Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука

13 квітня 1944 року воєнний трибунал Першої танкової армії засудив чотирьох співробітників німецьких окупаційних установ у Корнині, у тому числі і Валентина Превара до розстрілу за статтями 58-1 пункт „а», 58-10, 58-11 Кримінального кодексу РРФСР, а Володимира Медведчука — до 8 років ув’язнення і 4 років заслання за статтями 58-10 і 58-11 КК РРФСР.

Чому на території УРСР звинувачували і судили за Кримінальним кодексом РРФСР не досить ясно, можливо, у воєнний час таким тонкощам військові не надавали особливого значення, тим більше, що Перша танкова армія прибула в Україну з Росії. Але, оскільки стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР відповідала статті 54 КК УРСР, то в деяких матеріалах пізніших часів згадується, що В.Н.Медведчук був засуджений саме за нею. Ця стаття має назву „Контрреволюційні злочини».

Суворе покарання В.Превара і В.Медведчука пояснюються не лише тодішньою специфікою радянського судочинства, а й тим, що масове застосування примусової праці мирних жителів через систему Arbeitamt визнане одним з найтяжчих злочинів гітлерівців. Між іншим, серед дванадцяти найбільших злочинців нацистської Німеччини, засуджених Нюрнберзьким воєнним трибуналом до смертної кари через повішення, був і Франц Заукель — генеральний уповноважений німецького рейху з використання робочої сили.

У серпні 2001 року, відповідаючи на запитання про його ставлення до ОУНУПА, Віктор Медведчук у прямому ефірі львівського телебачення заявив, що вже третій рік працює над проектом закону про реабілітацію ОУН-УПА не без особистої зацікавленості, оскільки його батько був членом цієї організації. Дослівно він сказав так: „Це торкається і мене особисто, тому що мій батько, також учасник, ОУН, у 1944 році був осуджений, репресований і реабілітований у 1991 році». Це твердження поширено в засобах масової інформації. Виникли запитання: невже доктор юридичних наук при численному штаті радників і помічників за цілих три роки не спромігся розробити і подати у Верховну Раду проект невеликого закону, в якому мав ще й особисту зацікавленість? Це перше. І друге. Закрадається сумнів: чому ж раніше про членство батька в ОУН ніколи не говорив? Але ще цікавішим є твердження В.Медведчука про реабілітацію в 1991 році його батька. Немало юристів висловлюють сумнів щодо правдивості слів, сказаних В.Медведчуком у Львові. І виходять вони із самого закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, згідно із статтею 2 якого „реабілітації не підлягають особи, щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за: зраду Батьківщини, шпигунство… пособництво окупантам у період Великої Вітчизняної війни». У матеріалах кримінальної справи В.Н. Медведчука якраз ідеться про його пособництво німецьким окупантам. Тому на нього важко поширити положення статті 1 цього закону, яка проголошує „реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтоване засуджені судами або „піддані репресіям позасудовими органами». Крім цього, В.Превара, В. Медведчука судили не „трійки», „двійки», „особливі наради» чи інші позасудові органи, а воєнний трибунал Першої танкової армії, тобто цілком законна судова установа. Реабілітувати Володимира Нестеровича Медведчука можна було лише в індивідуальному порядку за протестом прокурора і лише за рішенням суду та й то за однієї важливої умови — наявності достатніх доказів безпідставності притягнення його до карної відповідальності. Про такий суд поки що ніхто з широких верств громадськості нічого не чув.

За інформацією із джерел, які заслуговують на увагу, група львів’ян із числа науковців, журналістів і письменників, на замовлення керівників СДПУ(о), останнім часом посилено працює над героїчною сторінкою в діяльності батька Віктора Медведчука — Володимира Нестеровича. Дослідники вже кілька разів зустрічалися з Віктором Медведчуком та отримали від нього дуже важливі матеріали. За їхньою версією батько Володимир Нестерович Медведчук разом з Валентином Преваром пішли працювати в німецьку окупаційну установу Аrbeitstamt у Корнині за завданням ОУН-УПА для того, щоб рятувати місцевих жителів від примусового вивезення до Німеччини. Може, й так, але виникають неув’язки. Володимир Медведчук співпрацював з німцями ще задовго до створення у жовтні 1942 року УПА. Та й самі львівські дослідники станом на кінець вересня 2001 року все ще не визначились, до якої ОУН належав Володимир Нестерович Медведчук — мельниківської чи бандерівської. Очевидно, з суто науковою метою у Корнин неодноразово протягом 2001 року виїжджали львівські експедиції. Їхні учасники розпитували старожилів, зустрічалися з працівниками влади, відвідували місцевий цвинтар. Мабуть, наслідком приїзду львів’ян стало те, що в Корнині почали говорити про похідні групи ОУН, про які тут раніше ніхто не чув, а ув’язнення Володимира Нестеровича Медведчука навіть пояснювати його боротьбою з радянською владою, хоча ніхто певно нічого сказати не може. Значно частіше можна почути іншу версію — про службу в німецькій поліції. Це безумовно помилка, але вона не випадкова — контора „Arbeitamt», в якій працював Володимир Медведчук, знаходилась під одним дахом із поліцією і мала одного начальника — німця Раймана, який прославився у цих краях численними жорстокостями і розстрілами українського та єврейського населення. У одному лиш, — сусідньому з Корнином, селі Липівка команда Раймана розстріляла майже 300 мирних жителів. Але відмінність між поліцаями та співробітниками установи, що забезпечувала постачання української робочої сили до німецького рейху, була — останні не носили зброї і не мали білої нарукавної пов’язки із написом „Polizei» (поліцай) та й у каральних акціях і розстрілах участі, як правило, не брали.

Покарання Володимир Нестерович Медведчук відбував у Херсонській тюрмі для туберкульознo хворих із 1944-го по 1952 рік — від дзвінка до дзвінка. Після відбуття покарання ув’язненням В.Н.Медведчука відправили на заслання в селище Почет Красноярського краю — це майже за 300 кілометрів на північний схід від Красноярська, у глухій сибірській глибинці, добратися до якої можна було лише річкою.

Влітку 1953 року на запрошення В.Н.Медведчука в Почет приїжджає двадцятивосьмирічна Фаїна Григорівна Гулько із сином Володимиром. Незабаром Фаїна і Володимир Медведчук зареєстрували шлюб; 7 серпня 1954 року у них народився син Віктор, а через два роки — Сергій. До речі, Віктор Медведчук називає у документах прізвище матері — „Гулько», однак воно, очевидно, не є її дівочим прізвищем, а лише прізвищем першого чоловіка.

Згідно з паспортними даними Фаїна Григорівна Гулько народилася 16 жовтня 19 25 року в селі Борщагівка Погребищенського району Вінницької області. Проте у книзі реєстрацій народжень цього села така особа не зазначена ні в 1925, ні в 19 24, ні у 1926 роках. Про національність матері В.Медведчук ніде не згадує, однак її ім’я Фаїна є явно не українським.

У селі Почет подружжя Медведчуків працювало на посадах службовців, зокрема батько постійно трудився бухгалтером. У цьому глухому сибірському селищі Віктор Медведчук пішов у перший клас. Яскравим спогадом цих років є той, коли 29 грудня 1961 року разом з однокласниками пішов у тайгу за ялинками і заблудився. У тайзі діти були три дні, і лише те, що перед цим за дорученням батьків купили в магазині хліба, допомогло їм вижити.

У середині 60-х років сім’я Медведчуків залишає Сибір і переїжджає у Корнин Житомирської області. Тут Віктор Медведчук разом із братами Володимиром і Сергієм ходив до школи. Згодом батьки купують невеличкий дерев’яний будинок у селі Борова Фастівського району і переїжджають туди, хоча тривалий час живуть там без прописки. У цьому селищі було дві школи. Віктор Медведчук спочатку закінчив восьмирічну, яка була ближче від дому, а потім продовжив навчання у тутешній середній школі.

Односельці згадують старших Медведчуків як тихих і спокійних людей. Про Віктора говорять, що був комсомольським активістом — комсоргом. У ленінську комуністичну спілку молоді Віктор Медведчук вступив у 1968 році. Крім активної діяльності в комсомолі, Віктор Медведчук чимало часу приділяв роботі в загонах „юних дзержинців» — своєрідних помічників міліції. З 1970 року він вважався активістом комсомольського оперативного загону.

У 1971 році В.Медведчук закінчив Боровську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Однак там його чекало чи не перше серйозне життєве випробування. Вже перед екзаменами молодого абітурієнта запросили до першого відділу і пояснили, що з такою родослівною, як у нього, йому не лише у Вищу школу міліції, але й у будь-який радянський вуз вступити буде важко. У першому відділі школи міліції Віктор Медведчук дуже багато дізнався, особливо про батька. Приголомшений і пригнічений Віктор прибув додому. Згодом його батько Володимир Нестерович писав листи в партійні і радянські органи, у яких скаржився, що у першому відділі синові Віктору розказали те, чого він сам ніколи не розказував. Батько просив не псувати життя синам через помилки його молодості, вину за які він спокутував.

Випадок у Вищій школі міліції став сильним психологічним ударом для сімнадцятирічного юнака. Віктор зрозумів: щоб добитися в житті місця під сонцем,, потрібно докласти неабияких особистих зусиль, позитивні результати яких змогли б перекреслити негатив батькового минулого. Саме про це і вели мову із Віктором у першому відділі Вищої школи міліції.

Трудову діяльність Віктор Медведчук розпочав 22 листопада 1971 року, коли він влаштувався на посаду сортувальника 2-го класу цеху експедиції періодичних видань Київського призалізничного поштамту. На роботу у Київ доїжджав з Мотовилівки — сусідньої з селом Борова залізничної станції.

Як свідчить характеристика на Медведчука Віктора). Володимировича, написана влітку 1972 року начальником Мотовилівського лінійного поста міліції молодшим лейтенантом міліції Чечком. він з початку 1972 року працював „позаштатним працівником міліції на станції Мотовилівка». У службові обов’язки В.Медведчука входив нагляд за громадським порядком на станції Мотовилівка і в приміських поїздах. За період з січня по серпень 1972 року, відзначено в характеристиці, Віктор Медведчук затримав і доставив у дитячу кімнату міліції вісім підлітків, а ще 14 осіб доставлено в міліцію за його допомогою.

Влітку 1972 року В.Медведчук подає документи для вступу на юридичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. У ці часи на юридичні факультети університетів приймали лише тих, хто мав стаж виробничої діяльності. Він у Віктора був. Дехто вважає, що при вступі на юридичний факультет йому допоміг батько, який на цей час працював в університеті бухгалтером по зарплаті. Віктор Медведчук склав вступні екзамени, однак за конкурсом не пройшов. Кінець серпня — початок вересня 1972 року знову стали дуже тривожними для Віктора, але все минуло для нього благополучно. 12 вересня 1 972 року наказом №445-у ректора Київського державного університету ім.Т. Шевченка, члена-кореспондента АН УРСР М.Білого В.Медведчука зарахували до складу студентів. Параграф 31 цього наказу стосувався персонально теперішнього віце-спікера парламенту: „Медведчука Віктора Володимировича зарахувати понад план студентом 1 курсу денного навчання юридичного факультету. Підстава: дозвіл МВССО УРСР».

Отже, для того, щоб Віктор Медведчук став студентом, потрібен був аж якийсь спеціальний дозвіл Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. Цілком зрозуміло, що цей загадковий дозвіл молодий сортувальник другого класу призалізничного поштамту аж ніяк самотужки не міг здобути.

Таким чином, найголовнішим фактором при вступі В.Медведчука’»’ в університет стали „дозвіл міністерства» і якась міфічна „рекомендація на навчання» — про це сам Віктор Володимирович пише у своїй скарзі на ім’я першого заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР від 5 липня 1975 року. Хто саме дав таку рекомендацію, В.Медведчук не уточнює — він лише стверджує, що неодноразово нагороджувався грамотами комсомолу та „органів МВС». Однак з матеріалів кримінальної справи №15-100, порушеної у 1973 році проти групи осіб, у тому числі і В.Медведчука, випливає, що рекомендація, очевидно, була міліцейська.

„Обвинувачувані В.Медведчук та І.Яковенко, — писав 19 листопада 1974 року старший слідчий прокуратури м.Києва В.Мельник, — з перших днів вступу в члени ВЛКСМ виявили великий інтерес до громадської роботи. Багато працювали в загонах „Юних дзержинців»,3 в комсомольських оперативних загонах ДНД4 м.Києва. Медведчук і Яковенко, крім цього, приділяли багато часу роботі громадського помічника міліції по лінії кримінального розшуку».

Треба думати, В.Мельник знав, що писав. До того ж ці слова підтверджуються власноручними письмовими свідченнями самого В.Медведчука про його нагородження грамотами комсомолу й органів МВС та надання рекомендації на Навчання в КДУ на юридичний факультет.