Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

між рамами й на підлозі, у відрах з водою і навіть

у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, зима

все ближче, все більше

дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі, і листя

голосно шелестить під ногами, коли

ти переходиш з холодною чашкою

                                   від одного вікна до іншого

не вірячи, що вже падає перший сніг[192].

Москалець цитує цей вірш у розділі, що містить кошмар наратора роману; уві сні він йде замерзлим ставком з горнятком гарячого чаю, а за ним ганяють діти і глузують, аж він прокидається, врятований, своєю коханою Андрусею:

Такі маленькі, ніби колібрі — а зима все ближче, все більше дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш по сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися на   т е б е, подивитися на тебе, подивитися на тебе і на те, як парує чудернацькиий напій, а на те, як ти балансуєш на слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне на попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Бройґеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня до серця. «Де твоя Андруся?» — «де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи все ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи за спинами руки з камінням. «Звідки вони знають про Андрусю? Хто їм розповів? Хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи і все ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені в плече, а друга — просто у горня біля серця. «Ой-ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи на коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою по кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози і осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум’я лиже пагорб і церкву на ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коли ти переходиш з холодною чашкою від одного вікна до іншого не вірячи, що вже падає перший сніг.

Настрашена Андруся щосили торсає мене за праве плече — «та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, я коло тебе, тут, ось я!» — розплющую очі, проводжу рукою по лиці, воно мокре[193].

Москалець використовує фраґменти поеми Рябчука як коментуючи сцену, так і змушуючи дещо відхилятися від традиційної розповіді. Це дозволяє включити у прозу Москальця елемент гри. У цьому уривку Москалець встановлює простий зв’язок між досвідом його втраченого покоління і ґенерації Рябчука — письменників-сімдесятників. Ізоляція героя від навколишнього світу, який, своєю чергою, кпить з бідолахи, знаходить зворотний відгук в сомнамбулічній маруді, змальованій у поезії Рябчука. Крім загального сезонного мотиву, Москалець також спирається у першій частині «Вечірнього меду» на «Зиму у Львові», бо взяті ним вірші написав Рябчук, а сама збірка пов’язана зі Львовом. Микола Рябчук був представником культурного підпілля у Львові наприкінці 1960-х і у 1970-х роках. Разом з Григорієм Чубаєм, Олегом Лишегою, Віктором Морозовим та іншими, Рябчук справив неабиякий вплив на творчий рух, який виник у Львові в кінці 1980-х роках і панував над українським культурним життям у перші роки незалежності; з цього підпілля вийшов театр-кабаре «Не журись!», в якому Москалець виступав як бард. Наприкінці 1980-х і початку 1990-х років, Рябчук був за Kulturträger для нової української культури, допомагаючи відкрити багато які з її талантів; працюючи літературним редактором часопису «Сучасність», провідного видання, в якому у 90-і роки друкувалися молоді письменники, він сприяв появі багатьох важливих літературних творів і намітив західноєвропейську орієнтацію для нової культури України. Чимало письменників-вісімдесятників, серед них — і Москалець, вважали його гуру. Інтертекстуальний зв’язок Москальця з Рябчуком є свідченням впливу останнього на становлення Москальця як письменника. У цьому розумінні він будує прямий зв’язок між вісімдесятниками і підпільною ґенерацією, яка їм передувала — ґенерацією сімдесятників. Це важливий аспект типу спільноти, будованої вісімдесятниками у своїй прозі — спільноти, що репрезентує автентичну українську культуру, яка протистоїть офіційно санкціонованій українській культурі. Інтертекстуальна спільнота, створена Москальцем, радше жорстка й закрита з погляду виключності і як така небезпечно межує з тоталітаризмом. А проте, членство у цій спільноті вимагає від людини марґінального статусу в радянській і пострадянській Україні — це, по суті, те, що формує зв’язок із відповідним літературним текстом. Це дає спільноті потенціал для цього статусу розпаду, якщо б ця марґінальність з часом зникла.

Поняття спільноти не нове для української літератури. У своїй книзі «Поет як міфотворець» Григорій Г. Грабович відстежує наявність спільноти в поезії Тараса Шевченка, чільної фігури сучасної української літератури. Втім, як пояснює Грабович, Шевченкове поняття спільноти — це поняття ідеальної держави, а також «могутня суспільна сила, яка може призвести до кривавої розправи»[194]. Спільнота, запропонована вісімдесятниками, не поділяє романтичного уявлення про помсту чи удосконалення, що його висловлювали їхні літературні попередники, і утримується від проголошення можливого перетворення і розв’язки. Письменники-вісімдесятники до пари Шевченкові звертаються до спільноти, як відмовляючись від керівничих структур, так і шукаючи спосіб компенсувати марґінальність. Їхня постмодерна спільнота, однак, покликана швидко розчинитись і з природи часто сповнена іронії.

Книжка «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука також вирізняється засніженими образами й аурою самотності на додачу до випадкових згадок про Київ.

Римарук належав до вельми шановних українських поетів і, до речі, був головним редактором «Сучасності». Сцена у «Вечірньому меді», в якій герой Москальця блукає на самоті Мюнхеном, перегукується з віршем Римарука про марево, що привиділося йому на зупинці метро. Нижче показано, як Москалець використовує конкретний фраґмент.

У підземному світлі, в скляному тремтінні

раптом вилущить з мармуру око сова,

закричить — і поляже юрба, мов трава,

і в тунелі хитнуться розкошлані тіні[195].

Як і у випадку з віршем Рябчука, Москалець вплітає поетичний світ Римарука у створений його зусиллями у «Вечірньому меді»: