Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Оксана Забужко описує письменників-вісімдесятників як покоління українських інтелектуалів, яке не відчуває природного середовища рідної мови[122]. На більшості території України говорити українською вважалося ознакою протиставлення, безкультурності й неосвіченості в очах суспільства. Тих, хто свідомо віддавав свою дитину до україномовної школи, в Радянській Україні ставили за недотеп і навіть дурнів. Микола Рябчук згадує інцидент в Києві у 1985 році, коли українська жінка, яка зрусифікувалася після переїзду в місто, почула, як він і його дружина розмовляють зі своєю дитиною українською та прокоментувала занепокоєно: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!.»[123]

Під час ейфорійного руху наприкінці 1980-х і початку 1990-х українська мова ототожнювалася зі зміною і була в епіцентрі урочистостей з нагоди розвалу Радянського Союзу. Утім, тільки-но відгриміли урочистості, кудись відступили на задній план у будівництві нової країни під назвою «Україна» і українська мова. Хоча статус української мови в незалежній Україні дещо піднявся, для більшості населення вона, як і раніше, була обставлена неґативними, радянськими стереотипами. У соціальній ієрархії постколоніальної України ті, хто розмовляв українською, і надалі були якимись диваками. Саме ця інакшість, як видно з центру, і утворює дуже важливий елемент в ідентичності українського інтелектуала. І специфічна форма тої розбіжності, що існує між українським інтелектуалом та інтелектуалкою, — відсторонює цих українців навіть один від одного.

«Невилюблена жінка» — несумісність українських інтелектуалки і інтелектуала

Стосунки між українками-інтелектуалками і їхніми колегами-чоловіками є однією з домінуючих тем у творчості Оксани Забужко та Євгенії Кононенко, і зосереджені вони саме на несумісності української інтелектуалки та українського інтелектуала. Хоча така несумісність певною мірою зустрічається і у творах чоловіків-вісімдесятників, навряд чи вона претендує там на таке чільне місце, що його вона має в прозі Забужко і Кононенко. Ця проблема відсилає до двох важливих понять, які сприяють ідентичності української інтелектуалки та самої України — жіночність і роздробленість.

Жінки-героїні у «Польових дослідженнях з українського сексу», «Special Woman» та «Імітації» — це розумні й амбітні індивідуальності, які знаються на останніх світових інтелектуальних течіях і які застосовують свої таланти та енергію на покращення ситуації у рідній країні; вони всі пострадянські інтелектуали (письменники, вчені), оточені атмосферою політичного й культурного визволення в поєднанні з труднощами адаптації до мінливого особистого світу. У якийсь момент у цих прозових творах жінки намагаються знайти українського інтелектуала-чоловіка, з яким можна було б зв’язати свою долю і який допоміг би їм сформувати свою власну особистість й ідентичність їхньої спільної національності. Наступ ейфорії ознаменувався атмосферою новизни; з’явилися нове покоління інтелектуалів і нововідкриті інтелектуальні можливості. У центрі виру веселощів, в який втягували заряджені енергією масові заходи, опинилася творча талановита молодь України, яка цілеспрямовано і привселюдно виставляла напоказ сексуальність і сексуальні теми, роками офіційно заборонені; цей захват мав вилитися у новий етап історії України, і цим чоловікам і жінкам випадало його ініціювати на благо майбутніх поколінь.

У «Польових дослідженнях з українського сексу» герой Забужко вважає дітей, народжених у радянській системі, каліками. Потім вона протиставляє їх дорадянським українцям («леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші»), з певною сентиментальністю перелічуючи («над якими попрацював — і Божий різець, і роки трудного життя») фізичні ознаки українця[124]. Вона закидає трагічній історії України, що ця еліта перевелась, і вважає, що якщо нині українець з українкою утворили б «елітну» пару, і дійшло б до сексуальних стосунків між партнерами, то вони створили б «елітну породу» дітей. На думку письменниці й критика Ніли Зборовської, це бажання — своєрідна туга за «благородним материнством»[125]. Забужковому поколінню українських інтелектуалів довелося останнім відчути наслідки приниження і фрустрації минулих ґенерацій:

йолки-палки, та скільки нас узагалі є, тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтеліґенції вкраїнської, — горсточка, й та розпорошена: вмираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орґіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радіоактивну землю! — син, от він-то нарешті звільнений буде від того спадку, за який цілу молодість розплачувалися ми — так тяжко, що вже наче й сповна…[126]

Ідея сексу, спарювання займає центральне місце в романі Забужко. Вона задає темп ненаситній, шаленій, часом безладній енергії. І що важливіше — вона прямо пов’язана з трактуванням авторкою українців як хворих людей у хворій нації. Люди Забужко неповноцінні, бо їхню надію на гармонію і об’єднання зруйнували зовнішні сили. Нині все залежить лише від самих українців, тепер у них з’явилася можливість прийти до згоди із власною хворобою і рушити правдивим шляхом удвох зі своєю країною. Інтелектуалка від цього першого «вільного покоління», героїня Забужко подорожує на Захід з наміром зібрати можливі протиотрути, а відтак розпочати цей процес лікування. Проклавши шлях на Захід і дістаючи інтелектуальні стимули від свого тамтешнього досвіду, вона хоче, щоб до Сполучених Штатів приїхав її коханий, художник з України, і мандрував разом з нею, раз у раз щось відкриваючи для себе. Як українка, яка вбирає очима захоплюючий, і тим не менш чужий Захід, вона відчуває потребу поділитися своїми думками щодо цього світу з тими, хто має такі ж комплекси і побоювання, як і в неї; вона хоче, щоб український інтелектуал Микола приєднався до неї в процесі розвитку нової української ідентичності.

Як героїня Забужко, героїня роману «Імітація» Кононенко Мар’яна Хрипович — жінка, що, як з’ясовується, «прийшла в цей світ, щоб ламати традиції й ритуали» — це агресивна, пристрасна українська інтелектуалка 90-х років. Літературознавець і поет, вона, тим не менше, невтомно намагається витягнути свою країну з відсталості і спрямувати її прогресивнішим шляхом. І, як героїня Забужко, Мар’яна також більшу частину своєї енергії витрачає на прийдешнє — вона працює для західного фонду, розташованого в Києві, допомагаючи підтримувати майбутні покоління українських митців. Коло київських інтелектуалів, до якого входить Мар’яна, вузьке, але це не група чоловіків і жінок, надто вірних одне одному — це щось на кшталт переплетення колишніх коханців; Кононенко представляє їх як частини одного живого організму — це своєрідне ґетто українських інтелектуалів, які живуть за кошти західних фондів у столиці країни. Мар’яна підтримує стосунки зі своїм начальником у київській фундації, американцем Джеррі Бістом, одначе крутить любов з Анатолієм Сумцовим, вуличним скрипалем і педагогом музичної школи з Донецька. Українець за походженням, Анатолій має набагато більше спільного з Мар’яною, ніж Джеррі, і його робота з дітьми ставить його в один ряд з іншими інтелектуалами свого покоління, які вважають себе першопрохідцями майбутнього вільної України. Спочатку вона накидає оком на Анатолія, бо він же має справу з потенційними музичними вундеркіндами за межами столиці; згодом лягає в ліжко з ним і в листі до Анатолія пояснює свій інтерес до нього:

Ти питаєш, що я в тобі знайшла? Мені подобається, що в тебе, незважаючи на твоє бездарне життя, збереглися слух і смак. Ти не відбувся, так, але ти разом з тим нічого з себе не корчиш, нічого не імітуєш, і це також досить рідкий дар… А ще мені подобається урвище, над яким стоїть твій будиночок. І на вершині пагорбу Монмартр я не відчула того, що відчула біля гнилого паркана в твоєму садочку…[127]

Одна з головних тем «Імітації», як видно з назви натяків, є спроба відрізнити правду від омани — викрити те, що є імітацією. Провінціал Анатолій є ковтком свіжого повітря для киянки Мар’яни, яка вже дивиться з презирством на коло, до якого вона належить. Анатолій є зразком справжнього інтелектуала, ще не зіпсованого західними впливами, а також претензійністю й штучною елітарністю столиці. Це риси, що їх вона зауважила в собі; хоча героїня стверджує, буцімто понад усе цінує гроші, і заявляє, що єдиний спосіб врятувати талант полягає у втечі на Захід, вона також розуміє, що існує чистота, не зачеплена його впливом. Вона каже Анатолію, що музика звучить краще у його занедбаній квартирі, ніж у її вульґарному столичному помешканні. В Анатолієві вона бачить частину себе, яку вона дозволила поступово втратити в пострадянській Україні.

Попри їхні спроби, ці вигадані українські жінки-інтелектуалки, врешті-решт, не входять в ідеалістичну спілку зі своїми колегами-чоловіками. Жінки або розчаровуються у цих чоловіках (як у випадку з головним героєм Забужко), або ж ці жінки самі не хочуть приставати на таку спілку (як у випадку з Мар’яною), бо ж з них не вийде нічого путнього. Навіть у пострадянській Україні, де українська еліта ймовірно отримає можливість вільно розвиватися, до таких спілок не доходить. Цих чоловіків годі поставити поряд з цими жінками. Образи українських чоловіків-інтелектуалів, як головних героїв, так і другорядних персонажів, в обох творах Забужко і Кононенко говорять про неможливість таких спілок.

Кілька разів протягом її роману Забужко згадує певні неґативні риси, на її думку, притаманні українським чоловікам. Вона описує пострадянську Україну як країну, що складається з невдах:

але вдома, в твоїй бідній забембаній країні — країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лише однією мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів…[128]

Пізніше вона розповідає історію її київської подруги Дарки і чоловіків у її житті. Перший чоловік Дарки одружився на ній, щоб оселитися в столиці, а тоді швидко кинув її після закінчення університету; коли вона зійшлася з другим чоловіком, то довелося робити аборт і, як наслідок, виникли гінекологічні проблеми; а її третій чоловік був якоюсь полохливою вошею. Подібно до героїнь Кононенко, Дарка була інтелектуалкою, яка зводила кінці з кінцями, перш ніж отримати посаду в американо-українському фонді. Та, пропрацювавши на новому місці всього три місяці, вона загинула в автомобільній аварії.

Художник Микола мав бути винятком із цього народу чоловіків-невдах. Головній героїні Забужко не випадає вчити його української мови, і він є «переможцем» — першим чоловіком, ініціативу якого вона поважає. Проте, як кожен український чоловік, Микола наділений тими традиційними неґативними рисами, які виробилися за роки колоніального існування, і йому не до снаги поважати наратора як рівного. Як слушно зауважує Марина Романець, «авторка бачить коріння підпорядкування жінок не тільки в жіноненависництві її суспільства, але й у підпорядкуванні чоловіка колоніальній і тоталітарній владі, яка вихолощує їх і таким чином включає колонізованих в уже існуючі гендерні відносини. У цих умовах авторитарні репресивні практики переорієнтовано проти жінок, і вони точно відтворюють колоніальний сценарій влади та підпорядкування»[129]. Крім того, Микола сповнений апатії і боїться різких змін. Він не довіряє інстинктам головної героїні і боїться взятися за здійснення планів, які вона будує щодо них обох. Врешті-решт, відносини між цими двома представниками української «еліти» руйнуються; новому поколінню вільних українців не судилося з’явитися. Героїня Забужко не може знайти собі супутника життя серед своїх земляків.

Жінка-інтелектуалка в «Імітації» Кононенко теж не може знайти людей, яких би вона поважала й любила і які б цінували її саму та її інтелектуальні амбіції. Українські чоловіки-інтелектуали в її романі мають ті самі недоліки, що й інші українські чоловіки; одну з таких вад — провінціалізм — підкреслено в цьому романі. Її героїні-жінки — енергійні столичні жительки і призвідниці, що ставляться з презирством до «відсталих» сільських цінностей і традицій. Сашко Чеканчук — письменник і колишній геолог, який колись зустрічався з Мар’яною Хрипович, головною героїнею роману. Їхні стосунки розвалюються, бо вона, народжена в сім’ї столичної еліти, не захотіла принижуватися до традиційного звичаю українського села: наречений має формально познайомити наречену зі своїми батьками. Мар’яна каже Сашкові, що він почасти талановитий письменник і непоганий коханець, але «в житті та в роботі банальний, як малинове варення в мідній мисці!» — зневажливий натяк на його провінційне коріння. Раніше Сашко був заручений з Ларисою Лавриненко, яка в такий спосіб лише прагнула звільнитися від столичного снобізму своєї матері. Так само Лариса була не в захваті від Сашка, «з яким кохалася тільки з любові, і ніколи — для поглиблення жіночої сутності». Інший чоловік-інтелектуал, Сашко Риженко, в цьому романі змальований як персонаж слабкіше, але те, що і його теж звуть «Сашком» (але такий Сашко, що має київське елітне походження) і те, що він також є колишнім коханцем Мар’яни, показує, що для Мар’яни чоловіки-інтелектуали, які оточують її в ґетто київських еліт, по суті, взаємозамінні і однаково неповноцінні.

Те, що чоловіків Кононенко зазвичай змальовує вихідцями з села, а жінок — з міста, підкреслює роль жінки-інтелектуалки як лідера, яка тягне Україну, яка брикається і не хоче відірватися від патріархальної відсталості, — вперед, на шлях прогресу; це також дозволяє їй критикувати розгул псевдо-елітарності у столиці. Кілька разів у романі Кононенко розкриває, що українці, які приїхали до Києва, копіють [так в оригіналі. — Прим. верстальника] столицю України так само, як кияни — Захід. Невпевненість, що її відчувають ці київські інтелектуали, схиляючись перед Заходом (чи Москвою), вони передають тим українцям-провінціалам, які намагаються влитися в київську громаду. Хоча Чеканчук видається Мар’яні інтелектуально і фізично привабливим, вона вбачає у ньому забагато такого, що є в ній самій (пам’ятає вона в тому числі і про підлеглість її як українки світові), і, таким чином, має відкинути його, прагнучи дистанціюватися від цієї складової її особистості.

Зустрівши Анатолія, Мар’яна розуміє, що здебільшого ця елітарність (у тому числі і її власна) лише ховає комплекс провінційності, що ним жителі заражають постколоніальне суспільство, і вона почасти зізнається в коханні до речей, позбавлених елітарності, бо вони — автентичні. Тим не менше, її відносини з Анатолієм скінчилися нічим, коли дівчину вбили в селі і вона впала жертвою безглуздого злочину. Загинув жорстокою смертю і Анатолій — місцевий житель, вважаючи, що Анатолій несправедливо розподіляв гроші Фонду, зарубав хлопця. Мар’яна та Анатолій мали б утворити ідеальну пару — підкована, розумна і харизматична українська жінка зі зв’язками на Заході і талановитий, чесний український чоловік, закорінений у вартостях свого краю; і обидва вони працювали на благо майбутнього України. Змушуючи героя і героїню померти в романі, Кононенко показує, що пострадянське українське суспільство не готове до такої спілки — не готове зробити крок у майбутнє. Західний матеріалізм розбещує це розтріскане суспільство і дає поштовх такому жахливому повороту подій, але насправді українське суспільство унеможливлює цю пару і таким чином сповільнює свій розвиток.

Виразна присутність Заходу в прозі письменників-вісімдесятників зводиться у творах Забужко і Кононенко до певної мети. Вона означає можливий вплив на їхніх літературних героїнь, коли ті формують свої нові ідентичності, виступаючи потенційним джерелом прогресивних ідей; з іншого боку, Захід служить моделлю, яку ці героїні можуть обрати або й ні, щоб відтак її дотримуватися. Він використовується як свого роду антипод, на тлі якого у цих творах часто підкреслюється зворотна орієнтація українського партнера. Що ж до стосунків, то це дозволяє українкам принагідно підшукати партнера за кордоном. Можливість вийти заміж за жителя Заходу і «втекти» з України кілька разів спливає темою цих літературних творів. Однак, як було у випадку з українськими колегами, з’ясовується, що західні персонажі чоловічої статі в прозі Забужко і Кононенко такі ж несумісні з героїнями романів.

Обидва аналізованих тут прозових твори Кононенко пропонують кілька прикладів цієї несумісності. У «Special Woman» Heля Тимченко, фінансово занехаяна жінка, яку її чоловік соромився на публіці, погоджується зустрітись із Юреном, данцем, який прагне познайомитися з освіченою жителькою Східної Європи. Завітавши до нього в Данію, вона почуває огиду до його наївності, його практичної педантичності і скнарості: на першому побаченні він чомусь не веде її в дорогий ресторан. Його інтерес до України зводиться до тицяння пальцями у частини тіла Нелі і прохання назвати їх еквівалент російською та українською мовами. Мар’яна з «Імітації» була заручена з американцем Джеррі Бістом, який, своєю чергою, був її начальником у «Gifted Child International» і захоплювався «третім світом інтелектуалів» — колом, до якого належала Мар’яна. Та Біст планує повернутися до США, і стає зрозуміло, що Мар’яні він був потрібен тільки тому, що був її працедавцем. Кілька разів Кононенко показує, як київські інтелектуали, що працюють на Біста, вражені його грошолюбством. Його здатність розділяти приватне й суспільне життя здається дивною й бездушною. Хоча українці в романі Кононенко і збурені такими західними вартостями, більшість вважає, що талановиті діти України мають їхати з країни, щоб вчитись і жити на Заході; і Мар’яні, і Ларисі вдається полагодити цю справу зі своїми синами. Син Мар’яни Джордж (Юрій) лишається в Англії і відкидає своє українське коріння та вартості. Син Лариси Ярослав живе у Франції, де його опановує жадібність до грошей, проте врешті-решт він вертається жити в Україну; за словами нараторки, цьому юнакові випадає на долю одне з трьох — бути кримінальним елементом, дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, або воїном «славного» українського війська.