Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

5. Назад на задвірки

Сучасні діти потребують інших мам, здатних, якщо треба, лаштувати, якщо треба, заплатити, якщо треба, то й витягти з поганої історії, уже на сучасних татусів надії немає.

Євгенія Кононенко, «Імітація»

З кожним наступним роком української незалежності соціальне становище української інтеліґенції та української мови зміщувалося вбік від центру, й інтелектуал знову опинився на задвірках. Здатність відмовитися від свого минулого виявилася цінною навичкою у новій Україні. Вдаючись до цілої низки порівнянь, літературний критик Олександр Бойченко протиставляє «еру фестивалів» в Україні тій, яка ступила їй у слід:

держава встигла здійснити перехід від рекреації до перверзії, від червоної рути до червоної ностальгії, від карнавалу до посткарнавального безглуздя, від епохи джазу до великої депресії, від національної романтики до есенгешного цинізму…[112]

Уміло запозичуючи елементи й артефакти як з арсеналу української, так і зі світової культури, Бойченко поєднує терміни, пов’язані з енергією, свободою, веселощами й динамікою (вони символізують ейфорію в Україні), і ті, які викликають неґативні враження від розпаду, зневіри й безладдя (ці втілюють хаос в Україні). Надто різко кидається у вічі його порівняння колись вельми популярного фестивалю «Червона Рута» з появою «червоної ностальгії». Воно бере за душу стислістю ейфорійної тенденції. Туга за стабільністю радянського життя біжить просто свіжими слідами за масовими святковими заходами з нагоди її смерті.

Уряд, який поступово зміцнив свою владу в Україні 90-х років, злегковажив ту мрію, що її плекали українські інтелектуали. Замість чинити опір подальшій русифікації та підтримувати українську мову та культуру, український уряд визнав за краще дотримуватися політики невтручання у культурну політику. Микола Рябчук зазначає, що особи, які взяли на себе владу в пострадянській Україні, прийшли, здебільшого, з сеґменту суспільства, ідентичність якого можна охарактеризувати словом «радянська». Продукти радянської стратегії творення народних мас, амбівалентних до національної ідентичності (або й виразно русофільського спрямування) і прикметних своєю неприкаяністю, яка дозволяла легко маніпулювати і керувати ними, ці люди мали неабиякий клопіт, ототожнюючи себе з тією версією України, що її поширювали національно орієнтовані інтелектуали[113]. І цей тип пострадянської української самоідентичності описує значну частину жителів України. Перші проблиски української національної свідомості у багатьох таких «радянських» українцях у рамках ейфорійного руху невдовзі згаснуть у світлі необачних, нерішучих і взагалі поверхневих офіційних стратегій так званої українізації. Пересічний українець, який з’явився у пострадянську добу, і далі вважав себе радянським громадянином, хай і у зміненому, географічно визначеному посткомуністичному «українському» варіанті.

Галина Пагутяк, яка належить до письменників-вісімдесятників, скупо нарікає на жалюгідний стан справ у пострадянській Україні і, що не дивно, вважає коренем проблеми статус української мови:

Усі щаблі влади окупувала мафія недержавної та нерідної мови, що опирається на занепад культурно-освітнього середовища, який спричинила корумпованість у сфері політики й економіки. Насамперед вона компрометує небажану мову, вилущуючи з неї благородні зерна високого стилю, у чому їй допоміг певною мірою «пофігізм» інтелектуалів постмодернізму. Вона присилає своїх васалів (які зрадили не лише рідну мову) на львівські сцени, робить «неформатними» україномовних митців, а неосвічену публіку щедро пригощає вульґарними коміками, яким платять шалені гроші за суржик[114].

У цьому уривку Пагутяк ототожнює суржик із владою, багатством і організованою злочинністю, тоді як українська мова асоціюється з піднесенням, високою культурою і порядністю. За її словами, української мови, хай вона і вирізняється цінними метафізичними рисами, знову бракує в українських центрах влади. Важливо також відзначити, що це сумне становище вона привиняє тим, хто підтримує український постмодернізм. На її думку, критикуючи з погляду теорії ідею структури, постмодернізм перешкоджав будь-яким спробам українізації у пострадянській Україні — процес, який, нарешті, мав би можливість здійснитися. Цікаво, Пагутяк також вказує на те, що громадська сцена, яка «належала» українській культурі у часи ейфорійного руху, наразі вирізняється не-українським і навіть анти-українським звучанням.

В інтерв’ю, зробленому 2001 року, поет і політичний діяч Володимир Цибулько ставить за вину кепську політико-культурну ситуацію здебільшого своїй ґенерації інтелектуалів, вісімдесятникам:

Біда в тому, що це покоління поза літературою не реалізувалося повноцінно майже ніде… в українській політичній системі, в системі визнаних державою цінностей це покоління ніяк не фігурує, не кажучи вже про вплив на прийняття державних рішень. Ось що є справжньою втратою[115].

Цибулько зачіпає важливий момент — той факт, що інтеліґенція і влада мають різні набори вартостей. Без спільного набору принципів та ідеалів інтелектуали не можуть розраховувати на те, що зверхники реаґуватимуть на їхні проблеми; різні вартості дають інтелектуалам бачення української ідентичності, яке відрізняється від точки зору центру, і це тільки сприяє їхній марґінальності.

Костянтин Родик, аналітик книговидавничої галузі в Україні, вважає, що публіка початку 1990-х так і не визріла належним чином до анти-істеблішментної літератури. На його думку, українській літературі було не до снаги протистояти потокові російської літератури, а відтак видання української літератури зайшло в глухий кут. «Таким чином, — пише Родик, — нова українська література по кількох роках публікаторського вакууму опинилася на батьківщині у статусі екзотичного письменства «третього світу»[116]. Він пов’язує це із зародженням «епохи антологій» в українській літературі. У середині-кінці 1990-х років антології української літератури складали левову частку публікацій сучасної української літератури. Лише одиниці авторів могли похвалитися тим, що їхні твори вийшли окремими виданнями, і антології правили для літератури вісімдесятників за своєрідну проміжну просторінь од літературних журналів до можливих самостійних публікацій. У своїй фундаментальній «Зраді інтелектуалів», розглядаючи роль інтелектуала в суспільстві, Жюльєн Бенда застерігає: малі європейські народи видають поетичні антології, що здебільшого є витворами націоналістичної пропаґанди і лише вряди-годи творами істинної думки[117]. Проте в Україні це був єдиний спосіб видавати цю літературу; український уряд не надто переймався виданням і поширенням рідної літератури. Література вісімдесятників не відбиває «націоналістичних» мотивів, які прагне поширити уряд; як правильно вказує Родик, цю літературу представлено суспільству як щось незвичайне і дивне. Бенда також передбачав, що у міру того, як посуватиметься вперед XX ст., інтелектуалів мало-помалу поглинуть силові структури країни, тим самим наразивши на небезпеку їхню вагому ролю вільних, відкритих критиків влади. У пострадянській Україні письменники-вісімдесятники справді випадають з поля зору. Відбувається це, однак, не тому, що вони підкорилися владі, а тому, що їхні погляди на українську ідентичність були несумісні з поглядами тих, хто швидко набував політичний вплив.

Якщо українські інтелектуали знову були витіснені на задвірки (цього разу в пострадянській Україні), то хто наразі сформував новий статус-кво? Ким же, у порівнянні з Homo sovieticus минулого, були герої повсякденної пострадянської України? Новий шар суспільства, що зароджувався в країні, складався з напівлеґальних підприємців. Часто йшлося про людей, які мали прибуткові посади у контрольованому партією радянському світі і скористалися своїм впливом у хаосі, який настав після розпаду Радянського Союзу. У міру того, як посувалися вперед 1990-ті роки, цей соціальний клас поширився в Україні на кілька субстратів, а її члени дісталися майже у всі сфери повсякденного життя в Україні. Це розширення і загальна тенденція до легітимності з боку цих осіб призвели до появи в пострадянській Україні чогось на кшталт середнього класу. Суспільство нині отримало нові рольові моделі, побачивши навіч, здавалося б, легкий перехід від лояльних, честолюбних комсомольських ватажків до прагматичних підприємців, які відстоювали капіталізм; у пострадянській Україні пересічний «совок» часто був вражений високим рівнем життя і влади, що його доскочили такі особи, виправдовуючи сумнівні засоби, за допомогою яких вони здобулися на успіх, і вважаючи його винагородою за обізнаність людей з тим, як використовувати систему, спрямовану проти своїх власних громадян. Такі люди процвітають у цьому новому суспільстві і справляють істотний вплив на ідентичність та культурне середовище країни. Як вираз розчарування тим, як розвивається українське суспільство, письменники-вісімдесятники часто зображують це суспільство неґативно, висловлюючи жаль з приводу того, що вони бачать людей гіпер-матеріалістичних, звиклих споживати поп-культуру і націоналістично амбівалентних. Їхню здатність зрікатись особистих переконань, які вони сповідували раніше, і легко приставати на нові ідеали подано як ваду характеру. Переважання змін, які сформували світ навколо них і які письменники-вісімдесятники самі відстоювали і яким посприяли, спонукає деяких із цих письменників досліджувати зміни, взявши за тему своїх творів.

«Бурдик» Володимира Діброви вирізняється кількома другорядними персонажами, що припасовують свої принципи до конкретних ідеологій, які панують у той чи той момент часу. Письменник доволі глибоко описує таких героїв на різних стадіях їхніх перетворень. У створеному раніше нарисі під назвою «Автобіографія» Діброва показує, що він завжди був заінтриґований ідеєю зміни і її впливом на ідентичність:

Але одного разу за певних обставин мені відкрилося все: що Бог є, що не слід їсти м’яса, що я, немов Будда, завжди є і буду у вічному нині, і що моє «Я» не обмежується даним тілом службовця та мешканця вулиці Імені Роковин Вихідного Дня, а міцно сидить у моїх нащадках та предках, в той час, як вони, відповідно, сидять у мені. Відтоді я переродився і став новою людиною. Втім, стара людина зовсім не зникла, а лиш причаїлася, бо боротьба між новим та старим — це і є джерело мого розвитку. Кожного ранку у своїх тисячах перевтілень, які ланцюгом обіп’яли, ми прокидаємося. Якщо все гаразд і нічого не муляє, то нова людина каже: мамо! Якщо ж навпаки, то стара каже: бля![118]

Зміна — це те, що червоною ниткою проходить через увесь роман і стосується українського героя-інтелектуала Діброви Бурдика. Ближче до кінця роману, перебуваючи у добровільному вигнанні на пагорбі над річкою Дніпро, Бурдик розважає: «Якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого «я», — де я тоді сам подінуся?»[119] Коли Бурдик нарешті спускається і ще раз входить у суспільство, то зауважує, що, відколи він залишив сей світ, той істотно змінився.

Для інтелектуалів у прозі вісімдесятників почуття розчарування у пострадянському суспільстві України пов’язано і з тим, що чимало українців вирішили покинути Україну за першої ж нагоди. Україна стає дедалі відкритішим суспільством під час гласності та завдяки остаточному здобуттю незалежності 1991 року, тому ці еміґранти (серед них інші інтелектуали) тікають з України, тоді як інтелектуал-українець і сама Україна нарешті виходять з марґінального існування. Таким чином, в певному сенсі, вони тікають тому, що не ототожнюють себе з ейфорійним рухом в Україні, яким значною мірою заряджали ці інтелектуали. У творах Діброви, Забужко, Кононенко і Москальця ми часто стикаємося з персонажами або ж натрапляємо на згадки про персонажів, які еміґрують з України. Той факт, що така еміґрація часто описується таким поняттям, як «вирвався», демонструє мотивацію й енергію, якими сповнене це переміщення, свою лепту сюди вносять і коментарі на адресу краю, що лишається позаду. І, як мінливі ідеали, еміґрація як зміна подається як зрада будь-якого коріння, або турботи про батьківщину; це є симптомом відсутності стабільної української ідентичності. Це поняття зради, покликане розширити розрив між цими інтелектуалами і суспільством, пробуджує в перших почуття, що вони «до нього не належать». Це відчуття зростає ще більше, якщо подивитися на статус, який мала українська мова в пострадянській Україні.

Коли Україна здобула незалежність, здавалося, країна нарешті отримала можливість зупинити багатовіковий період русифікації і просувати українську мову, позбавляючи її периферійного соціального статусу. Вторинний статус української мови в радянському суспільстві перетворював на марґінала кожного, хто активно і публічно послуговувався цією мовою в більшості міських центрів України; тому, хто хотів якось просунутися в радянському суспільстві, доводилося позбуватися будь-якого зв’язку з українською мовою. Тих же, хто вперто використовував українську в міських центрах, часто вважали провінціалами, націоналістами або просто диваками. У «Бурдику» Володимир Діброва виводить кілька сцен, які демонструють, як Бурдика і наратора (обоє — українські інтелектуали) сприймав пересічний радянський громадянин у столиці Української РСР. Розлучившись із дружиною, Бурдик щосили намагається вберегти українську мову від подальшої русифікації. Бігаючи Києвом з усілякими дорученнями, він сумлінно (часом вкрай комічно) використовує старі українські слова замість сучасних радянських. Якось розпитуючи дорогу у пасажирів метро, Бурдик раптом натрапляє на двох чоловіків, які, говорячи суржиком і сперечаючись між собою, питають його: «Ти баптист ілі нацаналіст?»[120] Дізнавшись, що той, хто виграє суперечку, має його побити, Бурдик вирішує, що відтоді краще служитиме українській мові не на вулиці, а «на папері». Такої ж думки доходить і наратор роману, який стверджує, що «лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне»[121].