Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Чужорідний характер постмодернізму для української культури, що її зауважив Сергій Грабовський, озвучували й інші критики сучасної української літератури. Заслуга таких думок стає ясніше, якщо врахувати дезорієнтацію, якою вирізняється хаотичний рух у цій літературі. Ростислав Семків в есе про прозу Юрія Іздрика, названому «Іронія непокірної структури», і собі поділяє заклопотаність Грабовського. У ньому Семків перераховує постмодерністські «трюки», що їх містить проза Іздрика, і намагається визначити, від чого саме в цій прозі читач, найпевніш, дістає найбільшу втіху. Розділивши зміст роману на те, що йому здається постмодерністським, і те, що, на його думку, відрізняє традиційну прозу, критик робить цікаве спостереження — можна сказати, що читачі Іздрика захоплюються постмодерністськими викрутами, бо ж, як і сам постмодерніст, вони мають почуття гумору, модні і «круті», але ці читачі досі вимагають таких елементів, як сюжет і розвиток персонажа. Семків вважає, що читач української літератури з інтелектуального погляду ще не повністю готовий до сприйняття й оцінки постмодернізму і стверджує з сарказмом:

Мовляв, ми знаємо, що ви стомилися від добротних традиційних романів, яких в Україні завжди було повно (?), ви вважатимете новий такий роман банальністю (?), але ми пропонуємо вам ось — нову, свіженьку постмодерну форму — читайте і тільки пікніть хтось, що вам вона не до вподоби! Вона мусить подобатися! Бо це прикольно, це класно, це стильно…

Ні, не мусить! І не подобається. Напевне наша аудиторія ще страх яка незріла[175].

Семків закінчує есе, заявляючи, що Іздрик — письменник, який зациклився писати в стилі, у якого нема реальної аудиторії, і що свій неабиякий талант автору краще покласти на прозу в більш традиційному вигляді. Що Семківу не щастить розглянути як слід у своїй статті — це те, що постмодернізм може бути потужним засобом, з допомогою якого постколоніальна культура бореться проти марґінальної позиції в умовах наступу культури колонізатора. Проте, твердження критика, що така марґінальна культура, можливо, не надається для постмодерністської реконструкції, відкриває цікаву думку, що пронизує прозу вісімдесятників. Ці письменники, які належать до марґінальної культури, позбавленої міцної основи, на якій можна було б розпочати деконструкцію, часто шукають стабільності, яка, здавалося б, суперечить самим ідеям постмодернізму. Завдання для них — відчути сенс структури і використати її підтримку і водночас не сповзти у ті ж таки тоталітарні тенденції системи, на яку вони наскакували і яку руйнували упродовж більшої частини 90-х років. Кілька вісімдесятників відгукнулися на цю дилему, намагаючись створити спільноту, яка забезпечувала б для цього потрібний баланс, дозволяючи моральному й метафізичному — притаманному мові, якою вони творять — існувати у не-абсолютистській формі. Розрізняючи у своєму есе тотальність і тоталітаризм, Йост Германд пише, що «ідеологія — не автоматично тоталітарна тому, що вона сприяє тотальності, бо тільки ті погляди тоталітарні, які підносять окремий дискурс до статусу ексклюзивної обґрунтованості»[176]. Проза вісімдесятників, по суті, відбиває спробу пострадянського українського інтелектуала створити «відкрите суспільство», що дотримувалося б постструктуралістської відмови від тоталітаризму (несвободи), але допускало б включення тотальності (уявлення про метафізичне).

He-тоталітарна спільнота: теоретичні міркування

Письменники-вісімдесятники натрапили на три головні теоретичні проблеми в останнє десятиліття XX ст.: як підтримувати структуру і одночасно дозволяти різноманітність, як пом’якшити невід’ємний зв’язок з мораллю і не впадати в абсолютизм і як будувати спільноти, не виключаючи інших. Ліотар, праці якого (поряд з дослідженнями інших постмодерністських теоретиків) справили неабиякий вплив на вісімдесятників у часи ейфорійного руху, попереджав про страх перед обмеженням вільної самості і спростував можливість досягнення стабільності. Постструктуралізм захищав різницю і сумнівався в нормалізації структури, попереджаючи про її небезпеку. Знову ж таки, ці моделі вельми корисні в процесі опису пострадянської української культури в часи ейфорійного руху і спроби письменників-вісімдесятників вирішити свою постколоніальну позицію. Проте, з дезорієнтації хаотичного руху виникла необхідність у стабільності та структурі — структурі не як певній моделі організації або як примусовому упоряджуванні (як це було визначено колишніми радянськими та українськими культурними міфами), але структурі як взаємозв’язку.

У своїй книзі «За межами постмодерністської політики: Ліотар, Рорті і Фуко» Гоні Ферн Габер досліджує можливість існування консенсусу, що одночасно поважає різноманіття; вона доходить думки, що, наскакуючи на універсалізацію тотальності, постмодерністи і постструктуралісти фактично універсалізують інакшість. Вона зазначає, що не всі мовні ігри у вільній грі Ліотара є рівносильні і що несправедливо, що в таких іграх часто перемагає найсильніший голос[177]. Використовуючи ейфорійний рух, щоб оголосити про свій вступ у постмодерністські мовні ігри, вісімдесятники незабаром самі опинились у вирі гострої боротьби з укоріненими, потужними і колоніальними радянськими наративами і самі ж постраждали від неї; увійшовши у ці мовні ігри з позиції слабшого, вони в результаті програли: їхні голоси замовкли. Таким чином, як це не парадоксально, без почуття структури або єдності, марґінальний голос і далі наражається на такі наслідки, і різноманіття не захищено. Але, як відзначає Тодд Мей в «Переглядаючи різноманіття: Ненсі, Дерріда, Левінас і Дельоз», єдність і відмінність не конче існують на різних рівнях — щоб сформувати перспективу, потрібні і та, й інша[178]. Він пропонує не-фундаменталістську філософію як теоретичний підхід, який може забезпечити альтернативу традиційній філософії і не має деконструктивного характеру.

Теоретичний підхід Мея враховує як спільноту, так і моральний погляд і одночасно поважає відмінності. Праця Агати Бєлік-Робсон «Романтичний модернізм» — це схожа спроба збалансувати індивіда і спільноту, а також творчу свободу й традицію[179]. Теза Габера також, по суті, дозволяє спільноту, і навіть підкреслює, що спільнота має право на існування; вона потрібна, аби дати голос марґіналізованим. Вона пише: «Ми маємо словники (хоча і не тільки один словник) хіба що як члени тієї чи тієї спільноти, і тільки як члени тієї чи тієї спільноти ми отримуємо силу»[180]. Спільноти відіграють важливу роль у формуванні самості, бо вони нерозривно пов’язані з усім, що ми робимо. Як пише Мей, «бути створеним так значить бути створеним спільнотами, до яких хтось належить, бо спільноти самі створені звичаями. Таким чином, тоді спільноти почасти складають індивідуальність»[181]. Але спільнота, стверджує він, не може мати незмінні межі: «Немає місця фундаменталізму, коли справа доходить до формування спільноти, на тій підставі (серед інших), що межі спільноти годі зафіксувати так, як цього потребує фундаменталізм»[182]. Окрім того, треба розуміти, що індивід не належить до винятково однієї спільноти — навпаки, людина водночас належить до кількох різних спільнот.

Для того, щоб відокремити їх від тоталітаризму, Мей допускає спільнотні ідентичності, тільки якщо вони не є продуктом трансцендентної операції або не закорінені у глибших основах[183]. Це, звичайно, є потенційною небезпекою для письменників-вісімдесятників, адже вони так тісно пов’язані з трансцендентним через українську культурну традицію, а надто українську мову. Таке всеосяжне абсолютне може бути джерелом категоричних, тоталітарних означень, зроблених примусом в ім’я істини. Модель Мея, однак, не дозволяє спільнотні ідентичності, що виникли в процесі розкриття історії звичаїв, які творять спільноти, але вони мусять зникнути, коли ці звичаї змінюються. І цей принцип можна прикласти до пострадянської української культури; спільнота, що її сформували у своїй прозі письменники-вісімдесятники, — це наслідок минулого і нинішнього досвіду марґіналізації; якщо українська культура колись вийде з цього ексцентричного статусу, потреба в цій спільноті, що служила цій меті, гіпотетично відпаде, і вона врешті-решт розчиниться.

Габер вважає, що «визнання того факту, що всі ми неоднорідні, дає зелене світло альтернативному дискурсу»[184]. Таке розуміння полегшує проникність стін спільноти і заохочує до різноманітних і відмінних поглядів, заперечуючи першість якої-небудь однієї абсолютної позиції. Щодо письменників-вісімдесятників, то така спільнота звернулася до потреби у структурі, яка випливає з їхнього постколоніального становища, — визнаючи прогрес у звільненні українського літературного слова, досягнутий внаслідок ейфорійного руху. Те, що я пропоную, в певному розумінні протилежне концепції Світлани Бойм у тому, що стосується «появи різних видів спільнот, які дозволяли б участь без приналежності і спільноти без «ізмів» (націоналізм, комунітаризм або утопічний комунізм)»[185]. Хоча я згоден з її ідеєю спільноти з добровільною участю, я гадаю, що замість виключати різні «ізми» з України в минулому і сьогоденні, краще насправді визнати їх. Це дає змогу згодитися з тим, що як традиційна, націоналістична українська оповідь, так і всілякі інші оповіді, у тому числі колонізаторські, були у минулому України значущими чинниками у розвитку пострадянської ідентичності. Габер вважає, що «ідентифікуватися із спільнотою мотивується бажанням ясно звільнитися від однієї або деяких своїх ідентичностей (і усвідомлення себе у досвіді іншого може допомогти мені це зробити) або звільнитися від ширшого соціального контексту, в якому ця ідентичність сформувалася (і ідентифікуватися зі спільнотою також може допомогти мені це зробити)»[186]. Таким чином, сприйняття себе самого як приналежного до спільноти дозволяє зрозуміти, що ваша особистість не закрита і не абсолютна, а натомість постійно коливається і залишається відкритою для реінтерпретації. Габер також пише: «Визнання схожості і можливості солідарності будить нас од заціпеніння упорядкування й дисциплінарного дискурсу»[187]. І спільнота не тільки пропонує таку обізнаність, але й відіграє важливу роль, допомагаючи «я» визнати іншого. Як Чарльз Тейлор виражає це: «Хтось є самість тільки серед інших самостей. Самість ніколи не можна описати без посилання на тих, хто його оточує»[188]. Як самість спільнота повинна враховувати її деконструкцію та повторний опис у будь-який час, і члени цієї спільноти повинні постійно пам’ятати про це. Таким чином, загроза спільноти, яка може стати тоталітарною, придушується, а різниця вшановується — єдність і відмінність дають можливість співіснування.

Теорії, розглянуті вище, також допускають присутність моралі без наступу тоталітаризму — це необхідна умова для письменників-вісімдесятників з огляду на тісні зв’язки моралі з українською мовою попри постмодерністську деконструкцію ейфорійного руху. Насправді Мей вважає, що моральний погляд не тільки не перебиває у повазі до відмінностей, але заохочує до неї: «Він допускає точки дотику між різними звичаями і таким чином зміцнює принцип поваги до відмінностей» і «відкриває можливості для саморефлексії з усіляких точок зору»[189]. Таким чином, існування морального погляду може полегшити повагу до переконання іншого, яке може відрізнятися від твого власного; розуміння сенсу чужої моралі можливе тільки завдяки наявності власних переконань. Це узгоджується з роллю моралі у створенні «я», як це вивів Поль Рікер; він показав нам, як справедливість робить інших незамінними і як повага до норм розквітає у повагу до іншого й до «себе як іншого»[190]. Але Мей допускає мораль, тільки якщо вона не виправдана на підставі певного резону, якому не потрібне виправдання. Таким чином, йдеться про мораль, яку слід постійно заперечувати, так що їй не випадає стати основоположною. Напад на українську національну традицію і гру з нею, яка відбувається у прозі вісімдесятників, є саме таким запереченням. Хоча вони все ще прив’язані до своєї накинутої моралі, вони постійно звертаються до цього морального зв’язку і деконструюють його у своїх творах.

Пострадянська українська інтертекстуальна спільнота

Ми спостерігали, як мораль, метафізичне та інакшість через українську мову знайшли своє втілення у прозі вісімдесятників; тепер ми побачимо, як ці письменники замислювалися над своєю потребою в структурі, будуючи спільноту у своїх літературних творах. У своєму есе «Топографія сучасної української прози» Тимофій Гаврилів пише: «Сказати, що сучасна українська проза — цитатник, було б невірно. Втім, приховані і відкриті цитати зустрічаються чи не в кожному тексті»[191]. Інтертекстуальність, по суті, є однією з визначальних рис — рисою пострадянської української прози. Саме через цю інтертекстуальність вісімдесятники намагалися збудувати спільноти, які б забезпечили структуру, без якої годі було би встояти на марґінальному становищі, але сама по собі воно не є ні абсолютистським, ані тоталітарним. Це крихка рівновага, до якої підходять по-різному і яка реалізується на різних рівнях різними авторами.

У своєму аналізі я використовую вельми специфічне розуміння терміну інтертекстуальності; при використанні цього терміну я беру до уваги тільки ту діяльність, до якої вдаються ці письменники, даючи перехресні посилання один на одного в своїх текстах. Персонаж, сцена або автор конкретного тексту можуть з’явитися в тексті, написаному іншим автором. Іноді автор також згадує свої або інші тексти, написані ним, у новому тексті. Що цим займаються кілька різних авторів, утворюється мережа, в яку з’єднуються ці тексти. Саме завдяки цьому павутинню посилань письменники-вісімдесятники формують різні інтертекстуальні спільноти. Щоб вирішити свої конкретні пострадянські проблеми, ці спільноти повинні бути вільними, склад її членів має мінятися, а межі — перебувати у стані перманентних змін — вони повинні увесь час рухатися і мінятись. Три представники ґенерації вісімдесятників — Костянтин Москалець, Юрій Андрухович і Юрій Іздрик — найзавзятіше творили такі спільноти у своїх прозових творах. Достатньо глянути на приклади прози цих трьох письменників, щоб зрозуміти, яким чином вони використовують інтертекстуальність, аби побудувати ці спільноти; так само виступають наяв спосіб, до якого вони вдаються у своєму прагненні підтримувати тонкий баланс між свободою і структурою в цих спільнотах, і міра їхнього успіху в досягненні цієї рівноваги.

Костянтин Москалець широко використовує інтертекстуальність у «Вечірньому меді» і робить її одним з найважливіших стилістичних і концептуальних елементів цього прозового твору. Як ми бачили, Москалець змальовує депресію і розчарування пострадянської України і проголошує необхідність створення нового, іншого світу як єдиного засобу виживання. Автор уявляє новий світ, який слід створити поетам, що мають магічну силу слова. Отже, даючи у своєму творі перехресні посилання на твори інших письменників, Москалець годен зв’язати свій літературний світ зі світами інших майстрів слова і таким чином проводить центральну ідею роману — потребу у схожому на якесь братство медового напою поезії, що дозволило б вижити в сучасному світі.

Як і у випадку з самим романом Москальця, сніг і снігопад правлять за основні мотиви у двох поетичних збірках, що їх цитує безпосередньо Москалець у «Вечірньому меді» — «Зима у Львові» Миколи Рябчука і «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука. Москалець цитує у романі цілі вірші і/або фраґменти віршів з цих двох збірок (їх у тексті виділено курсивом), принагідно украплюючи у свою прозу мед поезії, який запрошує завітати у світ, який, схоже, існує окремо від світу, представленого у романі. Ці два світи, однак, тісно переплетені темою і сюжетом і підтримують щось на кшталт паралельного існування. Москалець часто використовує ці поетичні фраґменти, щоб доповнити оповідь роману; вони дозволяють глянути на події твору ще під одним кутом зору. Вони органічно вливаються у загальне мрійливе, багате на видива відчуття роману і допомагають створювати і підтримувати затяжну присутність іншого (хоча подібного) метафізичного, поетичного світу, що має важливе значення для теми роману. Ці вірші вийшли з-під пера українських інтелектуалів, які, як мандрівний герой Москальця, шукають своє місце між Сходом і Заходом у сучасному світі. Включаючи у свою творчість поезію Римарука і Рябчука, Москалець намагається створити спільноту, домівку для сучасних українських інтелектуалів, для цих «охоронців Буття».

Для того щоб продемонструвати, яким чином Москалець використовує інтертекстуальність у своєму романі, я спочатку наведу вірші, що їх він цитує, а потім я запропоную окремий фраґмент роману Москальця, в якому вплетено вірша. У першому випадку використано вірш зі збірки Рябчука «Зима у Львові», яка включає вірші, переповнені зображеннями снігу і сили поезії. Один вірш змальовує світ поміж осінню і зимою:

Зима все ближче. Все більше

жовтого листя за вікнами, все тугіше

стягують землю приморозки. Пора б уже

вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна — зима

все ближче, все більше листя