як метафору для опису наслідків колоніального існування впродовж усього твору; так само, як його герої не можуть протистояти алкоголю, хоча розуміють, що у майбутньому відчуватимуть його руйнівний вплив на своє здоров’я; Україна і далі потрапляє у пастки і ритуали, які не дають їй позбутися залишеного позаду, у минулому, гніту. Роман виливає затяжне відчуття розчарування, що приходить після втраченої можливості. Для Москальця ця можливість з’являється у часи здобуття української незалежності і швидко зникає в пострадянській Україні. У певному сенсі перша частина «Вечірнього меду» — «Зима у Львові», — передбачає це дедалі більше розчарування.

Дія «Зими у Львові» розвивається у Львові, місті в Західній Україні, що наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття було у центрі пориву України до незалежності. Окрім того, в ці роки Львів відігравав роль столиці української культури, реґулярно збираючи інтелектуалів з усіх куточків України на всілякі культурні заходи. Головний герой Москальця — це один із таких інтелектуалів, і його поступове розчарування Львовом ніби передбачає евентуальне зменшення впливу цього міста на пострадянську Україну і зменшення його внеску у пострадянську українську ідентичність. Будучи уродженцем північно-східної України, головний герой сприймає Львів як місто дивне з багатьох поглядів і сповнене химерних галицьких особливостей мови і манер, яким Москалець надає ваги, підкреслюючи їх. Увагу головного героя привертає львівська архітектура, привнесена специфічною мультикультурною історією Центральної Європи і надто не схожа на архітектуру більшості інших українських міст. Таким чином, Львів у романі Москальця наділяється певним відчуттям несхожості, але, як найбільше у світі україномовне місто, він приваблює українських інтелектуалів, які беруть участь у відродженні рідної культури — західноукраїнське місто покликане вести Україну геть від її відрубного радянського минулого і пов’язувати її з європейською ідентичністю. З розвитком роману, проте, Львів виявляється своєрідною пасткою. Його особливі прикмети з часом змальовано як дивні і як елементи, що радше заважають, аніж надихають. Комічна група інтелектуалів, яку виводить Москалець (Дем, Троцький, Господь Крішна) перетворюються на жалюгідних алкоголіків, які не можуть зібратися з енергією і відкинути алкогольні ритуали, які зруйнували їхнє існування. Вони — вигнанці, яким гріш ціна в очах суспільства. Їхні інтелектуальні пошуки, які свого часу надихали людей, нині не тільки іґноруються, але вважаються дивними і навіть небезпечними.

В одній із ключових сцен роману Дем зрештою погоджується говорити після тривалого, добровільного мовчання і одразу розповідає історію ще одного інтелектуала, представника львівської богеми — Міська, містика-лунатика Міська (який, як припускає дехто, є альтер еґо головного героя і наратора), людини, яка «читала і писала, писала і читала» цілими днями, замкнувшись на власному горищі. Він розмовляє кількома мовами і проводить весь свій час у самозаглибленні у них. Дем спробував переконати його відмовитися від цього заняття, боячись, що Місько збожеволіє:

життєвий світ там, де життя, а не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них не довідався більше того, про що дійсно знає кожен із нас, бо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холєра, погодься, що ти кінчена істота, що ти паморозь на траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься не зі мною, не на словах, а з собою, в душі твоїй книжній, безживній, шелестючій; погодься, і ти врятуєшся[152].

З’ясовується, що Місько зрештою збожеволів і потрапив до психлікарні; відтак його відпустили і він наразі безцільно блукає вулицями Львова. Думка, що інтелектуали — це якісь «нікчеми», якісь «недотепи», свідчить про те, як Москалець оцінює їхнє становище у пострадянській Україні. Москалець часто використовує слово — нікомунезалежні[153] — описуючи те, як сприймає його покоління інтелектуалів пострадянська Україна. Це спонукає наратора дивуватися: «Де наші руки і шляхетна вищість, де наша блакитна кров і пурпурові троянди?»[154]

Наприкінці «Зими у Львові» головний герой нарешті від’їздить зі Львова, залишаючи місто, яке не виправдало надій багатьох на те, що воно стане культурною Меккою для України. Галас української незалежності, який ставив українських інтелектуалів у центр масових урочистостей з нагоди змін, теж стих, щойно Україна рушила шляхом пострадянського існування. Цю мрію вісімдесятників зруйнувала реальність, коли вони знову опинилися на периферії суспільства — команда сторонніх, які не можуть йти в ногу з навколишніми змінами і яким були не потрібні ті, хто зміг скористатися з тих змін.

Відчуття того, що вісімдесятники — це втрачене покоління, також випливає з натяків у цих прозових творах на нездатність головних героїв пристосуватися до раптової навали Заходу і капіталістичних вартостей. Сам же Захід, до якого так прагнули і тягнулися ці інтелектуали, як складова ейфорійного руху марґіналізує їх у своїй країні. Оксана Забужко вважає, що, на відміну від Росії, Україна була «заражена» західноєвропейською ідеєю індивідуальної волі впродовж усієї своєї історії, але завжди бракувало структури для підтримки і розвитку цієї волі[155]. Отже, ті, хто мав контакт із Заходом і ототожнював себе з деякими із його вартостей, відчув себе ураженим, коли цим ідеям врешті-решт не вдалося закріпитися в Україні, на відміну від тих, хто з самого початку легковажив такими можливостями. Як результат, вісімдесятники на різний лад критикували Захід.

Перенісши українця (одного зі своїх головних героїв, Станіслава Перфецького) на Захід, Андрухович дає можливість стежити за стосунками Заходу з Україною і навпаки. Андрухович показує нам раз по раз, що навіть після того як Україна здобуває незалежність, Захід і далі не знає про країну. Коли Перфецький зустрічає інших учасників конференції у Венеції, вони сприймають його як «росіянина». На сторінках «Перверзії» Андрухович теж згадує колонізаційну споживацьку практику Заходу і часто знайомить читача із західними думками про Україну; на неї дивляться як на якусь екзотику, вважають, що розташована вона на периферії Європи, а не є складовою Заходу.

Забужко і героїні Кононенко скептично ставилися до їхніх західних романтичних партнерів. Кращий соціальний статус жінок, прогресивніше суспільство і вищий рівень життя привабили цих українських інтелектуалок, але автори романів показують, що до Заходу героїні ставляться вельми критично і не бажають приймати західні цінності як свої власні. Маючи за плечима більшу частину свого життя, проведеного вдалині від Заходу, члени цього покоління не можуть пристосуватися до нього в середньому віці в такий короткий проміжок часу. Діброва показує, як представники покоління наратора і Бурдика виростають згодом до бізнесменів чи культових лідерів у пострадянській Україні і за кордоном, тоді як герої не можуть пристосуватися. Інтелектуали й ідеалісти, вони потрапляють у скруту, змушені підкоритися цим часам блискавичних змін.

У другій частині «Вечірнього меду» — «Упродовж снігопаду» — наратор Москалець їде до Німеччини; його коханка Андруся зараз живе на Заході, іноді повертаючись в Україну, щоб лаяти наратора і його колег за брак ініціативи. Пригнічений своєю непотрібністю в Україні, наратор хоче побачити, як живе західний інтелектуал, про якого він стільки читав. Коханець Андрусі, Гайзбрехт, — типовий західний інтелектуал, який працює в аванґардній театральній компанії, але, зі свого боку, сплачує податки, голосує і дотримується правил дорожнього руху; він здається дивним і навіть смішним в очах наратора, українського інтелектуала, душа якого повна шрамів радянського минулого. Він бачить, що Захід йому не до шмиги, як він собі уявляв у ті роки, коли подорожі туди були заборонені. Тривалий час правлячи за контрапункт до радянського існування, він виявився привабливою складовою самоідентифікації вісімдесятників. Тепер, коли він став доступним, ці інтелектуали розуміють, що Захід чужий, та й вони самі також відрізняються від нього. Досить молоді, щоб спокуситися Заходом, а потім певною мірою вивчити його у своєму житті, вони, як з’ясовується, тим не менше не можуть прийняти його повністю. Тим-то нездатні ототожнити себе з подіями у пострадянській Україні, письменники-вісімдесятники зависають у просторі між цими різними орієнтаціями, губляться і шукають своє місцезнаходження.

Основні теми в прозі письменників-вісімдесятників, показові для хаотичної тенденції, — це розчарування інтеліґента суспільством пострадянської України, несумісність інтелектуалів різних статей і самосприйняття письменників-вісімдесятників, що належать до втраченого покоління — разом з зображенням українського інтелектуала здебільшого як хворого, все це з’явилося разом з ейфорією початку 1990-х. Розпад Радянського Союзу уможливив нові підходи до української ідентичності, і тепер можна було ввести нові компоненти цієї тотожності — українська ідентичність пливла без правúла й без вітрúла, гнана потоком невпинних змін. Несумісність українських інтелектуалів — симптом цієї нестійкості — ці інтелектуальні герої не можуть знайти осіб, з якими вони могли би зжитися, бо ж їх власні особистості так зсунулися, що й самі не знають, хто ж вони насправді. Інтерес суспільства до української культури і ейфорійні врочистості швидко перейшли у загальну байдужість. Юрій Іздрик описав вісімдесятників так:

І ось ми, купка «розгублених інтеліґентників», озираємося довкола із страхом, зневірою та відчаєм. Нас ятрить невдоволене честолюбство і гнітить відсутність орієнтирів: ми боїмося черні, що вирує довкола, і з неменшим острахом помічаєм ознаки черні всередині себе; ми зневажаємо всіх, хто не «ми», і не знаємо, ким є самі»[156].

Ці інтелектуали хотіли бути вільними від соціальної відповідальності, але дійшли до зневіри, коли їхнє мистецтво втратило свій широкий резонанс. Вони прагнули відкритості і гнучкості в українській ідентичності, але потім самі захворіли на дезорієнтацію. Цю плутанину значною мірою можна пояснити тим, що вони розчарувались у тій країні, якою стала незалежна Україна. Вони зрозуміли, що їхня версія української ідентичності була, мабуть, занадто крихкою, попервах, для загальної постмодерністської деконструкції. У стані хаосу, письменники-вісімдесятники — це травмована група, якій потрібен якийсь новий кістяк, що міг би зібрати докупи свободу на противагу гніту, забезпечуючи підтримку, що її дає стабільність. Такий кістяк вони прагнутимуть побудувати у своєму мистецтві, у своєму русі до спільноти.

Частина III. Спільнота

Як я вже згадував у вступі, три тенденції в пострадянській українській літературі — ейфорія, хаос і спільнота — не слід інтерпретувати як цілком різні і окремі події. Натомість їх треба розглядати як рухи, які переплітаються і співіснують, часто в одному конкретному літературному творі. В ейфорійному русі початку 1990-х років письменники-вісімдесятники ступили наперед у процесі переходу української культури від соціальної відповідальності і метафізичного характеру, що їх традиційно вимагав від неї український національний міф; ця новоявлена свобода, однак, також викликала загальну дезорієнтацію і неприкаяність пострадянських інтелектуальних героїв, які населяли їхню прозу. Ще раз витиснений на задвірки суспільства, цей український інтелектуал часто зображується як хворий і зайвий у своїй країні. Хаотичний рух засвідчив, що ідентичність українського інтелектуала занадто крихка як на подальшу нестабільність, викликану постмодерністською деконструкцією. У результаті, в русі до спільноти, український інтелектуал повертається до метафізичних і структурних проблем — тих самих, проти яких вони виступали в рамках ейфорії — у пошуках стабільності. Таким чином, проза письменників-вісімдесятників також містить у собі відступ назад до поняття абсолютного, яке є невід’ємною частиною успадкованого ними українського національного міфу. Складовою українського національного міфу, що, як виявилося, важила найбільше для письменників-вісімдесятників, з цього погляду був міф, пов’язаний з українською мовою.

Триваюче підлегле становище української мови в пострадянській Україні, описане в розділі 5, наділяє сучасну мову традиційним метафізичним резонансом, на який вона здобулася у своєму марґінальному минулому. Хоча письменники-вісімдесятники вдалися до свідомої деконструкції такого аспекту української мови у своїй прозі, в рамках визволення української культури в ейфорійному русі, вони повертаються до традиційних характеристик мови у своїх літературних творах, в русі до спільноти. Для українських інтелектуальних героїв, які населяють прозу вісімдссятників, українська мова пов’язана з почуттям моралі, і вибір на користь ідентифікації з цією мовою означає певний моральний вибір. Як і у випадку з письменниками-сімдесятниками у радянську добу, українська мова утворює шлях, яким рухаються пострадянські українські інтелектуали, прагнучи свідомо дистанціюватися від життєвого циклу пострадянського status quo — це дає їм поняття інакшості, яке дозволяє відчути, що вони пов’язані з чимось морально правильним і прийнятним. Це почуття, разом з фактом, свідомого вибору на користь добра, докидає вагому складову в ідентичність цих інтелектуалів.