Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Натхненні герметичним досвідом виживання письменників-сімдесятників, вісімдесятники намагаються створити структуру, яка могла б забезпечити їм підтримку, брак якої вони відчувають у хаотичному пострадянському українському суспільстві. Ця структура замінить попередні культурні парадигми, які визначали обов’язки і накидали творчості вузькі рамки для українських інтелектуалів, і водночас дала б їм почуття підтримки в їхньому опорі ізоляції. Їхнє намагання знайти баланс між свободою і структурою спонукало їх витворити модель, яка враховувала б і ту, й іншу. Перші спроби створення такої бази впадають в око на прикладі деяких прозових творів вісімдесятників. У своїй прозі письменники виткали інтертекстуальне мереживо, що об’єднує їх різні тексти в рамках вільної структури. Таким чином, вони утворюють спільноту, яка може допомогти їм пережити їхню постійну марґіналізацію. Випробувавши жорсткість конструкцій, на які насадили українську культуру різні міфи минулого, ці пострадянські українські інтелектуали намагаються побудувати спільноту, яка має не-тоталітарний характер і натомість поважає інакшість і обстоює гнучкість. Така модель відображає загальний підхід письменників-вісімдесятників до пострадянської української ідентичності.

6. Аґенти метафізики

Він завжди шанував рідне слово, а після розлучення, нарешті, зміг зосередитися на спасінні шляхетної мови.

Володимир Діброва, Бурдик

Важлива складова ідентичності пострадянських інтелектуалів, яка заслуговує на глибший аналіз, — це мораль. У «Джерела себе: творення сучасної ідентичності» Чарльз Тейлор простежує еволюцію сучасної ідентичності і називає внутрішній стан, характер (як внутрішнє джерело моральності) і утвердження звичайного життя трьома ключовими аспектами цього розвитку. Згідно з тезою Тейлора, стосунки індивіда з мораллю сприяють формуванню особистості. «Для того, щоб бодай якось збагнути наше життя, — пише він, — щоб мати ідентичність, нам потрібна орієнтація на добро, а це означає певне відчуття якісної дискримінації, наявності чогось незрівнянно вищого»[157], і, отже, одна з прикмет ідентичності — це те, що вона задає план, допомагаючи визначити, що таке добро[158].

У книзі «Сам як Інший» Поль Рікер представляє свою теорію розвитку самості, яка включає важливий етап реалізації людини, коли вона може впливати на світ своїми діями; це відкриття, що я можу діяти, переходить у розуміння, що я зобов’язаний діяти. Життя людини розглядається як частина невпинної розповіді. Рікер робить висновок, що «визначеність авторства власного дискурсу і власних вчинків перетворюється на переконання про слушне судження і добре поступування — у миттєвому і часовому наближенні до доброго життя»[159]. Твердження Тейлора, що людині потрібен зв’язок із тим, що вважається хорошим для того, щоб стати дієвою людиною, збігається з Рікеровим визнанням тієї чи іншої дії як того, що визначає свого аґента. Таким чином, визнання чогось «добрим» і вибір на користь цього «доброго» мають важливе значення для визначення того, хто ми є. Такий рух в бік чогось вищого сприяє формуванню особистості. Тейлор визначає моральне джерело як «щось на кшталт споглядання, поваги чи любові, який дозволяє нам стати ближче до того, що є добро»[160]. Для пострадянського українського інтелектуала це «щось» — не що інше, як українська мова.

У своїй рецензії на збірку есеїстики Юрія Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» Сергій Грабовський обговорює літературне загравання Андруховича з постмодернізмом на тлі недієздатної, пострадянської української видавничої індустрії. Грабовський описує Андруховича як автора, який свідомо прагне утвердитись в статусі постмодерного письменника, «але це йому дуже погано вдається — може тому, що у державі, найменованою Україною, навіть писати по-українськи — це вже сенсозначущий жест, певна позиція, за яку доводиться платити не чимось, а власною волею»[161]. Тут Грабовський заторкує дві важливі ідеї — першу, що притаманна українській літературі нестабільність не вельми дозволяє їй сприймати свободу, легковажність і навалу постмодернізму; і другу, що українська мова обтяжена «метафізичним багажем», який справляє глибокий (неґативний і/або позитивний) вплив на людей, змушених існувати з нею пліч-о-пліч. Це ідеї, що знаходять відгук у прозі вісімдесятників, поза тим, наскільки «постмодерними» намагаються вони бути. Попри зусилля, до яких вдаються вісімдесятники, прагнучи уникнути соціальної відповідальності, притаманної українській культурі і кидаючи виклик метафізичному характерові української мови в рамках даної традиції, їхня проза одночасно демонструє звернення і прийняття цих таки рис. На ці риси покладаються в часи дезорієнтації та марґіналізації. Для інтелектуалів, які населяють сторінки цієї прози, українська мова — і свідомий вибір писати цією мовою — означає, що вона набирає важливого значення, аніж практичний засіб повсякденного спілкування.

У романі Володимира Діброви «Бурдик» однойменний герой вирішує писати українською мовою не тому, що це природно для нього, а тому що прагне «відновити справедливість» (тобто протистояти марґіналізації української мови). Він ставиться до мови як до «шляхетної» і хоче підвищити свій престиж в українському суспільстві. Але його так звана рідна українська літературна мова — це просто зібрання старих, забутих українських слів і речень, склеєних докупи за допомогою різних словників. Як антрополог, який бере участь у якійсь таємній операції, Бурдик вирушає на пошуки невідкритих слідів репресованої мови.

Бурдик збирав гарні слова як по книжках, так і з повітря, припадаючи вухом до кожного носія колись розлогої мови. У пошуках етнографічної сировини він блукав путівцями, заходив у села й просився під стріхи. Почувши мовну перлину, він крадькома заганяв її на папірець і ховав у кишеню, а вдома заносив у грубезний зошит, якого щодня прикрашав візерунками[162].

Діброва представляє це почуття місії зі своєю типовою сатиричною дотепністю, використовуючи сільські образи, щоб описати працю українського інтелектуала шляхом використання фольклорних стереотипів. Спостереження Бурдика за переважанням іменників і прикметників, а також відсутність дієслів, завдяки чому українська мова наводить на думку про українську літературу в часи фольклорно-описової прози Григорія Квітки-Основ’яненка, яка писалася на початку XIX ст. і прагнула довести, що рідною мовою можна створити серйозні літературні твори. Як це було з українськими інтелектуалами тоді, використання Бурдиком української мови — це свідомий вибір, обумовлений бажанням прислужитися мові. Діброва грайливо ставиться до метафізичного характеру української мови. Щоправда, той факт, що автор змушений вказати на це як на проблему, з якою стикається його головний герой, говорить про вагу проблеми (і майже необхідної присутності) у житті українського інтелектуала.

У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко натякає на те, що бути народженим українцем означає народитися під нещасливою зіркою або бути приреченим на певну долю. У період новітньої історії України її україномовні інтелектуальні спільноти змушені були весь час виживати на задвірках, безперервно боротися за виживання, і набули, як Забужко заявила в інтерв’ю, «травматичного, екзистенційного досвіду, якого російськомовна публіка… не мала»[163]. Її роман — спроба інтелектуально протидіяти цій спадщині. Проте її героїня не в змозі відмовитися від того, що вона успадкувала і що пережила як письменниця, що творить українською мовою; в романі вона звертається до своєї невіддільності від цієї мови і в наступному фраґменті вказує на відчуття розчарування, яке несе ця таки тяжка доля:

от тоді-то було й втямити, що дім твій мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, — завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся…[164]

Таким чином, вона неначе змушена писати цією мовою, незалежно від того, якими невдячними можуть бути її зусилля. Це хрест, який вона має нести як українська письменниця. З цього випливає, що українська мова набирає сили, яка підносить її над практичним, повсякденним життям. Головний герой Забужко описує читання віршів на конференції за межами України як «прилюдний оргазм»; мова її поезії наповнена вузлами спресованого досвіду і кодів, які розв’язуються у віршах:

мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стягалася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями[165].

Але, з іншого боку, ототожнення з українською мовою — це справді вибір. Українська мова є марґінальною, і нема в сучасному світі жодної дорослої людини, яка знає тільки українську. І вибір української мови перетворюється на кшталт політичної чи моральної заяви, незалежно від того, чи хтось цілком згоден із тим, що стереотипно подає заява. У «Польових дослідженнях з українського сексу» героїня Забужко сумує з приводу асоціацій, на які автоматично наражається людина, що розмовляє українською.

Боже, що у мене спільного з цими людьми? Мова. Нічого, крім мови. Мова як ознака партійності… Мова як релігія, конотація, партія. Це велика історична драма[166].

Таким чином, це наче вибір існує, проте все вже вирішено за вас. У вищезгаданому інтерв’ю Забужко, здається, пристає на роль української інтелектуалки у пострадянській Україні, хоча доля письменниці, ймовірно, відбиває сумну долю її попередників:

Я завжди дуже жорстоко відчувала те, що називається літературним родоводом. Відчувала перед ним відповідальність… відповідальність перед небіжчиками, перед людьми, які вибрали цю літературу свідомо. Цю упосліджену колоніальну літературу, яка не дає жодних дивідендів… Це апріорно трагічний вибір[167].

Такі терміни, як «вибір», «прив’язаність» і «відповідальність» з’являються то тут, то там, коли Забужко відстоює своє покликання і українську мову. Напружена взаємодія між часто суперечливими поняттями, пов’язаними з цими словами, раз у раз кидає іскру, що запалює мову енергією.

До пари Забужчиній метафорі з мерехтливою сферою Костянтин Москалець вбачає у мові джерело влади. У романі «Вечірній мед» він здебільшого експериментує з мовою і журиться за тим, що вона втратила значення і силу. Лінгвістична гра письменника — це флірт з ідеєю, що слова не мають жодного значення, і один із особливих талантів Москальця полягає в його здатності поєднувати буденну безглузду балачку з напрочуд символічними і красномовними фраґментами. Щоправда, попри лінгвістичну гру, проза Москальця показує, що він — письменник, який глибоко вірить у силу мови; свідчать про це його неодноразові висловлювання, в яких звучить розчарування поточним станом української мови, а його послідовне поєднання високої і низької мови покликане підкреслити її потенціал. Москалець вірить, що любов і мова мають силу покращити занехаяний повсякденний світ і дозволять піднестися до метафізичного.