Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

єдиною, кого побоювався і сердечно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою на срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але досі не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона часто навідувала Троцького в найнесподіваніших місцях — у кльозеті, в підземному переході, в трамваї, в ліжку; інколи вона вискакувала на столик у «Нектарі», часом пробігала по прилавку в підвалі «Під Вежею»… Троцький їхав, дрімав і мляво думав про кохання білочки до бодуна, коли хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне око і побачив, що то Сметана; Сметана помер два роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово про це знав, але йому стало якось ледь-ледь трохи не по собі[102].

Господь Крішна і Троцький — чоловіки у маячному стані, які реаґують на свою марґіналізацію саморуйнуванням; це надає ваги фатальному колу, що його Москалець постійно виводить у цьому романі. Що більше ці інтелектуали втрачають повагу суспільства, то більше вони діють в анормальний і антигромадський спосіб, а відтак віддаляються від суспільства. Москалець демонструє читачеві цілу групу саморуйнаційних і неповноцінних інтелектуалів. Їм не до снаги нормально функціонувати в суспільстві — вони ненормальні. Це збочення, або ж хвороба, — раз у раз виникає у прозі письменників-вісімдесятників, але є два письменники, які досліджують ідею хвороби у своїх творах куди завзятіше за інших, — це Юрій Ґудзь і Юрій Іздрик.

Ґудзь вважає свій роман «He-Ми» анамнезом та історією хвороби художнього тексту, що проковтнув свого автора[103]. Одна з перших речей, які герой, письменник Оксентій Вава, робить після того, як читача роману знайомлять з ним, — це млість: прокинувшись, він страждає від амнезії і не може згадати, хто ж він такий. Згодом, розгортається історія Люки, хворого молодика, який проходить лікування в психіатричній лікарні. Люка — напрочуд творча людина, яка пише незліченні листи: їх він не посилає, а клеїть на стінах притулку. Формується враження, що якраз через ці листи батьки Люки і запроторили хлопця у психіатричну лікарню. Врешті-решт наратор і сам опиняється поряд з Люкою; він приходить на допомогу юнакові, коли той вішає свої листи (цього разу на стелі, так що Люка може побачити їх, лежачи в ліжку), і розмовляє з ним, допоки вони обидва — пацієнти психлікарні. Зрештою вони обидва вертаються знову у «нормальний» світ:

Десь за тиждень по нашій розмові хлопця виписали з лікарні. Після сеансів ЕКТ він нічим уже не відрізнявся від нормальних людей — ні своєю пам’яттю, ні своїм забуттям…

На осінь вийшов і я. Давно очікувана свобода виявилася лише призабутою (і такою солодкою на перших порах) самотою…[104]

Василь Ґабор вважає, що в романі «He-Ми» показана «велика й трагічна любов людини, відгородженої від світу не лише стінами божевільні, а й межами власного тексту»[105]. Хвороба, по суті, лежить у центрі цього роману. Ґудзь з’єднує текст і тіло впродовж усього роману і демонструє, що хворий стан одного символізує хворий стан іншого. Таким чином, думка, тіло і текст перебувають у стані аномалії.

Хвороба займає чільне місце в обох романах Іздрика, «Воццек» і «Подвійний Леон». У рамках загальної розвідки самості, яка є центральною темою у «Воццеку», біль використовується як спосіб спробувати локалізувати і зареєструвати тіло, а відтак визначити, як воно пов’язано з думкою. З перших же рядків роману стає ясно, що герой Іздрика хворий — перші два підрозділи названо, відповідно, «Повернення болю» та «Різновиди болю», і роман починається з вислову «Біль повернувся вночі». По «Воццеку» сон забезпечує тимчасовий перепочинок від болю, котрий ущухає, коли хтось прокидається:

Однак повернення видавалося невідворотним. І повернення означало тільки біль. Тепер лише це. Біль тепер заміняв йому увесь світ. Цілий світ був болем, — він прислухався, — і це був не найкращий його різновид[106].

У додатковому дослідженні взаємозв’язку між розумом і тілом Воццек намагається класифікувати біль (своєю думкою) і знайти фізичне положення (свого тіла), щоб якомога зменшити відчуття болю:

Потрібно було віднайти ту одну-єдину позу, той один-єдиний кут, те одне-єдине співвідношення нахилу тіла й голови та розміщення кінцівок, коли наставала хитка, майже нереальна рівновага земного тяжіння, артеріального тиску і млявої стійкості спиноталамного каната, і коли ненависне горішане ядро мозку застигало в короткочасній невагомості поміж раєм кураре і раєм вогню[107].

Воццекова думка перегортає суміш артефактів української і західної поп-культур і зразків різних екзистенційних філософій, тим часом тіло його ледве рухається і майже не ворушиться. Коли він нарешті береться за здійснення свого плану, збираючись замкнути свою дружину і дітей у підвалі, щоб врятувати їх від зовнішнього світу, перш ніж вчинити самоспалення посеред площі, його зупиняє поліція і доправляє на психіатричну експертизу. В особі героя «Воццека» Іздрик виводить індивіда, що існує майже виключно на інтелектуальному рівні. Лікар змушений оцінювати самі його фізичні дії, прагнучи визначити, чи відповідає він за них з погляду психіки. Якщо ж ця людина не відповідальна за свої вчинки, то значить, їй бракує ключової складової ідентичності. Головний герой Іздрика — це власне не-герой, а інтелектуальна гра, поєднання знаків на папері. Він не несе жодного функціонального навантаження в суспільстві, не може налагодити взаємини з іншими людьми, й існує здебільшого у світі мрій, наповненому видивами і населеному легко прихованими ґротескними формами інших інтелектуалів.

До кінця роману Іздрик перераховує приклади того, як розладнується здоров’я головного героя. Він відкрив, що зір Того погіршується настільки, що він бачить білі плями всюди, помічає ґандж у «всьому-всьому-всьому». Старіння його тіла автор описує жахливими словами, і ми читаємо, що «алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає». Знову ж таки, біль і хвороби використовуються, щоб розпізнати тіло і спробувати пов’язати його з самістю.

У той час, як Іздриковий «Воццек» концентрується на болі як одному з аспектів хвороби і тій ролі, яку відіграє біль у визначенні себе, «Подвійний Леон» фокусується на самій хворобі як найважливішому елементі визначення ідентичності. Іздрик розглядає цей стан бути «не-нормальним» або «не-таким» і те, як він дозволяє людині відчути себе інакшою у процесі її самоідентифікації. Підзаголовок роману «Іsтоrія хвороби» з самого початку вказує на те, що хвороба буде однією з його основних тем; упродовж усього роману зустрічаються згадки про різні захворювання, зокрема про падавицю, божевілля, наркоманію і алкоголізм, а також про всілякі лікувальні установи й процедури, як-от санаторії, лікарні, акупунктура, ін’єкції і фармацевтичні препарати. Крім того, Іздрик вимережує роман універсальним візуальним символом «інваліда» та раз у раз згадує твір Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі».

Конкретна хвороба, яка є ключем до цього роману, — це шизофренія, й Іздрик використовує її, щоб продовжити дослідження меж самості, яка змальовується у «Воццеку». Захворювання також відбиває розтрісканий стан української ідентичності, як до, так і після її постмодерністської деконструкції. Як пише Леонід Косович, «дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка, опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену роздільність»[108].

Роман бачить неможливість цілковитої гармонії між однією самістю та кимось іншим як хворобу, що руйнує цю самість.

У сценах реабілітаційних процедур, до яких вдається головний герой, дедалі ясніше відчувається, що передбачена терапія використовується, щоб змусити замовкнути тих, хто не дотримується норм суспільства. Посилання на знаменитий роман Кізі і на різні паморочливі наркотики вказують на те, що суспільство намагається змусити замовкнути тих, кого воно вважає ненормальними. Божевілля — це те, що, на думку Мішеля Фуко, уособлює стан меншовартості[109]. Через потребу обговорювати і аналізувати норми, які реґулюють суспільство, інтелектуала схильні вважати ненормальним. Коли психіатр запитав його, чому він зловживає алкоголем, серед причин, які висуває герой, такі:

По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстиненство — явище не тільки рідкісне а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягти цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків[110].

Тут Іздрик, по суті, натякає на те, що алкоголізм — це невід’ємна риса митця, як і необхідність тікати від реального і вигаданого світів. І попри наявність характерної Іздрикової дотепності, на цій книзі лежить тінь похмурого декадансу, і сягає вона її задньої обкладинки, де автор зізнається, що він не повинен був написати цю книжку. Запозичуючи метафору зі сфери гінекології, він доходить висновку, що

Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня[111].

Знову ж таки, Іздрик розкриває своє презирство до письмового слова, прибираючи йому образи смерті. Одночасно з цим, він передає марність спроб письменника вирватися з цього болісного стану, одного разу обтяженого таким покликанням. Прикладів існування хворого героя-інтелектуала в прозі письменників-вісімдесятників чимало. Чи то спонукувана потребою якось приборкати цю хворобу, як-от Забужко, чи то дозволяючи їй інфікувати індивіда від голови до ніг, як-от у Іздрика, значна кількість інтелектуалів у цих прозових творах, змальовані як хворі. У поєднанні з запалом, з яким автори передають читачеві хвороби своїх персонажів, перетворює «хвору душу» на новий прототип українського інтелектуала в українській прозі. Варто запитати, чому ці письменники відчувають необхідність саме такого змалювання українського інтелектуала в рамках ейфорійного руху і стимулювання інтелектуальної свободи? Знову ж таки, це можна почасти пояснити поверненням до модерністського образу стражденного інтелектуала, забороненого в епоху соціалістичного реалізму, а потім заміненого на інтелектуала як позитивного зразка для наслідування. Українські інтелектуали 1960-х, 70-х, і більшість з 80-х років не могли офіційно писати про відчуження та аномальний стан, у якому вони перебували на той час, одначе були вільні робити це в пострадянській Україні. Тим-то це було своєрідним символом загального стану дезорієнтації і хаосу, в який Україна поринула разом з ейфорією, яка, своєю чергою, поширювала ідеї нестабільності і швидкоплинності як частину загального наступу на заскорузлі структури й системи, що існували десятиліттями. Крім того, ці інтелектуали відчували розчарування, бо нова, вільна Україна, яка народжувалася, була такою, в якій суспільство та влада їх знову активно марґіналізувала або, в кращому разі, іґнорувала.