Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Багатьом українським героям-інтелектуалам, які постають у прозі вісімдесятих, автори приписують ту або ту форму захворювання; неодноразові згадки про їхні фізичні та/або психічні хвороби вказують на них як людей непристосованих, божевільних і недієздатних. Як і у випадку з «хвацьким перформансистом» або «послом на Захід», прототипами, яких ми вже згадували, ці образи мають мало спільного з інтелектуалами, що ними рясніють сторінки прози соцреалізму. Натомість вони сягають початками того зображення художника, яким його бачить модернізм — неприкаяного індивіда і «шаленого творця». Письменники-вісімдесятники часто використовують такий образ українського інтелектуала, прагнучи передати марґіналізований соціальний статус цих осіб у пострадянській Україні. їхнє нездоров’я проходить червоною ниткою всі ці прозові твори, виливаючись у прямі і непрямі посилання на хвороби і медичні заклади, — на тлі всюдисущого алкоголю і всепоглинальної пристрасті до спиртного в житті героїв, — а також у змалюванні зламаного і нещасливого родинного життя цих героїв.

«Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко заглиблюються у психіку української жінки наприкінці XX ст. Її героїня балансує поміж рисами і досвідом, які вона перейняла, намагаючись визначити, як опинилась у своєму нинішньому психологічному стані, — його Забужко змальовує з особливою виразністю, акцентуючи, що йдеться про стан, породжений хворобою. У романі вона кілька разів звертається до складових недуги своєї героїні, і, знайомлячись з цим твором, співчутливий читач не може не відчути, що щось «не так» з його головним персонажем. Це, по суті, одна з основних тем, які Забужко досліджує в цьому літературному творі — вона прагне вразити читача травмованим станом постколоніальної української жінки. Хаотичний, пройнятий потоком свідомості стиль, яким послуговується письменниця, викликає відповідне почуття хисткості й роздробленості змісту роману.

Героїня Забужко намагається послабити наслідки хвороби, якою, на її думку, уражена Україна, кидаючи свої творчі таланти на пошуки першопричини хвороби. На останніх сторінках роману Забужко дає свій прогноз:

«Короткий курс психоаналізу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, і проблема зніметься сама собою. Чому досі нікому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналізував гарненько цілу національну історію — і попустить, як рукою зніме. Література як форма національної терапії. А що, not a bad idea. Шкода, що в нас, власне, нема літератури».

Її надихає ця хвороба — це рушійна сила її творчості. Але такий підхід однозначно приречений на невдачу, бо, намагаючись творити як Бог, письменник перешкоджає розвитку долі. Єдиний спосіб бути ориґінальним у постмодерністську добу — це перекомбінувати все існуюче по-новому:

«Хотіти бути автором — творити — зазіхнути на виключну прерогативу Бога. Бо ніхто з нас насправді не творить, пані й панове… Все, що нам дано — як дітям на забавку, — то готові порізнені скалочки дійсності, фраґменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуємо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття…»

Продовжуючи свій аналіз творчості і недуги, героїня Забужко вважає, що, оскільки мистецтво охоплене страхом, то в цьому полягає його недужність, а страх — це хвороба, вилікувати від якої можна лише любов’ю. Забужко вважає, що цей руйнівний страх корениться в її родині — родині, яка відчайдушно намагалася вистояти, потерпаючи від утисків за радянської системи. Головна героїня «Польових досліджень з українського сексу» страждає від психологічних наслідків виростання з цим страхом. На думку Марини Романець, завдяки болю роман править за своєрідний катарсис. Представниця української інтелектуальної еліти, героїня Забужко уражена тією ж хворобою, як і її співвітчизники, і вона намагається прямо протистояти цим бідам. Урешті-решт, вона дістає важкі рани у такій сутичці.

Льюїс С. Фюер характеризує інтелектуала як «особу, свідомість якої визначає її існування, особу, яка не терпить пасивно світ, проте дошукується способу існування, що більше відповідав би її філософії, її ідеям і її почуттям». Оскільки всі герої досліджуваних нами романів — інтелектуали, то всі вони схильні філософськи споглядати й аналізувати їхнє оточення, вони бачать проблеми свого народу і підхоплюють його недуги, і, як наслідок, сильно раниться їхня психіка, що, своєю чергою, ускладнює їхнє функціонування в суспільстві. У романі Володимира Діброви «Бурдик» Сашко, який нещодавно еміґрував до США, звертає увагу наратора на те, що страждати від комплексу неповноцінності — це питома риса саме українських письменників, а не українського народу загалом. Зрештою, ці інтелектуали віддаляються від тих, власне, людей, яким вони намагаються допомогти. У деяких з цих романів письменники-вісімдесятники показують, як інтелектуали намагаються втекти від цих проблем, і пом’якшують викликаний ними біль, зловживаючи алкоголем. Герой Діброви Бурдик помирає, випивши цілих півлітра коньяку і надудлившись до нестями.

Головні герої у романах Юрія Андруховича часто вклоняються чарці, долучаючись до різних пиятик у ролі учасників урочистостей, які відбуваються під час «ери фестивалів» в Україні. У такій іпостасі автор спершу виводить їх на гребені тієї ейфорійної хвилі, що її збиває прилив змін у Радянському Союзі. Тим не менш, той факт, що їх показано у жалюгідному вигляді: вони-бо не можуть залагодити повсякденні справи, не зазирнувши в чарку, показує їхню неконтрольовану залежність від алкоголю. Вже на перших сторінках «Рекреацій» нам розповідають, що поет Мартофляк має схильність «напиватися до всрачки», коли поряд нема дружини, яка б його контролювала. Вона заявляє, що

Навіть ультиматум висунув — якщо я не їду, він смертельно напивається в тому Чортополі, до всрачки, до білочки, денно і нощно, питиме все нараз, блюватиме і знову питиме, аж доки його не привезуть додому майже мертвим[96].

В образі Мартофляка Андрухович подає персонажа, який, вочевидь, має більш ніж випадкові стосунки з алкоголем. Тільки-но прибувши до Чортополя, колеги Мартофляка, Немирич і Штундера миттю вирушають на пиятику, яка займає більшу частину роману. Той факт, що люди, зрештою, відвідують свято, сприяє аурі грайливості і вносить елемент ритуалу у ці гулянки. Проте (і як це має місце у всіх романах Андруховича), алкоголь також править за головну зброю з арсеналу чоловічої бравади, що її піднімають його герої, аби побороти внутрішній біль. У «Рекреаціях» Мартофляк пиячить, щоб дистанціюватися від зруйнованого шлюбу, Немирич — від смертельної хвороби, Штундера — від нещасного дитинства, Хомський — від власного прихованого гомосексуалізму.

Більшу частину «Московіади» герой роману, Отто фон Ф., п’є і напивається. У цьому романі Андрухович змальовує радянську столицю як пекельний мегаполіс, який, хоч і є центром радянської імперії, проте має на собі печать занепаду і провінціалізму. Його одіссея через Москву рясніє зупинками у якихось занедбаних нетрях, які виявляються пивницями у спеціально відведених місцях, де «совок» напивається по саме нікуди; місто спеціально плекає такі «кубла», щоб з їх допомогою тримати радянських громадян у зомбованому стані. Одне з таких місць — це пивниця на вулиці Фонвізіна:

пивбар на Фонвізіна, якась незбагненна конструкція, збірна-розбірна піраміда, щось наче анґар посеред великого азійського пустиря, зарослого першою травневою лободою. Анґар для пияків. Звідси вони вилітають на бойові чергування. І поміститися їх тут може кілька тисяч. Ціла пияцька дивізія зі своїми генералами, полковниками, лейтенантами і, як ти, салабонами[97].

Отто намагається піднятися над цим вимушеним статусом зомбі і вигадує всілякі грандіозні проекти для української культури. Попри це, зрештою йому не до снаги вижити в абсурдному радянському світі без алкоголю; він потрібен Отто, щоб не дозволяти йому дивитися на світ тверезо, бо ж через це він може збожеволіти. З багатьох обертонів роману Венедикта Єрофєєва «Москва-Петушки», які містяться у «Московіаді», думка про інтелектуала, який намагається за допомогою алкоголю втекти з радянського світу, щоб відвернути божевілля, мабуть, найприкметніша. Цю форму втечі вибрало чимало радянських інтелектуалів у часи, що прийшли слідом за добою Відлиги. Тим-то в «Московіаді» звучить в унісон Єрофєєву ідея залягання у тілі головного героя різних «шарів» алкоголю, у міру того як розвивається роман:

Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самого. Так, вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маємо пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальних тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горлікою, ближче до горлянки, залягає кавеен — «крєпкій віноградний напиток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.

Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо[98].

Перелік різних алкогольних напоїв, який подає Отто, править за огляд дій у романі до цього моменту і показує функцію алкоголю у придушенні серйозних думок; окрім того, він натякає на небезпеку, що її несе алкоголь з погляду цілковитого узалежнення особи.

Як Забужко, Костянтин Москалець вважає, що його люди хворі з психологічного погляду. І як головні герої Андруховича, інтелектуали Москальця намагаються відбігти гнітючої реальності повсякденного життя в Україні, заглядаючи в чарку. Паралізуючий стан алкоголізму, в якому часто існує український інтелектуал, становить одну з головних тем Москальцевого роману «Вечірній мед». Представники інтелектуальної богеми, виведені у першій частині цього роману, походять з підпільного культурного життя 80-х років у Львові, і їм не до снаги пристосуватися й працювати в пострадянській Україні. Москалець зображує їх як волоцюг, які спрямовують усю силу свого колективного розуму на те, щоб дістати ще одну пляшку алкоголю. Випивання рано з’являється на сторінках «Вечірнього меду»; «флешбек» у радянські часи містить сцену, в якій наратор святкує свій сімнадцятий день народження, ділячи пляшку вина зі другом дитинства Вовчиком. Як на такий юний вік, алкоголь дозволяє підліткові, здавалося б, безболісно, мало-помалу відкривати для себе світ:

Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз на ніч кріпшав[99].

Вони п’ють за світле майбутнє, коли їхній друг з українського культурного підпілля стане редактором журналу, на сторінках якого будуть публікуватися їхні вірші. Коли до їхнього святкування приєднується інший колега, і вони заходять до бару, наратор бридиться галасливими завсідниками і повторюваними ритуалами пиття, тож, наразившись на них, він на власний розсуд виходить з бару. Москалець вдається до цього ретроспективного погляду у невинність і надію, щоб протиставити її сценам, які розгортаються у пострадянській Україні, як-от, приміром, така, де наратор і його друзі, наразі опинившись у зачарованому «алкогольному» колі, стрічаються на львівській вулиці: