Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Допити пиво, розрахуватися і вийти в темну листопадову зливу, простувати до підземки, простоволосому, за хвилину мокрому до останнього рубця на останній сорочці, пильно дивитися вперед туди, де існує інший, справжній світ, спуститися сходами вниз і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, в скляному тремтінні», проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати на Остбанґоф, але «раптом вилущить з мармуру око сова, закричить» — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш до першого-ліпшого вагона…[196]

Вірш Римарука малює дещо моторошний сюжет, який включає в себе момент шоку і його ефекту. Шок, однак, мало впливає на героя Москальця, що суне назад у своїх поновних безцільних блуканнях Мюнхеном. Як він це зробив із віршем Рябчука, Москалець тут використовує вірш (цього разу побратима-вісімдесят-ника), щоб продемонструвати важливість присутності Римарука в досвіді головного героя, надто, коли той долає чуже середовище. Москалець встановлює інтертекстуальний зв’язок з Римаруком, визнаючи талант свого колеги і погляд на світ; поєднуючи їхні творчі світи, Москалець робить їх частинами однієї і тієї ж спільноти. Аналізуючи те, як Москалець послуговується цитатами в іншому фраґменті «Вечірнього меду», Тимофій Гаврилів інтерпретує інтертекстуальне посилання як «цитату цитати, яка в цитаті, де приватне раптом, бодай на коротку мить, переважує образ метушливого світу»[197]. Іноді у «Вечірньому меді», коли в якомусь епізоді цитується поезія Рябчука і Римарука, наратор дивується, помічаючи, як те, що він відчуває у романі, перегукується з цими, написаними чиєюсь рукою віршами. Він висловлює відчуття комфорту в цьому — в кожному разі, на мить, він досягає успіху, поменшуючи відчуження, яке він, інтелектуал у пострадянській Україні, відчуває у товаристві своїх побратимів-поетів і в оточенні їхніх поетичних світів. Москалець створив радше негнучку спільноту у «Вечірньому меді». Тим не менше, важливо зазначити, що він ніколи прямо не інформує читача про те, кому ж належать ці вірші і фраґменти поезії. Таким чином, він пристає на те, що у спільноту ввійде елемент гри. Це, в поєднанні з його марґінальним статусом, дозволяє йому наблизитися до типу нетоталітарної спільноти, запропонованої вище. У спільнотах, побудованих Андруховичем і Іздриком, гра має відносно розширену присутність, а отже, інтертекстуальні спільноти, витворені цими письменниками, куди ближчі за Москальцеві до підтримання гнучкості та поваги до відмінностей.

Андруховичеві «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» рясніють цитатами і перегуками з іншими вісімдесятниками і їхніми літературними творами, а також згадками про власну поезію та прозу. З письменників, яких ми тут беремо до уваги, Андрухович, мабуть, найчастіше цитує власні твори. Андрухович вдається до цього перехресного посилання не тільки з метою формування спільноти — це також узгоджується із загальним духом його прози. Автор часто побічно пропонує читачеві простежити символи, місця і діалоги, які з’являються в романі, аж до їхніх витоків. Це є частиною постмодерністської гри, характерною для творчості Андруховича і джерело характерної ерудиції письменника й дотепності. Кілька прикладів демонструють, зокрема, як він застосовує інтертекстуальність.

У «Рекреаціях» нам говорять, що вигадані персонажі Гриць Штундера та Юрій Немирич — друзі «Малковича»[198]. Так він посилається на Івана Малковича, київського поета і успішного видавця дитячих книг; він — один із найвідоміших вісімдесятників у культурному житті сучасної України. У «Московіаді» Отто фон Ф. залицяється до подруги, читаючи їй вірші «Осінні пси Карпат» і «Футбол на монастирському подвір’ї»[199]. Обидва вірші справді існують і були опубліковані 1989 року. Автор першого — Василь Герасим’юк, який також належить до вісімдесятників. Це, мабуть, його найвідоміший вірш, і часто він інтерпретується як щось на кшталт поетичного гімну вісімдесятників[200]. Другий вірш — витвір самого Андруховича, і побачив світ він у його другій збірці віршів «Середмістя»[201]. Крім того, у «Московіаді» Отто фон Ф. цитує рядок з вірша одного з побратимів Андруховича, членів «Бу-Ба-Бу» Віктора Неборака, де описано певний тип жінки[202]. А насправді йдеться про спотворену цитату з вірша Віктора Неборака «Міський бог Ерос» — чудовий зразок зображення ейфорії в українській літературі; опублікований він був у грандіозній збірці «Літаюча голова» Неборака[203]. Свідомо невірно цитуючи свого колегу, Андрухович робить крок у бік витворення інтертекстуальної спільноти, водночас мимоволі беручи цю сітку під сумнів; спотворення пом’якшує твердість цього зв’язку, роблячи його гнучким і натякаючи на потенційну розгадку. Такий акт невірного цитування — парадоксальний. Це акт самозахисту марґінального, постколоніального суб’єкта, який одночасно підкреслює дистанцію до жорсткої цілісності колишніх культурних рамок.

Найдовший і найбільш екстраваґантний з трьох романів Андруховича, що розглядаються тут, — «Перверзія» — вирізняється найбільшою кількістю посилань на вісімдесятників. У промові, виголошеній Станіславом Перфецьким на конференції у Венеції під назвою «Посткарнавальна абсурдність світу» згадано сучасного івано-франківського поета Ярослава Довгана. Його ім’я з’являється посеред розповіді про історію України та походження її жителів:

Що поробиш? Стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах.

Та й чому тільки в генах? Невже ми не віримо в інші речі, менш намацальні? В ці енерґетичні протяги між віками, в це ненастанне розсіювання аури по всьому простору?

Я звик поважати різність і непростоту. Ось тут, сьогодні, перед вами…, я змушений визнати в собі — меншою чи більшою мірою — тавра і невра, савдарата і тісамата, бастарна і вандала, андрофага і печеніга, можливо, ще когось, цигана, жида, поляка і цілком не виключено, що довгана[204].

Висловлюючи повагу до відмінностей, цей фраґмент пропонує водночас інший приклад будівництва відкритої спільноти. У тексті Андрухович дає примітку до слова «довган», інформуючи читача про те, що йдеться про плем’я, яке колись жило на теренах України, і що цей факт «доведено наукою». Таким чином, в черговий раз Андрухович робить завуальований натяк на представника вісімдесятників, а відтак вирішує зруйнувати цей зв’язок, свідомо накидаючи приміткою шар відстані. Рядок з вірша Довгана цитується і в «Перверзії» — цього разу примітка стосується першого рядка його згадуваного вірша[205]. Під кінець промови Перфецького головний герой цитує рядок з вірша, а примітка інформує читача, що відстежити, звідки взято цитату, годі[206]. Насправді, цитату запозичено з вірша Неборака, який входить до циклу (або «поетичного шоу», як назвав його Неборак) «День народження»[207]. Знову ж, зв’язок витворюється і відразу переривається.

Цитує і перекручує себе Андрухович і у власній прозі. Він посилається на власні поезію і прозу безпосередньо, а також героїв і назви інших літературних творів, написаних ним. У «Московіаді» Отто розважає, як йому краще дістатися до певного місця призначення в Москві, і пригадує фразу, яку приписують «Андруховичу»; він навіть коментує її: «Гарні рядки, чорт забирай!»[208]

Рядки узято з вірша з циклу «Листи в Україну», що служить чимось на кшталт додатку до «Московіади»; цикл був опублікований в повному обсязі — всі двадцять віршів — тільки в четвертому номері журналу «Четвер» (1993). «Перверзія» починається передмовою «Ю. А.», що включає в себе статтю «Чао, Перфецький» — некролог Станіслава Перфецького, написаний «І. Білинкевичем»; прізвище Білинкевич мав також пройдисвіт-комсомолець у «Рекреаціях», який намагався випантрувати чотирьох поетів-головних героїв, котрі приїхали на свято Воскресаючого Духу у Чортопіль. У передмові до «Перверзії» Ю. А. накидає творові ще один рівень таємничого взаємозв’язку, подаючи здогад, що він вважає, буцімто «Білинкевич» — це псевдонім[209].

За центральний, особливо цікавий приклад того, як Андрухович використовує інтертекстуальність, править прізвище Немирич. Один із чотирьох поетів у «Рекреаціях», Юрій Немирич, має те ж таки прізвище, що і Самійло Немирич, головний герой вірша Андруховича, опублікованого у його збірці «Екзотичні птахи і рослини», а ще герой новели Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака»[210]. Посилаючись на себе і свої літературні твори, Андрухович досяг успіхів, викриваючи інтертекстуальні зв’язки, що їх він встановлює з іншими письменниками. Це відтак дає змогу надати цій діяльності почасти відносного характеру. Він передбачає бажане значення структури, що зумовлює побудову такої інтертекстуальної спільноти і разом з тим дозволяє їй залишатися відкритою для переописання. Зв’язки не конкретні, вони часто завуальовані, через що тлумачити їх можна як завгодно.

Як останній приклад багатошарового посилання «Перверзія» включає розділ, який містить промову Лізи Шейли Шалайзер на Венеціанській конференції: у ній сусідять деякі з інтертекстуальних ігор, про які я вже згадував. Говорячи про таємницю взаємин чоловіка й жінки, вона згадує якогось «Сема» Немирича.

Увесь тодійшній світ облетіла жахна історія кавалера Сема Немирича, мешканця сарматської фортеці Леополіс і предка по чоловічій лінії Перфецького, який — не Перфецький, а Немирич — на початку XVII ст. зґвалтував дочку тамтешнього ката з поетичним іменем Неборака, за що був переданий до рук інквізиції, а потім справедливо розрубаний на шістдесять дев’ять кавалків батьком своєї жертви[211].

Так що тепер у нас є вигаданий персонаж з роману Андруховича «Перверзія» (Ліза), що посилається на персонажа з поеми її автора і давнішого прозового твору (Сем [Самійло] Немирич), відносячи його до головного героя «Перверзії» (Перфецький) і згадуючи зґвалтовану Немиричем дівчину (Амалія Неборака) — явний натяк на прізвище колеги Андруховича по «Бу-Ба-Бу» (Неборак). Нарешті, ми маємо примітку, яка пояснює, що Ліза помилково плутає Перфецького з «іншим добре знаним, сучасним поетом» Юрієм Немиричем — вигаданим персонажем з «Рекреацій» Андруховича[212]. Ці згадувані раз по раз персонажі перетинаються в різних площинах, сягаючи поза межі однієї конкретної спільноти і, отримуючи натомість змогу належати до кількох спільнот одночасно.

Євгенія Кононенко запозичила аналогічний підхід до створення такої спільноти. В одному з епізодів її роману «Імітація» вона посилається на колегу — письменницю і представницю вісімде-сятників Оксану Забужко. Епізод змальовує розмову, під час якої Анатолій розповідає Маріанні, що єдиною українською книгою, що продавалася на книжковому ярмарку в його районному центрі, були «Польові дослідження з українського сексу», і що всі примірники цієї книги відразу розкупили вчительки з української мови для своїх уроків[213]. Кононенко не згадує Забужко на ім’я, але вплітає назву одного з найвідоміших романів пострадянської української літератури в повсякденне життя вигаданого світу, створеного нею. Таким чином, Кононенко витворює зв’язок із Забужко і вміщає її у свою інтертекстуальну спільноту.

Інтертекстуальність, своєю чергою, формує тканину прози Юрія Іздрика. У «Воццеку» посилань стільки, що письменник і критик Володимир Єшкілєв опублікував свій власний окремий «путівник» по численних посиланнях, на які багатий роман. «Воццекургія бет» Єшкілєва була задумана як «коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»[214]. Книга Єшкілєва перелічує і пояснює очевидні і неясніші натяки, до яких Іздрик вдається у своїй прозі. Його посібник показує читачеві, що більшість інтертекстуальних посилань у «Воццеку» зв’язані з поезією Юрія Андруховича, зокрема з «Листами в Україну», циклом віршів (які Андрухович сам процитував у своїй прозі) і поемою «Індія». Цікаво, що одне з посилань на «Індію» згадує не опубліковану версію поеми, а таку, якою її натомість Юрій Андрухович прочитав під акомпанемент живої музики на вечорі з нагоди «сторічного ювілею» «Бу-Ба-Бу»[215]. Той факт, що Іздрик вибирає конкретну, «приватну» версію поеми, покликаний підкреслити інтимну природу літературного зв’язку, витвореного ним унаслідок цитування. У «Воццеку» Іздрик також цитує поезію Галини Петросаняк (двічі), згадує свій власний літературний журнал «Четвер» і посилається на «Хомського», — прізвище, що з’являється також у прозі Андруховича і Єшкілєва.

Де у «Воццеку» найбільше посилань на вісімдесятників, то це у двох розділах під назвою «Синдром Любанського» і «Прихід Героїв». У першому випадку ми маємо першу появу Карпа Любанського. Це ім’я також з’являється в інших прозових творах Іздрика і, як правило, сприймається як посилання на Юрія Андруховича. Насправді, Андрухович і собі згадує у «Перверзії» ім’я Карпа Любанського, зазначаючи, що йдеться про псевдонім головного героя цього роману Станіслава Перфецького[216]. Як вказує Єшкілєв, у «синдромі Любанського» з’являються персонажі, імена яких — це завуальовані натяки на членів пострадянського івано-франківського мистецького кола, до якого належали він і Іздрик[217]. У цьому конкретному прикладі Іздрик і Андрухович прокладають двосторонній шлях, який пов’язує між собою їхню прозу; виникає зв’язок. Але два різних автори, що вдаються до одного посилання, теж дозволяють висловити два різні погляди. Вивчаючи підхід Рікера до наративної ідентичності, Кетлін Блерні вказує, що «наративну ідентичність самості буде, отже, розширено за рахунок видозміни історії життя з різноманітних поглядів і на різний риторичний спосіб»[218]. Забезпечення різних поглядів на той таки предмет дозволяє використовувати різні виклади оповіді, всі з яких є ключовими компонентами у визначенні себе. Крім того, заохочується множинність, коли різні автори розміщають одного героя або ім’я у двох різних творчих світах; подаються різні погляди на одну тему, і всі підходи однаково мають право на існування.

«Прихід Героїв» виходить за рамки «Синдрому Любанського» і посилається на загальноукраїнське коло інтелектуалів, яке складають переважно вісімдесятники. Лежачи в ліжку, Воццек (Той) чує голоси з сусідньої кімнати й ідентифікує їх за вокальними особливостями:

А з-за дверей і справді лунали голоси. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом — то, мабуть, Ірпінець. А той басок, з гнусавинкою — Густав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння — Камідяну. А істерична скоромовка — Забужко, а блаженне лопотіння — Лишезі, а розкотистий регіт — комбатанту Довгому…[219]