Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Іздрик диригує іграми в слова з іменами своїх літературних колег, приховуючи, про кого ж ідеться, — цього якраз достатньо, щоб надати прозі елементу гри, але не достатньо для того, щоб читач, який мав нагоду познайомитися з сучасною українською літературою, не міг би збагнути, на кого ж зі справжніх вісімдесятників автор натякає. Так, «Ірпінець» — це член «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець (який і справді живе у місті Ірпінь), «Боракне» — член «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Камідіан — закарпатський поет Петро Мідянка, а «Довгий» — вже згадуваний і часто цитований Ярослав Довган. Той факт, що Іздрик згадує імена Забужко і Лишеги безпосередньо, разом з іншими перекрученими посиланнями, — ще один приклад спроби зберегти баланс між структурою і відкритою грою у процесі розбудови цієї інтертекстуальної спільноти.

Згодом у кімнату Воццека прориваються «голоси», відтак на обрії з’являється ціла команда вісімдесятників з різних куточків України:

І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату — і Карп, і діти Карпа і дружина, і Ірпінець і Боракне і Камідян, і Ірпінцева Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим’юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук і Лугосад і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк[220].

Серед тих, хто входить у роман «Воццек» — київські поети Ігор Римарук (згаданий і у Москальця) і Віхта Сад, члени гуртів «Лугосад» (Львів) та «Пропала Грамота» (Київ), а також житомирський літературний часопис «Авжеж». Вставляючи, своєю чергою, у романі і себе (Іздрика), Іздрик знову зриває будь-яке абсолютне формування спільноти.

Інший роман Іздрика, «Подвійний Леон», вже доповнений коментарем Леоніда Косовича, який допомагає вказати на безліч інтертекстуальних посилань у цьому романі. На додаток до кількох цитат з Андруховича (знову ж таки з «Листів в Україну» та «Індії», а також з Андруховичевого перекладу «Гамлета» Шекспіра), цей роман має ряд інтертекстуальних містків до «Воццека» і до новели Іздрика «Острів Крк». Окрім того, Іздрик посилається на літературний журнал Єшкілєва «Плерома» та ім’я головного героя з оповідання Тараса Прохаська «Некрополь» — Маркуса Млинарського[221].

Перша публікація «Острів Крк» окремим виданням, своєю чергою, має коментар, написаний самим Іздриком[222]. Знову ж, тут у нас є посилання на Прохаськового Млинарського, на Андруховича і на дівчину на ім’я Анна. Ім’я «Анна» — улюблене Прохаськове; воно з’являється в його оповіданнях «Essai de deconstruction» і «Довкола озера» і фігурує у назві його збірки оповідань «Інші дні Анни». Як Іздрик («Воццек» якого містить жіночий персонаж «А») сам пояснює, ім’я Анна набуло майже «священного» статусу для письменників з Івано-Франківська[223].

Чимало письменників-вісімдесятників, які живуть і працюють в Івано-Франківську, були пов’язані з угрупованням, відомим під назвою Станіславський феномен. Це спільнота, що її тлумачили по-різному. Група включає в себе письменників і художників, виникла в період розпаду Радянського Союзу і, згідно з Єшкілєвим, «обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат» від тодішнього панівного, традиційного народницького дискурсу до дискурсу постмодернізму[224]. Іздрик заявляв, що вбачає у Станіславському феномені вихід ентузіазму та творчої енергії, які наповнили атмосферу Івано-Франківська на початку 1990-х і які об’єдналися навколо журналу «Четвер»[225]. І Прохасько вважає, що однією з основних характеристик Станіславського феномену було те, що він був складений з самодостатніх індивідів, кожен із яких годен був жити і працювати за межами цієї групи[226]. Одне з найбільш витривалих культурних угруповань у пострадянській Україні, проте, воно було вельми непевним зібранням, яке виникло почасти в результаті його провінційного існування; воно дає почуття стабільності, що опирається марґіналізації з центру. Станіславський феномен — це слабо визначена, еклектична спільнота, «члени» якої одночасно належать до різних інших громад. Як продемонстрували посилання на Забужко і Лишегу, з погляду інтертекстуальності люди і речі, пов’язані із Станіславським феноменом, часто перетинаються з іншими явищами та спільнотами в прозі письменників-вісімдесятників.

Приклади інтертекстуальності у прозі Москальця, Андруховича і Іздрика правлять за зразки шаблону, виходячи з якого вісімдесятники будували спільноти у своїй пострадянській прозі з метою задоволення їхньої постколоніальної потреби у забезпеченні стабільності без сковзання в пастки тоталітаризму й абсолютизму. Адже саме проти тоталітарних моделей оповіді вони повстали в пострадянському ейфорійному русі української літератури. Як і у випадку з будь-якими спільнотами, ці інтертекстуальні спільноти, на самому початку стояли перед небезпекою набути обмеженого характеру. У процесі розбудови своїх спільнот письменники вибирають, на кого вони хочуть послатися, а отже, тих, кого хотіли би включити у ці спільноти. Вони створюють спільноти з представників інтеліґенції, яких вважають представниками справжньої української культури і з якими вони мають спільне бачення пострадянської української ідентичності. Ця ексклюзивність — відображення сенсу інакшості, що є важливим компонентом цієї ідентичності. Створюючи такі громади, вони можуть дещо пом’якшити свій марґінальний статус інтелектуала в пострадянській Україні. Таким чином, не дивно, що ці інтертекстуальні зв’язки беруть свій початок у підпільній українській культурі 1970-х років — культурі, яка успішно витримала репресії в особі насильницького, абсолютистського соціалістичного реалізму, і створили вільне і різноманітне мистецтво. Вісімдесятники роблять це для себе і для прихильників свого бачення справжньої української культури, незалежно від заплутаного існування пострадянського українського інтелектуала в повсякденному житті, у вигаданих світах їхніх прозових творів спільнота існує.

Висновок

90-і роки минулого століття були захоплюючим і важливим періодом для української літератури — письменники-вісімдесятники вийшли на українську культурну сцену як покоління, що йому судилося стати на чолі творення нової культури в незалежній Україні. На початку цього десятиліття митці змогли організувати й узяти провід над масовими урочистостями, де в центрі подій були українська література і культура. Натхненні соціальними й політичними змінами, що відбуваються в їхній країні, письменники-вісімдесятники підійшли до української культури з тією силою, яка продемонструвала, що вони здають собі справу з унікальності свого місця в історії цієї культури. Завдяки здобуттю незалежності, українська культура і мова, нарешті, здавалося, отримали можливість звільнитися від тих обов’язків, які на них традиційно покладали і які, отже, часто-густо підтинали крила їхньому творчому потенціалові. Вісімдесятники мали неабиякі успіхи, започаткувавши цей рух і посуваючи його вперед, хоча й натрапили на безперервну марґіналізацію в пострадянській Україні.

Письменники, які були в центрі уваги цього дослідження, одні з провідних письменників у сучасній Україні — їхні твори читають, перекладають і обговорюють вчені-україністи в усьому світі. Саме в їхній прозі найяскравіше змальовані першочергові проблеми, що хвилювали постколоніальну Україну. 90-ті роки, що йшли за великим зламом, — були періодом невизначеності та протиріччя. Отже, проза цього періоду вирізняється певним діалектичним напруженням. Намагаючись знайти баланс між стискувальною, проте стабілізаційною структурою і визвольною, однак хаотичною свободою, ці прозові твори прагнуть одночасно мати, здавалося б, взаємовиключні речі. Це, по суті, те, що посуває творчий процес письменників-вісімдесятників. У ейфорійних урочистостях з нагоди зміни і свободи вони деконструюють успадковані норми та накинуті їм механізми. Їхні твори відображають запаморочливий хаос, відчуження і розчарування, якими супроводжувалися численні зміни. У своїй прозі вісімдесятники витворювали інтертекстуальні спільноти, шукаючи підтримки у боротьбі з відчуженням. Співіснування тенденцій ейфорії, хаосу і спільноти визначають цей період в українській літературі.

Прозові твори, проаналізовані в цій книзі, знайомлять читача з групою захоплюючих і складних вигаданих персонажів, думки і вчинки яких, що стосуються вивчення таких питань, як ідентичність, інакшість і моральність, важливі не тільки для України — вони мають універсальну цінність. На сторінках їхніх творів з’явилися нові прототипи українських інтелектуальних митців, а існуючі дістали друге дихання в умовах пострадянської України. Взяті разом, ці інтелектуальні герої подорожували по світу, потрапляли до психіатричних лікарень, вражали глядачів своїми талантами і розумом, спокушали коханців і коханок з багатьох країн, потерпали від привидів і виявляли сенс життя. Ми бачили навіч, як ці герої діють, дізнавалися, що вони думають про мову, і спостерігали за тим, де ж вони знаходять своє місце між Сходом і Заходом; ми зауважували, як вони виходять з підпілля, з’являються на сцені, а тоді повертаються на задвірки. Ці герої-інтелектуали також вдихнули в українську прозу нове життя завдяки проникливості, що її вони виказали у питанні ідентичності. Письменники-вісімдесятники вирішили зосередитися на пострадянському українському інтелектуалі як полігон, на якому слід було дослідити і витворити українську ідентичність. У міру того, як пострадянська Україна розвивалася, ці письменники, тягнучи за собою своїх героїв-митців, поступово заповнили вакуум, який утворився у радянський період, коли були знищені українські інтелектуали. Труднощі, а іноді й поразки, яких зазнавали їхні герої під час цього перехідного періоду, відображають негаразди, що їх і далі вісімдесятники відчувають у процесі створення та заповненні місця для інтелектуалів у пострадянській Україні.

Борис Дубін пише, що саме інтелектуали створюють символи індивідуальної та колективної ідентичності, а також відповідають за їх упорядкування, ушляхетнення, передачу і відтворення[227]. У цих прозових творах виведено, як ці інтелектуальні герої жонґлюють і маніпулюють усім набором складових, які уможливлюють українську ідентичність. Вони переглянули повне сховище рис, які дісталися їм у спадок як від оповідок колонізаторів, так і від українських національних міфів; тим-то вони і собі поповнили цю ідентичність новими аспектами. Ці інтелектуали покуштували елементів Заходу, одні їх приймаючи, а інші відкидаючи. На сторінках своєї прози вісімдесятники показали нам, як герой-інтелектуал об’єднує символи української ідентичності і як цей процес відбивається у власному творчому процесі персонажа.

Відносини інтелектуала з суспільством — одна із центральних проблем у визначенні інтелектуала, — ці прозові твори розглянули на тлі мінливого часу. Що ж до схожості з прототипами «філософа-короля», «месіянського богеміста», «придворного блазня», «Робіна Гуда», то пострадянський український інтелектуал виказує риси кожного типу. Цей інтелектуал — це індивід, який як «філософ-король» відчуває моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині, навіть якщо служіння цій істині передбачає звільнення її шляхом деконструкції і викриття того, що вона має відносний і суб’єктивний характер. Він — «месіянський богеміст», якого декадентська поведінка ставить поза досяжністю суспільних норм. Цей інтелектуал, як «придворний блазень», може вільно ставити запитання і висміювати урядові структури влади, бо ж уряд, — той, який не розуміє його і, здавалося б, не знаходить йому застосування — цілком його іґнорує. Нарешті, це інтелектуал грає роль дотепного «Робіна Гуда», який використовує своє марґінальне становище для власної вигоди, критикуючи status quo. У порівнянні зі своїми попередниками, ці пострадянські українські інтелектуали, як правило, не прив’язані як до суспільства, так і до уряду. Вони, однак, опираються цілковитій ізоляції шляхом творення інтертекстуальних спільнот. Спільноти, побудовані вісімдесятниками у цих прозових творах, — радше ексклюзивні утворення, натхненні виживанням і діяльністю українського культурного андеґраунду 70-х років минулого століття. Члени цих інтертекстуальних спільнот єдині у своєму переконанні, що в умовах загальної деґрадації культури в пострадянській Україні, що панує навкруги, вони становлять справжню українську культуру. Вводячи елементи постмодерністської гри в розбудову цих спільнот, вісімдесятники прагнуть уникнути повторення негнучкості й абсолютизму попередніх структур.

Відколи Україна здобула незалежність, українська література поступово рухається від периферії. Однак, попри те, що Україна вступила у друге десятиліття своєї незалежності, українська література і далі досить змарґіналізована. Чільні діячі української культури спробували покращити цю ситуацію, борючись зі шкідливою урядовою політикою у сфері культури на різних фронтах. Кілька видавців на початку двадцять першого століття вдалися до узгоджених спроб випускати орієнтовану на масу україномовну літературу, проте з’ясувалося, що ці зусилля були значною мірою змарновані. Стратегії як такі були покликані принести українську мову і культуру у повсякденне життя пересічного громадянина України. Мистецтво, що його створили письменники, аналізовані у цьому дослідженні, однак, не є частиною такого руху — їхня література не призначена для масового читача. Воно прагне бути високим мистецтвом і хоче бути вільним від будь-яких ідеологічних і стилістичних обмежень. Утім, воно воліє відчути підтримку з боку уряду і людей, які б виказували повагу до вартості їхньої творчості.

З огляду на колонізоване минуле України, українська література була традиційно обтяжена комплексами неповноцінності, як-от провінціалізм і меншовартість. Тим не менше, через таке минуле вона здатна відобразити погляд марґінала. Маючи змогу вільно робити це у незалежній Україні, українська література може розширити перспективу таких понять, як істина і абсолют, чого не мають стійкіші культури. Як довів аналіз творчості вісімдесятників, ці письменники визнають тісні зв’язки української літератури і моралі і дошукуються відчуття структури, навіть переживши небезпечні наслідки, що випливають з таких абсолютистських концепцій у їхньому колоніальному минулому. Досвідчивши, що таке говорити голосом меншини, український інтелектуал мав би бути особливо готовим поважати голоси інших меншин; якщо українській мові та культурі колись вдасться просунутися вперед із задвірків, то український інтелектуал мав би симпатизувати голосам, які і далі залишаються на узбіччі. Для країни з такою роздробленою і різноманітною історією різниця є перевагою і джерелом культурної творчості. Література, яка визнає і поважає різницю, відтак багатітиме. Тим-то пострадянська українська література має потенціал для розвитку. У своїх прозових творах письменники-вісімдесятники схиляються до цієї ідеї.

У статті, присвяченій взаємозв’язку між мистецтвом і спільнотами, Марсія Мюльдер Ітон пише: «Мистецтво допомагає людям схарактеризувати себе як «свої» і визначити себе як «чужі» і «хороше мистецтво, найпевніш, сприяє збереженню громад на відміну від мистецтва поганого»[228]. 1990-ті роки сприйматимуться як епоха переходу для української прози. Якщо український інтелектуал врешті спроможеться вийти з задвірків у незалежній Україні, інтертекстуальні спільноти, витворені у цих прозових творах, зруйнуються, бо ж у їхній функції вже не буде потреби. Феномени ейфорії, хаосу і спільноти, які визначають прозу вісімдесятників, створену у 90-х роках, дають цінну науку на майбутнє українській культурі і самій Україні. Змальовуючи бурхливі часи, у які вони були написані, ці прозові твори дозволяють читачеві глянути на важливі питання одночасно з кількох, іноді протилежних ракурсів. Представляючи багато з передових досягнень у пострадянській українській культурі, проза вісімдесятників у 90-ті роки минулого століття витримає випробування часом як сховище яскравих і натхненних образів українських інтелектуалів, які блукають вигаданими світами їхніх авторів і йдуть, спотикаючись, своїм шляхом туди, де ідентичність твориться.

Бібліографія

1. Andrukhovych, Yuriy. Recreations. Translated by Marko Pavlyshyn. Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1998.

2. Andrukhovych, Yuriy. Perverzion. Translated by Michael M. Naydan. Evanston, IL: Northwestern University Press, 2005.